Чаша Амріти
Шрифт:
«Так, так, — дзенькнуло в затьмареній свідомості Михайла. — Об піл головою. Щоб нікому не дошкуляти, щоб нікого
Михайло підвівся, вийшов з-за столу. Гості не звертали на нього уваги, співали іншої пісні. Тільки мати наздогнала сина в сінях, благально прошепотіла:
— Тримайся, Мишку. Не можна ж так…
— Як, мамо?
— Я ж бачу. Ти сам не свій. Вона тебе зурочила. Ще зі світу згубить…
— Хай згубить, мамо. Що мені до того?..
— У тебе син є, Мишку… Та й сам ти не старий…
— Мамо… ти мудра в мене… ти найрідніша моя… — Михайло важко впав на лавочку, притягнув до себе матір. — Але що я подію з собою? Нецікаво мені без неї… Для себе? Нащо мені для себе? Син? Він ближче до матері. Не пропаде… Ви — вже самі добудете…
— Що ти таке мовиш, синочку? — лякалася мати. — Наче, не дай бог, надумав щось погане…
— Та пі… ще не надумав… Може, надумаю…
— Одведи й заступи, — перехрестилася мати. — Навіть не думай, викинь таку думку з голови. Як любив її, то не можеш накласти руки на себе. Яка ж то любов, коли вона веде до згуби страшної?
— А знаєш… ти правду сказала. Гарно сказала, мамо… Любов для життя… А яке життя… коли її нема? Страшно й дивно…
— Глянь на небо, синочку… Глянь, які зорі… Аж серце мре…
Михайло звів очі вгору. Мерехтливе вогнище далеких світів увійшло в душу, мов цілющий бальзам. Безладні мислі розпорошилися, примовкли, неспівмірні й нікчемні перед величчю неба. Мати з сином сиділи мовчки, прислухалися до вселенської тиші, а в те тривожне мовчання вривалися запальні голоси:
— Ні, ти скажи мені, скажи, не викручуйся… де він — Бог? Понавигадували, начіпляли… а де він? Хто його бачив?
— Людина — бог, — глухо відказав коваль. — Все в ній. І світло, і ніч. А що — неправду кажу? Людина й мурує, і руйнує. Ти мені не заперечуй, Климе. Ти любиш базікати багато. Не кип’ятись, а слухай. Я оцими руками гори залізяччя перекував. Скільки косарок та комбайнів чи плугів од мене пішло на поля…
— Так ти хто — бог? — хрипко засміявся Клим. — Творець?
— Бог, — з гідністю відповів коваль. — А хто руйнує, вбиває — чорт. Найбільший бог, я тобі скажу, це — хлібороб, сіяч. Вийде навесні в поле, сійне жменю зерна в ріллю, а восени — засіки ломляться. Ого, ще й який бог — людина. Богіша од усіх богів!..
У хаті замовкли, певне, оцінюючи філософію старого Кузьми. А мати поворухнулася, прошепотіла:
— Гарно батько сказав. Та все ж таки перебільшує. Дуже багато в людях ще поганого, дрібного. І не стільки поганого, як дрібного. Нікчемного. Я люблю дивитися на зорі. Ти, мабуть, од мене любов ту перейняв. Вийду, гляну… і здається мені все земне таким мізерним, неважливим…
— А що ж важливе, мамо?..
— Огонь… Зірки, сонце — все горить, палає. Все небо в огні… А ми так… мокрі якісь… чадимо. Ото життя… Якби так жити — в огні… Може, колись і ми станемо зірками. Бабуся моя колись мені таку казку розповідала… Що праведні люди стають зірками, щоб світити іншим, тим, які йде не піднялися вгору…
— Ти що… віриш у безсмертя?..
— Не знаю… Я малописьменна. Тобі видніше… А все ж таки задумуюсь часто: а де я була, як мене не було?
— Химерне… запитання…
— Чому ж… ще як дівкою була, все отак було замислюся і цілий вечір думаю. Аж голова болить. Вже мені потім учитель один казав, що я дурне питаю… а воно знов і знову крутиться: де я буду, як мене не буде?
— Ти теж туди, мамо… Філософи всіх віків… мудрують над тими запитаннями… Пробач, матусю, мені погано… я прогуляюся… Піду в ліс…
— Дивися ж, синку, не заблудися…
— Ха-ха… та я тут всі виходи знаю… навпомацки розшукаю дорогу…
— Не дуже хвалися… Нові посадки, кущі, багато чого змінилося… А ти ще напідпитку…
Михайло, похитуючись, зійшов з ґанку, помахав рукою, рушив до воріт.
— Нічого… я все знаю… Голова чиста… тільки ноги важкі, як свинцеві… Трохи просвіжуся…
Вийшов за обійстя, минув горби. Голоси п’яних гостей тихішали, десь вили собаки. Пружні лози хльоскали по обличчю, з-під ніг духовито пахтів чепчик. Хиталися зорі в небі, танцювали якийсь грайливий танець. Михайло зупинився, глибоко зітхнув. У роті гидко смерділо самогоном. Він сплюнув, схилився до землі, вирвав, намацавши в пітьмі пучку чепчику, пожував. Терпкі стебла холодили піднебіння, язик. Він сів на горбку. Потім ліг, розкидавши руки, горілиць.
Красо моя невимовна! Навіщо ти? Маниш, обіцяєш, заспокоюєш. Може, є розгадка? В чому ж вона? Скажи… Для кого ти убралася в зоряні вінки, в шати пахучі?..
Нічна волога пронизує кості. Встати б. Не хочеться. Руки й ноги неслухняні. Склеплюються очі. Приємно, страшно. Крізь примружені вії мерехтить зоряне колесо. Обертається. І здається Михайлові, що він прикутий до неосяжності, серед безодні. Нема кого покликати, нема на кого сподіватися. Хто розкує, хто розіб’є кайдани, коли він сам — закатований і кат? Кричи, гукай — лише космічна безодня іронічно відгукується на відповідь…
Тужливо, тяжко, невимовно тривожно…
Грає серед пітьми веселка, наближається. Хто це? Невже ще є жива душа серед безмежжя? Невже є?
Він розплющив очі. Під сосною стоїть Ганнуся. Вбрана в тем-но-синю сукню, помережану зірками. Війок з білих лілей на чолі, китиці калини. Личко усміхнене, лагідне. Тільки очі сумні.
Михайло не здивувався. Серце болісно затріпотіло, та в свідомості майнула думка: «Як же це? Вона ж там, у похмурому підвалі».
— Ти жива, Ганнусю? — тихенько озвався він.