Чарівний бумеранг
Шрифт:
27. Земля здригається
Невідомо, скільки тривало німе мовчання. Кожен обмацував себе, не вірячи, що він живий і що взагалі десь можливе життя. Уламки Фаетона вже долітають до інших планет. Якщо вибухне велетень Юпітер, ланцюгова реакція перекинеться на інші планети, а згодом і на Сонце. Про себе вони вже й не думали: під загрозою вся Галактика! І все це сталося тільки через оту велику літеру, з якою не хотів розлучатися Ташука.
Але ні сьогодні, ні наступного дня на Землі нічого помітного не траплялося. Сонце сходило, як звичайно, а опівдні стояло
Микола біг по джунглях, по скелястих пагорбах, не тямлячи, куди біжить, — мовби десь іще діяла станція сомнамбулізму, що охопила своїми хвилями його вражений мозок. Шпичакуваті кущі шматували одяг, гілки дерев, ударяючи по шолому, викрешували неприємні звуки, ноги і руки були в колючках, але Микола цього не помічав.
Він усе ще не міг збагнути того, що сталося. Перед очима зринали рідні обличчя — Чаміно, Лашуре, дядько Ело і дядько Гашо. Та всіх їх знову заступала постать Лочі…
Микола розумів, що при такій катастрофі, може, й гріх побиватися за втратою єдиної людини — загинуло людство з усіма надбаннями, з космічними містами і Пантеоном Розуму, але не міг побороти своїх почуттів. Яке він мав право жити, коли її немає?..
«У мене лихе передчуття…» — дзвеніли й дзвеніли ті слова під його шоломом, ніби то не зелені гілки черкали об нього, а її милі, рідні руки.
А вона стояла перед очима — недосяжна, за невидимою стіною, — билася рожевими крильми об холодну прозорість корабля, шарила тонкими пальцями по стіні, ніби не вірила, що живі, теплі дотики вже неможливі…
Микола рвучко спинився над урвищем — там клекотів запінений водоспад, зрошуючи прибережну зелень іскристою росою. Якусь мить — це так просто, досить одного стрибка — Миколі хотілося стати тією іскристою росою, з якої потім народяться живі корінці в скелястому березі… Та раптом він знов на широкій зоряній дорозі побачив Лочу — вона діловито, мовби у власному саду, йшла Чумацьким Шляхом і кидала зібрані нею зерна на далекі, невідомі планети, засіваючи їх новим, нездоланним життям.
І Лоча, спокійно, обернувшись, сказала:
«Це добре, що ти живеш на Землі, що є в тебе сотні шоколадних дітей. Немає в світі нічого кращого, ніж засівати планети новим життям. Будьмо ж вічними сіячами, мій любий Акачі!»
Він зігнутою рукою витер спітнілий шолом і помітив над водоспадом райдугу. Під її барвистою дугою пролетіла пташка. Миколі здалося, що то була нова, земна Лоча — така, якою вона хотіла стати, коли промовляла до нього з Фаетона на Землю… Ще тоді, десять обертів тому, Лоча кликала до діяння!..
Він довго блукав по джунглях, дослухався до щебетання птахів, до безладного крику папуг, що багатоколірними зграйками кружляли над головою. Природа жила звичним життям, не віщуючи ніякого лиха. На острові мисливці з рубцюватими грудьми бавилися з чорномазими дітьми. Вони нічого не знали про те, що якийсь фаетонський попередник їхнього жорстокого Алочі вбив цілу планету, цілий світ. Убив за те, що навіть не можна обмацати пальцями, бо воно не блищить і не бряжчить, мов ті цяцьки, якими обвішав себе Алочі. Вбив усього лише за одну велику літеру!
Ечука-батько й Рагуші в тривозі позирали на небо. А може, ніякої катастрофи не сталося?
— Ми ще нічого не знаємо, — сумно сказав Ечука-батько. — Ланцюгові реакції в зоряних світах розвиваються інакше, ніж в атомах. Те, що в атомах відбувається за мільйонні долі секунди, в космосі вимірюється сотнями обертів. Можливо, велетенський уламок і не потрапить на іншу планету. Можливо, Фаетон такий подрібнений, що це не становить загрози для інших планет. Щоб вибухнув Марс, він повинен зіткнутися з уламком, який лише в кілька разів менший від нього. А Юпітер вибухне тільки тоді, коли на нього впаде принаймні третина Сатурна… Це, Рагуші, малоймовірно. Але…
Оте «але» було найстрашніше, бо ніхто й ніколи не перевіряв на практиці, як саме вибухають галактики. Проте фаетонці знали, що галактики чомусь вибухають…
Минули тижні, місяці, поки земну кулю потряс циклопічний вибух. Шаленіли такі урагани, що столітні дерева виривало з корінням і носило в небі, мов легкі пір'їни. Земна кора хиталася під ногами, наче корабельна палуба під час шторму. А незабаром прийшла вода. То була велетенська хвиля, яка насувалася суцільною стіною мало не до самих хмар. Вона перекочувалася через острови, затоплювала материки, винищувала все чисто на своєму шляху. Десятки вулканів, які спокійно собі дрімали, тепер прокинулись і довершували те, чого не встиг зробити вибух першого в Сонячній системі астероїда — велетенського уламка зруйнованої планети.
Рагуші підняв ракету в небо і своєчасно попередив про небезпеку. Ечука встиг вивести своїх землян із долини, де над річкою містилася його колонія.
Кілька сотень земних людей — мисливці, жінки й діти — на чолі з трьома фаетонцями стояли на високій горі, дивлячись, як скаламучена вода пожирає широку долину, що була їхньою колискою. Лише тепер вони повністю оцінили мудрість Ечуки, який навчив їх добувати вогонь за всяких умов. Лихі урагани, викликані космічним вибухом, перемішували земну атмосферу, приносили з полюсів холод і сніг навіть сюди — у тропіки. Що міг тепер дати Ечука цим людям? У нього не було нічогісінько, окрім скафандра.
Він не думав про себе, коли рятував перших землян. Киснева установка зосталася там, у долині. Чи вдасться її відшукати після повені? Кисню лишилося на дві-три доби. Рагуші своїми запасами може продовжити цей строк до місяця. А потім?..
Від ураганів ховались у печерах. Тут горіли вогнища, біля яких грілися діти. Ечука-батько й Микола, подбавши про своїх землян, пішли в ракету до Рагуші. Вона стояла серед високих скель у затишку.
Настав вечір, зійшов Місяць. Він був сьогодні великий, червономідяний, мов шкіра кмітливого Чахо. Його видимий диск стояв серед прозорої стіни ракети так близько, що навіть неозброєним оком можна було розгледіти добре знайомі рівнини і гірські хребти.