Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Ти тремтиш від того, що вітер виє? — поцікавилася Рея, не зводячи жадібного погляду з мішечка. Її пальці нетерпляче торсали вузол затягнутої на мішечку мотузки.
— Так.
— Так і має бути. У вітрі ти чуєш голоси мертвих. А кричать вони тому, що їм шкода… ох!
Вузол нарешті розв’язався. Відьма розпустила мотузку і викинула собі на долоню дві золоті монети. Вони були грубо викарбувані й нерівні, адже цілі покоління ніхто не виготовляв монет, але важкі. А викарбувані на них орли свідчили про владу. Рея піднесла одну монету до рота, розтулила губи, відкривши кілька огидних зубів, і прикусила її. Подивилася на сліди, що залишилися від зубів на
Поки вся увага Реї була прикута до монет, Сюзен зиркнула крізь прочинені двері ліворуч, туди, де, на її думку, була відьмина спальня. Побачене диво її стурбувало: з-під ліжка лилося якесь світло. Рожеве, пульсуюче. Скидалося на те, що воно йде з якоїсь скриньки, хоча сказати точно Сюзен не…
Відьма глянула на неї, і Сюзен квапливо перевела погляд у куток, де з гачка звисала сітка з трьома-чотирма незнайомими білими фруктами. Та коли стара зрушила з місця і її величезна тінь важко посунула вбік від тієї ділянки стіни, Сюзен збагнула, що то не сухофрукти, а черепи. У шлунку замлоїло.
— Міско, треба додати дров у вогнище. Піди-но до дровітні збоку біля хати й принеси оберемок. Тіко не тре’ скиглити, шо ти їх не донесеш. Ти дівка нівроку, вгодована!
Сюзан промовчала: вона ніколи не скаржилася на хатню роботу, відколи перестала пісятися в штанці. Але їй так і кортіло спитати в Реї, чи всім, хто приносить їй золото, вона загадує принести дров. Та насправді їй навіть хотілося вийти надвір — вдихнути свіжого повітря після смороду хатини.
Вже біля дверей вона відчула під ногою щось м’яке й гаряче. Кіт заверещав, Сюзен спіткнулася й мало не впала. Стара почвара в неї за спиною наче почала задихатися й хапати ротом повітря, і лише згодом Сюзен збагнула, що то вона так сміється.
— Обережно, це Чахлик! Мій солоденький! Він підступний, ги-ги! — і вона знову покотилася зі сміху.
Приплющивши вуха, кіт зиркнув на Сюзен круглими від переляку очима й засичав. А Сюзен, навіть не усвідомлюючи, що робить, засичала у відповідь. Це настільки здивувало Чахлика, що вираз його писка став моторошно людським, як і тоді, коли він демонстрував презирство. Люто метляючи роздвоєним хвостом, кіт розвернувся і чкурнув до відьминої спальні. А Сюзанна відчинила вхідні двері і вийшла надвір набрати дров. Їй уже почало здаватися, що вона перебуває тут тисячу років і ще принаймні тисяча знадобиться, щоб вибратися звідси додому.
Повітря було надзвичайно свіжим, як і сподівалася Сюзен. Можливо, його свіжість навіть перевершувала її сподівання, тож якусь мить вона просто стояла на ганку, наповнюючи ним легені, воліючи очистити їх. І голову теж.
Глибоко вдихнувши п’ять разів поспіль, вона пішла по дрова. Підійшла до бічної стіни хатини, як і наказувала їй відьма. Та тільки стіна виявилася не тією, бо дровітні там не було. Натомість знайшлося вузьке віконце, напівзаховане в заростях чогось шорсткого, потворного і повзучого. Віконце було розташоване з того боку хижі, де була спальна комірчина відьми.
Не дивися туди. Не твоє діло, що в неї там під ліжком. А якщо вона тебе ще й упіймає…
Але цікавість перемогла перестороги внутрішнього голосу, і Сюзен підкралася до віконця.
