Через кладку
Шрифт:
Вона не відповіла.
Около її уст, мов тінь, поблукала гірка усмішка, і вона, мов зрезигновано, не обзивалася.
«Чи не так, моя пані?» спитала я.
«Це правда, - обізвалась вона мов насилу, дивлячись далеко вперед себе.
– Коли б мій батько був жив, моя доля була б інакше уклалася. Він був би мені помагав мої життєві плани й постанови здійснити, а так з його смертю урвалося все, і нині я в очах людей, помимо всього, осталася без всякої вартості. Нині дівчина мусить мати заробковий титул, себто «диплом», щоб бути цінною. Бо ж хоч і не має маєтку, то її «фах», коли його має, відкидає прецінь проценти. А я і його не маю хоч стреміла колись до того всею душею. Мені осталась музика. Вона мій фах. І слава богу, не лиш фах, але й товаришка життєва моя».
Я не відповіла їй, Богдане. Що ж; чи мала я їй
«Може, поступите вперед на хвилинку до мене, - сказала я їй (мені все-таки було її жаль, Богдане, вона ж була, як і ти, без батька), - а опісля вернете до себе. В мене нап'єтесь і гарячого чаю, я везу з собою й різні тіста, що їх собі до чаю вдома напекла».
«Дякую, - відповіла.
– Пані Міллер буде на мене нетерпливо ждати. На дворець вона не виїжджала, бо я собі те просто вимовила, але зате вдома ожидає мене теплість і щирість її серця. Я її знаю. Вона ж товаришка моєї матері а перша моя вчителька музики. Я їй багато завдячую. Я була її улюблена учениця. О, я вже також відчуваю її істоту й тепло коло себе».
Я не казала нічого. Нехай і так. Ось, ось ми вже доїжджали до моєї хати. Вже бачила я здалека дерева нашого садка перед хатою, великі, розмашисті; і я сама не знаю, чому я поглянула на неї. Вона вихилилася, як недавно, з повоза й мов пожирала в западаючій теміні очима все, що здавалось їй рідне й миле (правда! до нашого саду притикав прецінь їх колишній сад). Мов мала там когось побачити, що мав би звідти проти неї вийти й привітати її. Одначе того всього не було. І лише дерева, ті самі давні дерева і кущі, ті самі бози й жасміни, виринали темними набитими постатями з-поза штахет при дорозі й визирали в ніч. Перед нашим домом фіякер став. Я почала рухатись з місця, щоб устати. Я ціла з утоми мов зіштивніла, і підносячись, я мимоволі подавалась знов назад. Тимчасом вона обізвалася:
«Пані, у ваших вікнах я не бачу жодного світла. Хто знає, чи ваша служниця дома. Позвольте, щоб я вперед відвезла свій багаж до свого мешкання. Відтак поверну з вами, відпроваджу вас до хати, стану вам, може, дечим услужною, і аж потім поверну до себе. Я ж недалеко від вас».
Тепер я не хотіла й подякувала. Однак вона перемогла мене. Поки я їй ще раз подякувала, вона вже поінформувала фіякіра, куди має нас везти, і кілька хвиль пізніше сталося, як вона розпорядила. Свої речі вона відвезла, причім я мусила ще бути свідком, як вона з своєю «пані Міллер» віталася й обіймалася, а потім ми вернули обі до моєї хати. Вона помогла мені висісти (я вже тобі все пишу за порядком, нічого не опускаю), і поки фіякер поздіймав мій багаж, вона взяла мене безцеремонне під руку, і ми пішли алеєю до моєї хати! З вікон била до нас темінь, і лиш запах рож, тих наших пишних білих рож, Богдане, що ти їх так дуже любив, вітав нас обоїх сею тихою вечірньою годиною. Навкруги панувала глибока тишина, й мої дерева, і все те, що я з малого, здавна дозирала й доглядала, вітало мене. Твої вікна, Богдане, дивились зчудовано на мене, що я без тебе проти них з чужою дівчиною йшла; коли я отворила двері бічної веранди, мене неприємно вразив спокій, що панував навкруги. Що це мало значити? Чи стара Христина, що мала мені тут услугувати, не ожидала мене? Від'їхала куди? Була хора? І я висказала своє зчудування перед дівчиною.
