Бронзовий чорт
Шрифт:
Підгорний беззвучно ворушив губами, запам'ятовуючи,
– На жаль, це все… – повторив автоматично.
– Йди, Борисе, – легесенько підштовхнув його до дверей Марков. – Можливо, більше не побачимось.
Він помилився, бо Кранке ввів його до складу групи, яка проводжала- агентів. Наступного вечора гауптштурмфюрер у супроводі Маркова та ще одного викладача школи приїхав на аеродром. Троє курсантів школи, переодягнені у форму офіцерів Червоної Армії, вже стояли біля літака. Посередині Борис Підгорний. Зосереджений і навіть суворий, як і належить людині перед серйозною
Інструктор перевірив парашути і обладнання агентів, і вони полізли в літак. Зарев'іли мотори, і «юнкерс» піднявся в повітря. Марков довго дивився йому вслід. Гарна погода, зоряне небо – ніщо не віщувало поганого, і Марков повернувся додому в доброму настрої.
Сьомий будинок на Піщаній стояв не так, як усі, – відразу за парканом біля тротуару: його відділяв від вулиці, садочок, яблуні й вишні зовсім затуляли його, старі крислаті яблуні з великими червоними плодами.
Юрко постояв трохи, переводячи дух, і штовхнув незачинену хвіртку.
Цегляна доріжка вела до будинку, і Юрко рушив нею несміливо, наче соромився чогось. Крокував доріжкою обережно, дивлячись на скляні двері ґанку й чорну кнопку дзвінка поруч.
Натиснув на кнопку обережно, але дзвінка не почув, натиснув сильніше…
Юрко почекав трохи, ніхто не відгукнувся на дзвінок, і хлопець потягнув на себе двері. Були незамкнуті й розчинилися легко – лише тоді Юрко постукав.
– Хто? – почулося з покоїв, і Юрко знеможено притулився до одвірка. – Увійдіть!
Але Юрко вже не міг рухатися, стояв, відчуваючи спиною дерево одвірка, стояв якось незручно, опустивши руки й закинувши назад голову, не бачив нічого, лише чув кроки, що наближалися, і знав: то йде до нього Катря.
Кроки затихли, і Юрко подивився туди. Катря стояла посеред кімнати в короткому й запраному халатику, не зачесана, стояла насторожено й навіть трохи злякано, дивилася на нього – вона вже побачила Юрка, але до кінця не усвідомила реальності його появи, здивування було в її очах, нарешті подив змінився радістю, але все ж не рушала з місця, певно боячись, що від найменшого її поруху зникне це видіння і не стане нічого.
А може, й справді все це їй привиділося?
Але Юрко стояв зовсім реальний, у пом'ятому дешевому бавовняному піджаку й не зовсім свіжій, картатій, розстебнутій на грудях сорочці.
– Ти? – запитала Катря, примара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.
– Я.
Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася, лише майнули голі коліна, припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.
Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через силу дівчина відірвалася од нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.
Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати й для чогось обійшла навколо, лише тоді сіла навпроти й запитала:
– Прийшов?
Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися
– Я ж казав…
Нараз у Катриних очах майнула тривога.
– І як?.. Тобі щось загрожує? Юнак енергійно похитав головою.
– Маю справжні документи, й все гаразд.
– А як з Мухою?
Юрко розповів усе, що сталося після того, як він пішов од Сороки.
Катря слухала, нахиливши голову, нерухома, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі жили, мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.
Дослухавши, запитала:
– А тепер як?
– Піду до армії.
Засмутилася, але лише на мить: ішла війна, і всі чоловіки воювали, – хіба ж може Юрко відсиджуватися за чужими спинами?
Але все ж сказала, щоб заспокоїти його, точніше, не його, а себе:
– Війна скоро скінчиться, і повернешся.
– Повернусь, – пообіцяв він зовсім серйозно, бо справді не уявляв, що може загинути, коли на світі існує Катря – дівчина, котра створена лише для нього, вона ж також не зможе жити одна, а коли на землі все так улаштоване, то мусить же бути й вища справедливість, і вони повернуться одне до одного.
Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір його сорочки. Це повернуло її до дійсності.
– Хочеш їсти? – запитала.
Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів зовсім інше:
– Хочу.
– То що ж мовчиш?
– Забув.
– І я про все забула, вибач… – Заклопотано побігла кудись, і Юрко пішов слідом. – Тітка з дядьком на роботі, я зараз щось скапарю…
Виявилось, що в домі є сало і яйця, через кілька хвилин з кухні запахло так смачно, що Юрко вирішив завжди їсти лише яєчню з салом, а якщо до неї знайдеться ще картопля, – бо саме картоплю розігріла на сковорідці Катря, – то життя взагалі робиться дивовижним і чудовим, і ніщо не може затьмарити його.
Катря дивилася, як Юрко їсть яєчню з картоплею, він наминав жадібно, трохи соромився, та нічого не міг вдіяти з собою, так зголоднів, а їй було приємно, що він їсть швидко, бо могла зробити хоча б це для нього, хоча б нагодувати коханого, – сиділа, дивилася, і очі в неї сміялися.
Потім Юрко напився чаю, чай пив статечно, не обпалюючи губи, а Катря заходилася мити брудний посуд, але стояла так, щоб бачити Юрка. Мила посуд, а сама думала зовсім про інше й говорила зовсім про інше:
– Я вже пішла в школу і вловила трійку…
– За що?
– Не до кінця розв'язала задачку.
– Навчишся.
– Я швидко навчусь, – пообіцяла впевнено. – Бо хочу. Ми будемо з тобою все життя. Ти мрієш про це?
– Уже визволили Львів, і я після армії піду до університету.
– Підеш.
– Ти ж була у Львові, пам'ятаєш парк перед університетом?
– Красивий.
– Ми сидітимемо в парку й дивитимемось на людей. Гарно одягнутих і красивих.
– І вони дивитимуться на нас.
– А потім ми гулятимемо алеями й вийдемо на вулицю. Вулиці там кам'яні, але також красиві.