Чарівний бумеранг
Шрифт:
Такі люди, як Рагуші, користувались у фаетонських жерців і жерців Атлантиди великою довірою, бо їм була відома страшна таємниця — винолюбство та інші гріхи більшості жерців на обох планетах. Приречена на вимушений аскетизм, людина-протез щиро вірила, що слуги і владики Храмів Божих живуть святим духом, як і вона сама. Коли б Єдиний узнав правду про своїх жерців, він би жодному з них не простив цієї зради.
Отже, цілком ясно, чому Рагуші поводився з ними запанібрата.
— А де моя дружина? — спитав він у верховного.
— Чи ти осліп? — засміявся той. — Хіба не бачиш? Он стоїть.
Микола глянув туди, куди показав жрець.
Жінка затуманеними від сліз очима дивилася на свого космонавта і слухняно чекала, доки він вивільниться з обіймів усемогутніх жерців. Вона земна жінка, і їй не годилося заважати богам. Біля неї стояло двоє золотоволосих хлопчиків.
Микола зачудовано дивився на них і думав: «Невже діти Рагуші виростуть рабовласниками?»
А Рагуші, побачивши жінку і дітей, підбіг до них. Він був рвучкий і нестримний, як, мабуть, скрізь і завжди. Підхопив на руки дітей, бігав з ними по плитах космодрому, вигукуючи:
— Атланте! Посейдоне! Заждалися? Я привіз вам подарунки від ваших братів. Вони вас дуже люблять… А ви їх любите?
Він пригортав хлопчиків до широких грудей, а вони тулилися щоками до скафандра і нічого не чули, бо самі були без скафандрів.
Поставивши дітей на землю, Рагуші пригорнув жінку. Микола добре чув, як шепотів цей веселий космічний візник:
— Мила моя! Я так нудьгував без тебе…
Микола розумів, що жінка нічого не чує, але вона стежила за його губами і щось закохано шепотіла. На її очах виблискували сльози радості.
Жерці злетіли у повітря і зникли з очей, а Рагуші, забувши про Ечуку-батька й Миколу, пішов разом з жінкою і дітьми. Потім, згадавши своїх космічних переселенців, зупинився і крикнув:
— Пробач, Ечуко! Я забув, що в тебе немає плаща. Візьми мій у ракеті… Ах, правда! Один на двох. Не годиться. Гуляйте так. Я вас потім розшукаю…
Батько усміхнувся доброю усмішкою.
— Не хвилюйся, походимо пішки. Не заблудимось…
Ось вони удвох — Микола й Ечука-батько — стоять на високій горі, майже до самісінької вершини вкритій буйною рослинністю. Сходити сюди було порівняно легко, бо Земля в півтора раза менша від Фаетона, отже, й вони тут важили менше.
За зеленими терасами гір, що спускалися все нижче й нижче, відкривались неосяжні морські простори, серед яких подекуди губилися зелені острівці. А поміж гір, у великій улоговині, лежало біле, покреслене смужками плутаних вулиць, велике земне місто — столиця Атлантиди. Воно аж ніяк не скидалося на фаетонські міста, розраховані на життя в сірому мороці, серед вічних снігів і морозів. Тут не потрібні були ні генератори клімату, ні сферичні, напівпрозорі дахи. Тут, навпаки, треба було захищатися від пекучого сонця та від щедрих злив, про які на Фаетоні не мали й уявлення.
Місто споруджене із граніту й мармуру. Величні палаци подекуди мають сферичні дахи, але це, очевидно, лише за традицією. Здебільшого тут переважала своя, земна архітектура. Тонкі мармурові колони з бронзовими капітелями прикрашали кожен палац і кожен храм. Вулиці і площі замощені мармуровими плитами. В центрі міста, на зеленому узгір'ї, що панувало над столицею, стояв білий храм верховного жерця — найвеличніша споруда в місті. Храм також оточений
Усе довкола щедро напоєне сонцем. Сама земля випромінює сонячне тепло, обгортаючи ним кожну рослину, кожну живу істоту.
— Ось планета, на якій завтра забуяє могутній розум! — трохи патетично вигукнув Ечука-батько.
Невдовзі Ечука-батько й Микола спустилися з гори і попрямували до міста. Пройшовши близько одного ша [4] , вони побачили величезну каменоломню, де під пекучим сонцем працювало кілька тисяч рабів. Каменоломня скидалася на розворушений мурашник, а напівголі люди, які на плечах переносили важке біле каміння, — на маленьких мурашок з своїми личинками.
4
Ша — 3,2 кілометра. (Прим авт.)
Проте кам'яні «личинки» тут були не свої, а чужі, і мурашки-люди носили їх під безперервне хльоскання довжелезних бичів. Наглядач, озброєний бронзовим списом, стоячи на відполірованій тисячами ніг мармуровій скелі, міг дістати спину раба на будь-якій відстані. Бич, різко ляснувши, обвивав поперек, лишав криваві смуги на голих стегнах, але раб навіть не повертав голови до свого ката.
З усіх боків каменоломню оточували люди з бронзовими списами. Вони також були оголені до пояса, але на грудях у них висіли мідні бляхи, а на широких шкіряних поясах — бронзові мечі.
— Ось на чому тримається Атлантида! — болісно сказав батько.
Тим часом наглядачі їх помітили. Кожна людина в скафандрі була богом для цих земних людей. Одразу ж заляскали десятки бичів, тіла невільників заюшилися кров'ю. Їх змушували бігати з кам'яними брилами на плечах. Стежка, що вела із каменоломні, була крута і слизька. Раби падали разом зі своїм кам'яним вантажем. Важкі брили причавлювали їх до каміння. Каменоломня зачервоніла від крові…
Несподівано в каменоломні з'явилося кілька фаетонців. Очевидно, вони стояли десь у печері або за виступами скель, через те їх раніше не було видно. На піднятій долоні правої руки кожен з них ніс величезну кам'яну брилу. Якщо зважати на розміри, то брили мали бути в сотні разів важчі, ніж каміння, яке носили раби, але фаетонці йшли так, мовби несли звичайні яблука. Навіть Микола, який добре знав, що брилам надано гравітаційних властивостей і вони майже нічого не важать, не міг дивитися на цю процесію без захоплення.
— Оце робота!.. — вигукнув він. — Навіщо ж мучити людей?.. Це ж так просто!
Та незабаром Микола зрозумів, що то був лише предметний урок землянам — демонстрація могутності «богів». Раби падали навколішки, фаетонці переступали через них, мов через каміння, і спокійно крокували далі. Потім злетіли над каменоломнею разом зі своїм вантажем і зникли з очей.
У каменоломні все почалося спочатку…
— Ходімо звідси! — вигукнув Микола. — Чому фаетонці такі жорстокі?!.
— Для володарів немає людей, — сумно відповів батько. — Для володарів є лише матеріал, з якого споруджується храм історії.