Навіть якби стара потвора Рея дивилася в той бік, вона не змогла би помітити обличчя Сюзен крізь густезні зарості свинячого плюща. А вона й не дивилася, бо стояла навколішках, затиснувши в зубах мішечок з монетами,
Звідти витягла якусь скриньку і підняла її кришку, і без того трохи підняту. Обличчя відьми залило м’яке рожеве світло, і Сюзен зойкнула. На якусь мить старече лице перетворилося на личко молоденької, хоч і жорстокої дівчини. То було лице свавільної дитини, яка неодмінно хоче наробити в житті якомога більше капостей. Мабуть, такою й була в молодості ця стара карга. Рожеве світло линуло від якоїсь скляної кулі.
Кілька секунд стара захоплено роздивлялася кулю. Її губи ворушилися, наче відьма балакала з нею чи співала. Мішечок, який Сюзен принесла з міста, досі звисав у неї з рота, але опускався дедалі нижче й нижче. А потім (було видно, що їй довелося зробити над собою чимале зусилля) вона зачинила скриньку, і рожеве світло враз згасло. Сюзен наче на душі полегшало: щось у цій кулі їй дуже не подобалося, хоча вона й не могла сказати, що саме.
Карга провела долонею над срібним замком посеред кришки, і з-під її пальців вирвалася криваво-червона іскра. (Роблячи це, відьма не випускала з рота мішечок.) Потім поклала скриньку на ліжко, опустилася на коліна й почала водити руками над землею коло краю ліжка. Вона лише злегка торкалася землі долонями, але на ній, наче накреслені, проступали лінії. Згодом вони темнішали, перетворюючись на борозни.
Дрова, Сюзен! Знайди дрова, поки вона не спохопилася, де це ти так довго ходиш! Заради свого батька, шукай дрова!
Сюзен підібгала поділ сукні до самої талії (щоб стара ненароком не помітила бруду чи листя на платті й не почала розпитувати, де це вона так забруднилася) й поповзла попід вікном, блискаючи в пітьмі білими бавовняними панталонами. На безпечній відстані од вікна вона звелася на ноги й поквапилася на інший бік хижі. Там під старою шкурою, що смерділа пліснявою, знайшлася дровітня. Сюзен набрала з півдесятка полін і, згрібши їх у оберемок, рушила до вхідних дверей.
Коли вона протиснулася боком, щоб пронести дрова так, аби не впустити жодного поліна, стара вже була в кімнаті з вогнищем. Вона похмуро вдивлялася у камін, де тепер ледь жевріли останні жарини. Мішечка з монетами ніде не було видно.
— Десь ти затрималася, міско, — сказала Рея, не відводячи погляду від каміна, наче те, що Сюзен забарилася, було не надто важливо. Але разом із тим нога відьми під брудним краєм сукні сердито стукотіла по підлозі, а брови були зсунуті на переніссі.
Сюзен перетнула кімнату, намагаючись роздивитися, куди ступає, понад оберемком дров, які несла в руках, — хотіла бути готовою до підступів кота, що, поза сумнівом, вештався десь поруч, готовий щомиті кинутися їй під ноги.
— Я побачила павука, — збрехала Сюзен. — Махала на нього фартухом, щоб прогнати. Просто я їх ненавиджу, вони такі бридкі.
— Скоро ти побачиш щось набагато бридкіше, — вишкірилась своєю кривою посмішкою Рея. — Хай-но тільки мер Торін задере свою нічну сорочку, і ти побачиш щось тверде, як палиця, і червоне, мов корінь ревеню! Ги-ги! Ого, дівчино, та ти нанесла стільки дров, що ціле вогнище Ярмаркового дня розпалити можна!
Рея взяла у Сюзен кілька товстих палиць і байдуже вкинула у жарини. В буркотливу темінь комина здійнялися яскраві іскри. «Стара дурепо, та ти геть усе розкидала. Зараз ти попросиш мене прибрати», — подумала Сюзен. Але Рея простягнула до вогнища свою покручену руку, промовила якесь слово (звук її голосу йшов із надр гортані), і дрова, неначе просочені олією, спалахнули веселим полум’ям.