Через кладку
Шрифт:
В тій хвилі підняла вона свої очі, і їх погляд упав просто на мене.
Не знаю. Чи вже я так сильно змінився, що вона мого вигляду так сполохалась, чи що інше, бо, витріщаючися кілька секунд мов безтямки на мене, а між нами стояли чужі люди, вона нараз відвернулася і, взявши свою товаришку під руку, пішла спішним кроком за братом і панством Маріянами, оглянувшися ще раз за мною, мов у бажанні переконатись, чи бачила вона справді колишнього адоратора [36] свого, чи з'явився, може, якийсь фантом [37]
36
– Адоратор - поклонник.
37
– Фантом - привид, примара.
Я не слідив більше за ними й не старався більше здоганяти їх. А став нараз цілком спокійний. Моя мати, всунувши свою руку під моє рам'я, держала мене так сильно за руку, що я, вдоволяючи машинально її волю, ішов мовчки її кроком ураз з нею, не отворяючи ні на слово своїх уст, поки не вийшли ми поволі за другими з набитого, ясно освітленого коридора на вулицю.
Надворі віяв вітер, заносив потрохи сніжиною. Мати мовчала, себто не допитувалася в мене про неї. А я сам споважнів.
– Бачив-єсь Обринських?
– перебила все ж таки нараз несподівано мовчання, наперекір моєму що лиш відчутому бажанню: мовчати.
– Так що ж там, бачив, - відповів сухо.
– Вона не змінилася. Або, може, була й добре напудрована й позакривала зморшки.
– Може й так, мамо. Але що це може нас обходити, мамо, чи хтось там вживає косметики чи ні. Ми також не помолоділи за той час, відколи з гір переселилися. Крім того, вона не проводила своїх літ марно. Знаю з певного джерела, що працювала пильно й багато.
– Так?
– зчудувалася мати й на хвилину вмовкла.
– Цікава я, з чого тепер властиво живуть. Треба буде Дори спитатись. Вона буде знати.
– Не конче. В мене ліпше джерело, мамо. В мене джерело сам її брат. Він же прецінь був кілька разів у мене.
– Ага, ти споминав раз, - закинула мати з легкою зневажливістю в голосі.
– Ні, не лише в бюро, а в нашій хаті, мамо.
– Справді?
– Так, мамо. Якщо я вам про те не згадував, то в тім лиш ваша власна вина. Ви ніколи не любили Обринських. Тепер бачуся з колишнім малим Нестором, а тепер дуже поважним молодим чоловіком і урядовцем від час до часу в уряді, де нас зводять часом урядові справи, але також тут і там на інших місцях, між іншим, у міськім паркові.
– І що ж, як там, побирає він уже яку платню?
– Побирає, як це цікавить вас знати. Поки що вона ще в нього невелика, але зате будучність, оскільки чув я від його шефа, жде його блискуча. Чую, він дуже відзначається від своїх ровесників-колег своїми здібностями й знанням.
– Ого!
– Так воно і є, мамо. Малим хлопчиною відрізнявся від інших хтопців. Здатний, а скромний. Це для мене його найсимпатичніша прикмета, а є в нього й інші прегарні.
– Отже, що про свою сестру оповідає? Чому не віддалася?
–
– Це ти вже вигадуєш, Богдане!
– закинула мати з досадою.
– Тобі б треба лише одне слівце сказати, один палець простягнути, і ти дістав би найкращу, найліпшу й найбагатшу панну за жінку.
– Бути може, мамо. Лиш я того слівця ніколи не вимовлю. Я вже не молодий. У мене очі стали критичні й проти себе. Я знаюся вже на різницях між жінками, і може бути, що й не такий уже пожаданий для жінок, як вам, як маїері, здається.
– Ти нерозумний, Богдане. Не знаєш себе цінити.
– Може, й те правда. Я з мужиків походжу, мамо, а мужик не все потрапляє на саму найспіднішу правду.
– Ет, дурниці, Богдане! А вірменочка що? її родичі тобі дуже раді, а й вона сама, хоч молода, здається, не надумувалась би. Сам признаєш, що вона добре вихована й дуже гарна.
– Так, мамо; гарна й молода. Але тяжко рішитися приковувати до себе молоду істоту, більше дитину, не маючи по правді з нею нічого по душі спільного.
– Шо тобі з нею за душевні спільності мати? Тим ліпше, що не маєш. Виховаєш собі з неї жінку, яку сам схочеш!
– То єсть, ви виховали б собі з неї синову, мамо. Бо я дякую за таке. Я, як оженюсь, про що, як не раз споминав, сумніваюся, то волію вже готову, виховану жінку взяти. Я вже не молодий, мамо!
– О, Богдане, ти б і не вимовляв такого. Чи в тебе при твоїх тридцяти й шістьох роках хоч одне волоссячко сиве? Чи ти згрубів, як банковий урядовець який? Нічого з того всього. Молодий то й молодий! Мужчина, як сосна, а він про старість говорити!
Я усміхнувся.
– Бо ваш син, мамо. Але, по правді, ми повинні бути справедливі, і коли не відчуваємо вже самі дуже молодо, то не повинні того для себе й від других, справді молодих, вимагати. Без любові я не хочу женитися, і не потребую. А силуваної любові, як би це мусило вийти у ледве чи вісімнадцятилітньої вірменочки на бажання її родичів, бо Богдан Олесь «солідна партія», - я не хочу. Це неморально.
– Це щось модне, Богдане, що ти говориш. Щось, бачу, ти хутко свої погляди змінив. Ще донедавна марив об тім переді мною - взяти молоденьку гарну вірменочку, а тепер змінив думку.
– Не змінив, а лиш не рішився ще й досі, мамо. Мені з вами добре, нащо псувати гармонію і спокій у хаті? Хто знає, яка покажеться з неї газдиня й синова, а я хочу між своїми стінами мати спокій. Тепер мені не хочеться боротьбу вести, як колись!
– Як колись! Богдане, - повторила мати гірко, - неначе я колись не була за те, щоб ти добре й гідно оженився. Ти лиш пригадай собі!
Я не обзивався.
Я «пригадав» собі. Якби я був, - говорив я до свого серця, - збудував своє щастя по свойому серцю, був би його збудував мов на вулкані, стоячи тим проти матері - як одніська дитина, котру, як споминав уже, вона уважала своєю виключною власністю, не застановляючись ніколи над нею, як над певною цілістю, от що!