Буремний Перевал
Шрифт:
— Я не бачила Гіткліфа цієї ночі,— відповіла Катрина, ледь стримуючи сльози. — А якщо ти виженеш його з дому, я 3 піду з ним. Та, напевне, тобі не пощастить це зробити: схоже, що він утік.
Тут вона таки розридалась, і наступних слів не було чути.
Гіндлі, ошпаривши її зливою в'їдливих докорів, наказав негайно йти до своєї кімнати — або хай не рюмсає знічев'я; я змусила її скоритися. Та ніколи не забуду, що за сцену вона влаштувала, коли ми ввійшли до її кімнати: вона налякала мене. Я вирішила, що вона так і збожеволіти може, і вблагала Джозефа бігти по лікаря. Вона й справді марила, мов у нападі божевілля. Мої побоювання щодо марення справдились: містер Кеннет, ледве її побачивши, оголосив, що вона серйозно хвора — в неї була гарячка. Він пустив їй кров і звелів мені годувати її самою сироваткою та вівсянкою, звареною на воді, і наглядати за нею, щоб вона
Хоч, зізнаюся, я виявилася не вельми гарною доглядальницею, а Джозеф і містер Ерншо — не набагато кращими, і хоч наша хвора була така вередлива й вперта, якими бувають лише хворі, вона таки одужала. Стара місіс Лінтон, звичайно, кілька прийшла з візитом, навела лад у домі й усіх нас прибрала до рук; а коли Катрина почала видужувати, наполягла на тому, щоб її забрали до Трашкрос-Грейнджу. Ми всі зітхнули з полегшенням. Та бідолашну леді було жорстоко покарано за її доброту: вона та її чоловік обоє підхопили гарячку і повмирали за кілька днів одне по одному.
Наша юна леді повернулася до нас ще більш зухвалою й запальною, ще впертішою, ніж колись. Про Гіткліфа й чутки не було з того вечора, як він зник; і одного разу, коли Катрина була особливо нестерпною, я наробила собі лиха, звинувативши її в його втечі; це справді була її провина, і вона знала те надто добре. Відтоді вона кілька місяців і не озивалась до мене — хіба що як до служниці. Джозеф також потрапив й у немилість: він-бо смівїї повчати, наче малу дитину, а вона вважала себе дорослою жінкою і господинею в домі й гадала, А нібито нещодавня хвороба дає їй право вимагати особливої уваги. Та ще й лікар казав, що її не слід турбувати — хай уже вона править своєї; і вона вважала ледь не вбивцею кожного, хто смів збунтуватися та хоч словом їй заперечити. Вона трималась осторонь від містера Ерншо та його друзів. З огляду на приписи лікаря та справжні напади, в які переходило роздратування, брат дозволяв їй робити все, чого душа забажає, і зазвичай уникав усього, що могло б розпалити її затяту вдачу. Він був, може, й надтопоблажливим до її коверзувань — та не з жалю, а з гордощів: він прагнув, аби Катрина зробила честь своїй родині, поєднавши її з родом Лінтонів; і, поки вона залишала брата у спокої, він дозволяв їй використовувати нас, мов рабів: його це анітрохи не бентежило. А Едгар Лінтон — не він перший, не він останній у цьому світі — був засліплений пристрастю; і він вважав себе найщасливішою людиною на землі, коли повів її до гімертонської церкви — за три роки по смерті свого батька.
А я, попри все своє небажання, мусила покинути Буремний Перевал та перебратися з нею сюди. Малому Гортону вже пішов п'ятий рік, і я щойно почала вчити його абетки. Нам було сумно розлучатися; та сльози Катрини важили більше від наших. Коли я відмовилася їхати з нею, а вона зрозуміла, що її прохання на мене не вплинуть, вона побігла скаржитися до чоловіка й брата. Перший запропонував мені казкову платню; другий наказав пакувати речі: йому, мовляв, не треба й духу жіночого в домі, де немає хазяйки; а щодо Гортона, то хай ним опікується вікарій. Тому мені нічого не лишалось, як робити, що накажуть. Я сказала хазяїнові, що він відцурався усіх людей лише для того, аби скоріше себе занапастити; поцілувала малого Гортона, попрощалася з ним — і з тої пори стала для нього чужою. Аж дивно часом подумати, що він геть забув про Неллі Дім, — а вона ж була для нього всім на світі, як і він для неї.
…На цьому економка урвала розповідь: позирнувши на годинник над коминком, вона сполошилася, побачивши, що У стрілки показують пів на другу. Вона й чути не схотіла про те, щоб лишитися бодай на мить; щиро кажучи, я й сам утомився слухати. Вона пішла спочивати, а я роздумував собі ще години зо дві, що треба якось зібратись на силі та встати, незважаючи на болісну слабкість у голові та кінцівках.
