Чарівний бумеранг
Шрифт:
Вислухавши розповідь Чаміно, Микола довго мовчав, далі з мимовільною недовірою звернувся до товариша:
— Але ж ми разом були на Дзеркалі Швидких Ніг. Потім одразу полетіли сюди… Звідки ж тобі відомо про їхню розмову?
Чаміно стримано посміхнувся.
— Хіба ти забув, що я заходив додому по кишенькові кліматизатори?
— Ну, то що?..
— Цього було досить, щоб про все дізнатися. — Усмішка на смаглявому обличчі Чаміно згасла, великі білкуваті очі стали серйозні. — Моя стіна горизонтів постійно настроєна на Палац Безсмертного. Мені відоме кожне його слово. Я розшифрував таємні хвилі, якими
У душі Миколи точилася складна боротьба. Протест Ечуки-батька — це відчайдушний вчинок одинака, чия совість суворо звеліла: так далі жити не можна! Хай краще смерть, ніж таке життя. Він сам віддався в руки катів, сам себе прирік на тяжку кару. Такий протест не викличе жодної зміни в суспільстві. І скільки б не було таких протестів, усі вони кінчатимуться перемогою Безсмертного. Може, й батько Чаміно загинув саме через отакий самотній протест?..
У Чаміно значно більше твердості: якщо й гинути, то лише в боротьбі, серед гурту своїх однодумців і прибічників. Тоді навіть поразка може перетворитись на перемогу — подавлена революція не вмирає, вона згодом воскресає знову, закликаючи до зброї нових бійців…
Для Миколи ясно — він мусить бути разом з Чаміно і його другом Лашуре. Разом з Лочею, яка сьогодні вперше побачила людські страждання, її вигуки й запитання були по-дитячому наївні, але Микола розуміє, що в глибині дівочоі душі вже зародилися зрілі прагнення, і вона прийме той шлях, який обрав для себе Чаміно.
І хоч Микола розумів, що Ечука-батько надто поспішив кинути своє життя у криваві пазури прислужників Безсмертного, хоч він дуже шкодував, що батько не знайшов стежки туди, де з мудрою обачністю діяв Чаміно, але це вже не виправиш. Зостався вибір: або разом з батьком летіти на пекучу Землю, страждати від спеки й задухи, померти там, де помре батько, або сховатися в неприступних лабіринтах і згодом помститися за всі муки. Мабуть, друге рішення не було б порушенням синівського обов'язку, але для Миколи нестерпна сама думка, що його батько лишиться самотнім серед стихій чужої планети. Він кликатиме когось на допомогу, а ніхто не прийде, бо його син Акачі десь дуже далеко…
— Чого ж ти мовчиш, Акачі? — заклопотано перепитав Чаміно. Лашуре і Лоча так само стурбовано дивилися на нього.
Нарешті Микола сказав:
— Я вдячний тобі, Чаміно… Всім серцем зичу успіху вашій справі. Але я не можу покинути батька.
Чаміно спершу нахмурився, потім у його великих очах з'явилася дружня лагідність.
— Розумію, Акачі… Мабуть, я вчинив би так само.
Нарешті видалась хвилина, коли Микола міг побалакати з Лочею віч-на-віч. Мабуть, Чаміно зрозумів, що в них є така потреба. Кімната спорожніла. І Микола спитав:
— Лочо! Чому тебе так обтяжує твій обов'язок у палаці?
Лоча відвернулась, їй тяжко було витримати його погляд. Це ще більше занепокоїло Миколу. В його уяві зринали видива — негарні, принизливі. Він одганяв їх. Цього не могло бути!
Лоча дивилася собі під ноги.
— Я терплю це заради Чаміно.
— Тобі неприємно прибирати бороду Єдиного?
— Борода? О-о, ні. То не просто борода. Але я не можу цього сказати. Це — бридко. Вір мені, Акачі. Я завжди думаю про тебе. І якби ти справді міг мене покохати…
— Я кохаю тебе, Лочо! Мені байдуже, що ти робиш у Єдиного. Я кохаю тебе — і цього мені досить.
— Це правда? Ти не думаєш про мене погано?.. — Лоча припала головою до його грудей. Вона плакала. То були сльози щастя. — Ти не думай… Те, що кажуть у палаці, — неправда. То вигадки. Але є ще гірші муки. Може, я колись тобі розкажу…
Та Микола не хотів знати ні Єдиного, ні його палацу. Ось вона тріпоче пташкою на його грудях — і йому більше нічого не треба…
10. На Землю
Лоча прийшла сама. Вона прийшла тоді, коли чорні слуги храму завантажували ракету якимись ящиками, а Микола з Ечукою-батьком стояли осторонь під охороною карників.
На віях у Лочі сріблиться іній. В очах застигли сльози. Ні, вона не плаче, тільки куточки її губів злегка тремтять. Чорне волосся вона не ховає навіть від хурделиці. Плащ прикріплений до грудей ледь помітним шнурком. Вітер здіймає його, і плащ рвійно шелестить, мов стяг того життя, з яким назавжди прощається Микола. На Лочі ясно-рожевий, як і плащ, одяг. Він щільно облягає її тіло. Миколі здається, що він і не може бути інакший, особливо в космічних розлуках. Космонавт, відлітаючи до інших світів, мусить назавжди вкарбувати в пам'ять кожну рисочку найдорожчої людини.
Карники розступилися: вони все ж таки люди і розуміють, що таке космічна розлука. Кохані стають двома далекими зірками і перемовляються між собою лише промінням.
Лоча взяла його руки в свої. Руки в неї теплі, ніжні. Миколі хотілося зберегти на своїх долонях цю ніжність і це тепло.
Лоча сказала:
— Милий мій, я згодна бути твоєю дружиною. Я вже твоя дружина, Акачі!.. Твоя дружина, мій любий. Віднині і назавжди.
«Що вона каже? — пульсувало в скронях. — Навіщо вона це каже?..»
Адже в них не було тих радощів, тієї овіяної білими сніжинками симфонії пристрастей, яка веде закоханих під самісінькі хмари, перетворює їх на крилатих птахів, наповнює крижану планету кришталевим дзвоном, змушує зорі кружляти у вогнистій круговерті, кидає галактику їм під ноги, ніби звичайну стежку: це для вас, для вас — ідіть!.. Вони зустрічалися двічі: в далекому дитинстві і на Дзеркалі Швидких Ніг. Друга зустріч мала своє продовження у лабіринтах планети, але там на них насунулося стільки гіркоти, що думати й розмовляти про щось інше було б просто блюзнірством. А зустрічі у храмі… То зустрічі їхніх очей.
Та ще коротка мить у кімнаті Лашуре, коли, припадаючи головою до його грудей, Лоча виливала своє лихо.
Даремно він дав волю своїм почуттям. Даремно сказав про своє кохання. Та хіба це її до чогось зобов'язує?
Вона — вільна. Цілком вільна!..
Лочо!.. Ти не повинна йому цього казати. Кожен молодий фаетонець вважатиме за велике щастя назвати тебе своєю дружиною. Тобі заздрять у палаці. Перед тобою схиляють коліна радники. В тебе попереду ціле життя, і воно мусить — обов'язково мусить! — бути щасливе.