Бронзовий птах

Рыбаков Анатолий Наумович

І раптом, зовсім несподівано для себе, Мишко сам почав складати вірші. Вірніше, він склав одного вірша. І то не до кінця. Він ніяк не міг підібрати рими до двох останніх рядків. Звичайно, не занепадницький вірш, а справжній революційний.

Цей вірш зародився в години, коли Мишко увечері сидів на березі Утчі, дивився на полум'яніючий захід, сонця за далекими горами і згадував маленьку залізничну станцію, вогники поїзда, що віддалялись, ешелон червоноармійців, Полевого і великий плакат, де був намальований робітник, який важким молотом розбиває ланцюги, що обплутали земну кулю…

Зовсім випадково виникла рима: «світ палає —

молотом рубає», потім друга «біда — труда». І внаслідок майже двотижневої праці з'явився вірш, недосконалість якого Мишко усвідомлював, але який все ж таки йому дуже подобався. І він сподівався з часом підібрати останні два рядки. Ось цей вірш:

Будем жити, не забудем, Як до нас прийшла біда: Ешелон на бій відходить За Республіку Труда. Широко розкриті днері І стоять бійці у дверях У розірваних шинелях, І у порваних чоботях. І, закутий ланцюгами, Світ широкий скрізь палає, Робітник його окови Молотом важким рубає. Хоч важко нам, і порвані дороги, І вбиті падають бійці, Ми рейки покладем, наріжем шпали, Тунелі проведем і наведем мости. Ми битву почали, в руках тримаєм молот, Закутий в ланцюги широкий світ встає… … …

Останні два рядки Мишко ніяк не міг придумати. Не добиралися рими. До слова «встає» можна було б підібрати — в крайньому разі знову повторити «рубає», — але до слова «молот» Мишко ніяк не міг знайти рими. А замінити це слово Мишко не хотів. Дуже вже красиво воно звучало:

Ми битву почали, в руках тримаєм молот…

Молот, молот, молот… Яку ж риму до нього підібрати? Мишко гриз олівець, напружував пам'ять, але нічого вдалого підібрати не міг… Усі слова, що спливали в пам'яті, не. відповідали задуму. Молот, долот, золот…

Шукав Мишко риму і ввечері, під час костра.

А костер цього разу був не схожим на інші костри. Звичайна розмова не в'язалася. Ніхто не жартував, не розповідав веселих історій. Зіна Круглова спробувала було переказати смішну відповідь однієї селянки на уроці лікнепу, але її розповідь не здалась нікому ні смішною, ні цікавою. Всі усвідомлювали відповідальність моменту. Урочистий, романтичний настрій охопив і Мишка, його так і поривало прочитати свій вірш. І разом з тим було соромно: вожатий, а складає вірші. Але вірш так крутився у нього на язиці, що він не стримався і сказав:

— Знаєте, товариші, зараз, коли ми з Генкою і Жердяєм підемо на Голигінську гатку, мені здається, що ми там дізнаємося про щось дуже серйозне

і важливе. І це допоможе нам не тільки виправдати Миколу, але й відкрити якусь таємницю. І мені зараз пригадалась історія з кортиком: Полевой, Нікітський і всі інші. І якось сам собою у мене склався вірш. Якщо хочете, я вам його прочитаю.

Усі висловили бажання послухати. Мишко випростався і, трохи хвилюючись і побоюючись, що він забуде якийсь рядок, прочитав вірш.

Діти мовчки слухали. Мовчанка панувала ще деякий час після того, як Мишко закінчив читати. Потім Генка спитав:

— А де ж кінець?

— Кінця я ще не придумав, — відповів Мишко.

Раптом йому стало дуже соромно. Вірш здався йому слабким, поганим, нехудожнім. Він побачив, що у вірші немає правильного розміру. І рима не вдалася. І взагалі все пишномовно, виспрено, не бере за серце. Не треба було його читати! І надало ж йому! Навіщо? Він же не збирається бути поетом. От і товариші мовчать. Розуміють, що вірш поганий, але не кажуть, не хочуть його образити. Навіщо він це затіяв? Мишко опустив руку в кишеню, непомітно зім'яв і розірвав аркуш з віршем на дрібні шматочки.

— Що ж, — сказав Славик, — вірш непоганий. Тільки ж кінця немає і розмір не всюди дотриманий. Потім, не римуються перший і третій рядки.

— Це не обов'язково, — зауважила Зіна.

— Але бажано. І потім, різні рядки мають різну кількість складів…

— А за ідеєю добре, — сказав Генка. — Я коли слухав вірш, так одразу ж згадав і станцію, і ешелон, і комісара Полевого. Ти, Славко, тому критикуєш, що не бачив цього. А ми з Мишком бачили. Правда, Мишко?

— Правда, — підтвердив Мишко. — Але для чого я склав цього вірша, ви не знаєте. Я дивлюсь, що ви сидите нудьгуєте, і вирішив трохи пас розвеселити. Я знаю, що вірш поганий, але мені хотілося трохи вас потішити і пожвавити наш нудний костер. От я взяв і на ходу склав цього вірша…

— Прямо зараз і склав? — висловив сумнів Генка.

— А то коли ж? Прямо в думці склав і прочитав. — Мишко підвівся. — Все! А тепер спати, по палатках. І майте на увазі: нічого з нами не трапиться. Ми скоро повернемось. Так що ніякої паніки. А от якщо ми й до ранку не повернемось, тоді шукайте нас у лісі, біля Голигінської гатки.

Розділ сороковий

Небезпечна експедиція

Табір затих. Мишко, Генка і Жердяй тихенько вилізли з своїх палаток і швидко пішли до лісу.

Повний місяць освітлював сплячий табір. Було так видно, що Мишко виразно бачив верхівки дерев. І синє небо над ними. І зірки.

— Як у ліс підемо: берегом чи лугами? — пошепки спитав Жердяй.

— Берегом, повз човняра, — теж пошепки відповів Мишко.

Три маленькі постаті посувалися степовою стежкою, що вела від табору до річки. Попереду Жердяй, за ним Мишко і останнім Генка. Жердяй ішов легко, нечутно. Мишко рішуче крокував за ним. А Генка, що встиг було в палатці заснути, тепер плентався позаду, позіхаючи і почуваючи себе страшенно нещасним від того, що не виспався. Він був хоробрим хлопчиком, але любив поспати.

Поблизу річки Мишко наказав хлопцям зачекати, а сам поповзом підібрався до човнової станції. Місяць заливав її своїм світлом. Човни на воді здавалися чорними поснулими рибами. Але нікого па станції не було. Тихо. Ні голосу, ні плескоту.