Чарівний бумеранг
Шрифт:
— Це все, що збереглося від мого батька, — тихо сказав Чаміно. — Лочі розповідати не слід. Їй буде боляче…
Миколі важко було збагнути, де кінчалося марення і починалась реальність.
— Це не марення, друже. Це — променеве життя. Проникнення у глибини Субстанції. Життя всюди — променеве. Шість видів випромінювань поділяються на дві протилежні трійці. І якщо променеве життя вважати маренням, тоді Всесвіт — це суцільне марення. Субстанція марить нами. Може, це грубувато. Але ж зрозумій, Акачі. Ми — це її підсвідомість. Так само, як наші атоми несуть у собі нашу власну підсвідомість. Хвилі Єдиного, у яких тебе купали жерці, — трійця
Микола хотів знати, що сталося далі. Чи відбувся другий експеримент? Але цього не знав і сам Чаміно. Він знав тільки те, що знала нитка. Кажуть, що другий експеримент відбувся. Єдиний нібито сам його дозволив. Потім за його наказом апаратуру вимкнули жерці. Мати Чаміно вимагала, щоб їй повернули тіло чоловіка. Але воно розсипалось на її очах. Нічого страшнішого уявити не можна. Незабаром вона й сама померла. Ось чому обережний Чаміно не хоче про це нагадувати сестрі…
…Як добре відчувати поруч живу Лочу!..
Вони гралися, мов діти, у її саду. Лоча відшукала якусь рослину, що мала цілющі властивості, її соком треба натирати чоло, тоді приходять тільки радісні думки.
…Плавали у басейні, сміялися. Ловили золотистих рибок і тут же їх випускали.
— Скажи, Акачі, — лукаво запитала Лоча, — ти б хотів побувати на Материку Свободи?..
Обличчя Миколи відразу ж стало серйозним. Материк Свободи — це майже те саме, що й Червоний Острів. Принаймні наближається до його рівня. Але він перебуває у їхньому вимірі Всесвіту — тобто живе речовинним, а не променевим життям, — і через те Материк Свободи значно ближчий, зрозуміліший. Мабуть, то було відображення Червоного Острова — його проекція на внутрішнє коло планет. Якби ж то можна було його оглянути!..
Микола недовірливо стенув плечима.
— Ну, гаразд, — засміялась Лоча. — За те, що не віриш, принесеш сто кошиків гною із ферми в сад. Бо ми незабаром туди їдемо!..
Згодом до них завітали Ело й Гашо — молодші брати Ечуки-батька. Микола дуже зрадів, що його рідні дядьки можуть погостювати в домі, де господарює гостинна Лоча. Миколі здавалося, що очима своїх братів дивиться на його щастя сам Ечука-батько.
Як радів, як дивувався кремезний, вилицюватий Гашо, оглядаючи велике і складне господарство повстанців! Штаб відкрив йому всі свої таємниці. Більше того, Гашо обрали членом Штабу. Він мусить тримати у цілковитій таємниці саме існування держави повстанців, але йому покажуть той прекрасний світ, про який можна і треба розповідати усім пригнобленим людям…
22. Розмова у деканаті
(Із щоденника Оксани)
25 квітня. Я, мабуть, сама того не розуміючи, вчинила помилку. Коли Віктор у ботанічному саду почав говорити про своє кохання, я просто висмикнула руку й побігла геть. Йому не сказала жодного слова…
Сьогодні вранці мама послала мене в гастроном. Вона поспішала на роботу, я — на лекції, отже, у мене лишалися лічені хвилини. Та, вийшовши з під'їзду, я несподівано зустріла Віктора. Він навіть не приховував, що підстерігає мене. Щоки в нього позападали, обличчя стомлене — мабуть, не спав цілу ніч. Мені стало ного
Не розумію, як це сталося: до самого гастронома Віктор вів мене під руку. А коли повернулись до нашого під'їзду, сказав:
— Давай не підемо на першу пару.
Залізом тебе треба пекти, Оксано!.. Бо ми таки не пішли на першу пару, спустилися в метро, поїхали до Дніпра. Цього року він розлився як ніколи! Киянам довелося споруджувати високі загати, щоб захистити Поділ…
Віктор, тримаючи мене за руку, сказав:
— Оксано!.. Бачиш оту повінь? Ніхто не може заборонити її вирування. Так само і мої почуття…
Зараз, коли я пишу ці рядки, мене смішить його пишнослів'я. А там, над водою, чомусь воно мені сподобалось. Не знаю, як це пояснити. Мабуть, у мені живе незбориме бажання чути отакі слова.
Я не тільки не сердилась на Віктора — я була йому вдячна. А те, що він виступив на боці наших супротивників… Чи треба його за це судити? Було б нечесно, якби він приховував свої думки.
Звичайно, я мовчала, бо що я могла йому сказати? Я люблю Миколу. І все ж мені було приємно, що Віктор так говорив. Мабуть, він казав правду. А за любов хіба можна бути невдячною?..
Наприкінці нашої прогулянки, коли ми поверталися до станції метро, я наважилась йому сказати:
— Вікторе, будьмо хорошими друзями. Гаразд?..
— Я тебе не розумію. Кажи точніше…
— Ти ж знаєш — я люблю Миколу…
Більше я нічого не встигла сказати — він рвучко зупинився, закусив нижню губу і процідив крізь зуби:
— Значить, я його іще не розвінчав… Розвінчаю, будь певна!.. Так розвінчаю, що ти не глянеш у його бік.
І, лишивши мене саму, швидко пішов по набережній. А я поспішила в метро, щоб не спізнитися на другу пару…
Після лекцій ми з Мариною забігли в деканат. Нам треба було поговорити з Мироном Яковичем. Відчинивши двері, я завагалась: там сидів Віктор. Я почула його слова:
— Ви ж знаєте, як кінчилось обговорення. Чому ж дозволяєте їм збиратись? Ідеалізм несумісний з нашим світоглядом…
Побачивши мене, Віктор засовався на стільці, а Мирон Якович покликав і нас до розмови:
— Заходьте, йдеться про ваш гурток. Сідайте, дівчата… А ви, товаришу Чорний, говоріть далі.
Мабуть, Вікторові не хотілось продовжувати, але іншого виходу в нього не було: це скидалося б на донос, а не на відверту боротьбу.
Закусивши вудила, Віктор помчав наосліп. Його ніби прорвало — він перестав добирати слова, гарячкував.
— Хіба ви не бачите, що вони хочуть створити нову біблію?.. Так, так! Вони збираються її трохи підредагувати і піднести людям замість марксизму… Це необіблійці!.. Енгельс казав…
Мирон Якович махнув рукою:
— Стривайте, Вікторе… Поговоримо спокійно.
— Не можу я говорити спокійно! Мирне співіснування ідеологій…
— Ах, Вікторе, — скрушно похитав головою Мирон Якович. — Ви добре вивчили джерела, на які посилається Нечипорук?