Розділ десятий
Ну й чудова прелюдія до відлюдницького життя! Чотири тижні тортур — кашлю та нездужання! Ох, ці пронизливі вітри, і похмуре північне небо, і непролазна сльота, і неспішні сільські лікарі! А це одноманіття людських облич! І, гірш за все, зловісні натяки Кеннета, що мені годі й сподіватися вийти надвір до весни!
Містер Гіткліф щойно вшанував мене візитом. Десь із тиждень тому він надіслав мені кілька куріпок — останніх у цьому сезоні. Негідник! Він певною мірою винний
Місіс Дін прийшла.
— Ще двадцять хвилин до прийому ліків, сер, — зауважила вона.
— Та цур їм! — відповів я. — Мені б хотілося…
— Лікар каже, що порошки вам приймати вже не треба.
— З превеликим щастям! Та не перебивайте мене. Сідайте отут поруч — і тримайте руки подалі від цієї горезвісної фаланги пляшечок. Витягайте з кишені ваше плетіння — отак — і продовжуйте історію містера Гіткліфа — відтоді, як ви покинули Перевал, і до наших днів. Він отримав освіту на континенті і повернувся джентльменом? Чи здобув місце стипендіата в коледжі, чи потрапив до Америки і там заробив повагу кровопролиттям на теренах своєї нової вітчизни? Чи збагатився ще легше, промишляючи битими шляхами Англії?
— Він міг спробувати себе на кожній із цих стежин, містере Локвуд; та я нічого не можу сказати напевно. Я вже якось казала вам, що не знаю, як він здобув своє багатство; не знаю також, як він зміг подолати дике невігластво, в якому потопав доти. Та з вашого дозволу я продовжуватиму на старий лад — якщо ви гадаєте, що це розважить вас і не втомить. Ви сьогодні почуваєтесь краще?
— Так, набагато краще.
— Це добра новина.
Я переїхала з міс Катриною до Трашкрос-Грейнджу; на мій превеликий подив, вона поводилася незмірно краще, ніж я сміла сподіватись. Вона, здавалося, була безтямно закохана в містера Лінтона; і навіть до його сестри виявляла найніжнішу прихильність. Вони були дуже уважні до неї. Не тернина схилилася до берізки, а берізка оповилася навколо тернини. Тут не було справжньої злагоди; вона стояла несхитно, а ті по ступались. А хто ж стане злоститися, не чуючи у відповідь ні байдужих, ні ворожих слів? Я бачила, що містер Едгар у глибині душі боїться виявів її бурхливої вдачі. Він приховував це від неї; та варто йому було почути, що я огризнулася до неї, чи побачити, що хтось інший зі служників кривиться у відповідь й на її наказ, — він мінився на обличчі; власні ж клопоти ніколи його так не турбували. Він часом суворо дорікав мені за мою У язикатість і казав, що для нього це мов ніж гострий — бачити свою дружину не в гуморі. Не бажаючи смутити доброго хазяїна, я призвичаїлася бути черствішою; і з півроку порох лежав собі мирно, мов пісок, — бо поблизу не було вогню, аби спричинити вибух. Катрина часом поринала в похмуру мовчанку; її чоловік також ставав мовчазним, боячись, що такий стан свідчить про хворобливі зміни її характеру — наслідки тяжкої недуги: раніше він ніколи не бачив, щоб вона страждала від меланхолії! її усмішка була для нього мов сонце ясне. І гадаю, можна сказати, що вони справді перебували у полоні вселенського щастя.
Воно скінчилося. Звісно, всі ми врешті-решт починаємо дбати про себе; а добросерді й щирі просто можуть із більшим правом бути себелюбними. їхнє щастя скінчилося, коли обставини змусили кожного відчути, що його інтереси — не найголовніший клопіт для другого. Теплого вересневого вечора я поверталася з саду з важким кошиком зібраних яблук. Вже посутеніло, і місяць зазирав на подвір'я через високий мур; непевні тіні причаїлися по кутках за виступами будівлі. Я поставила свого кошика на ґанку біля кухонних дверей і спинилася перепочити, з насолодою вдихаючи свіже, напоєне пахощами повітря. Місяць прикував до себе мій погляд, і я звела на нього очі, стоячи спиною до дверей. Раптом позаду пролунав голос:
— Неллі, це ти?
Голос був глибокий і низький, а у вимові вчувавсь іноземний акцент. Але щось у тому, як було вимовлене моє ім'я, здалося мені знайомим. Я з острахом озирнулася, щоб подивитися, хто це; двері були замкнені, а біля сходів — ні душі. Щось ворухнулося під дашком ґанку; і, підійшовши ближче, я розгледіла високого чоловіка в темному вбранні, зі смаглявим обличчям і чорним волоссям. Він сперся на одвірок і тримав й руку на засуві, ніби збирався увійти. «Хто б це міг бути? — подумала я. — Містер Ерншо? О ні! Голос зовсім не такий».