«Не журіться, пані, - поспішила вона, - я зараз розвідаюся, що з нею є. Я ще не забула, де тут кухня». І сказавши це, оставила мене з фіякром і клунками на веранді, сама побігла кругом до кухні. Поки я відправила фіякра, повернула вона. «Вже йде ваша Христина, - повідомила мене.
– Вона, бідна, хора. Лежала сама в кухні, через те й усюди темно. Простудилася, але каже, що їй уже нині ліпше й вона зараз прийде».
І справді, за пару хвилин причолопала й Христина. Обмотана, мов сніп (хоч літо),
Я задержала її.
«Як то, пані, я сама маю пити чай, коло котрого ви заходилися?
– спитала я.
– Я вас не пущу».
«Я дякую», відповіла вона, вибачаючись, що на неї ждала пані Міллер з вечерею й чаєм, котрій (як я сама чула) обіцяла найдальше за півгодини прийти.
«Таж у мене ось там у пуделку красні свіжі тіста. Пані (вибери-но деякі й подай на стіл, звернулася я до старої слуги), запишіться, будьте моїм першим милим гостемі!»
Але вона відмовилася.
«Залишаюся, отже, сама в отих чотирьох стінах», зробила я їй закид, побачивши, що неначе з собою боролася. Але в тій хвилі Христина несвідомо виручила нас обоїх з колізії. Побачивши, що вона не виявляє охоти залишитися, обізвалася:
«Як пааночка ніяк не можуть залишитися, то я ось що скажу, потішу. Імость [49] не будуть уже такі самітні, як думають; ось тут, - і вказала на стіну, де висіла велика твоя фотографія, - повісила пані, поки від'їхала, образ із салону їмостиного сина. Він дивиться на мамцю своїми очима й вітає її. Крім того, як пані прикажуть, присяду я он там на стільці й буду розказувати дещо, щоб пані не було самітно».
При спомині про тебе я мимоволі глянула на дівчину. Вона дивилась на твій образ, котрий, мабуть, уже раніше побачила. В тій хвилі, як Христина промовила про нього, обернула вона голову, й наші очі стрінулися. Лиш на одну хвилину стрінулися вони, одначе ніколи я не забуду того жаху, який виявився в цій хвилі в тих її очах. Мов на лихім учинку спіймана (як стояла недалеко дверей), вона, простягаючи мов безтямки руку за клямкою, вклонилась переді мною і, не оказавши більше ні словечка, отворила двері.
49
– Імость - попадя.
«Відвідайте мене знов колись, панії - кликнула я, прохаючи, вслід за нею.
– Зробите мені приємність».
Але її вже не було, пішла, не обізвавшися до мене більше і словечком, мов і слід за собою затерла.
Так скінчився мій подорожній епізод з колишнім твоїм ідеалом, Богдане. Наколи б не те, що маю стільки вільного часу й супокою, що аж вкучуєгься, ти б був про цю несподівану й непотрібну стрічу ніколи нічого не довідався. Але знаючи, що тебе займає кожна дрібниця логично моєї особи, я ніяк не могла себе побороти, щоб не розповісти тобі й про цю історійку. Як хочеш, розкажи її і Дорі, бо я сама не буду про це їй окремо писати. Вона й досі займається сею дівчиною, котра свого часу, як не помиляюся, ігнорувала не лиш мене, але й її. Остаточно, сину мій, кидай раз твій уряд і приїжджай сюди. Погода чудова! І кожної днини, що там перебуваєш, шкодаї
Твоя мати».
(Чотирнадцять день пізніше, і вже в горах).
Ходжу, блуджу по лісах, щоб здибатись з нею, але досі ще не бачив її. Дивне почуття - оглядати ті місця з почуттям, що вона так само їх оглядає.
Вона!
Від часу прочитання листа матері думка про неї мене не покидає. Я відчуваю - з хвилею, в котрій стрінемося коло нашого або її колишнього дому, чи знов тут або там у знайомих місцях лісу, зайде з нами зміна. Минувшість з своїми білими подіями надто сильна, щоб не подіяла в який-небудь спосіб на нас і на будуче. Значить, на тепер. До моєї матері не показувалася вона більше, хоч, як упевняє мене мати, була б її повітала радо в себе, хоч би й тому, щоб подякувати їй за її труд коло неї під час подорожі і вдома.