Через кладку
Шрифт:
Одного дня, що був і реченцем до сплачення одної часті довгу, вдалася вона до моєї матері з просьбою, щоб та опустила їй хоч одну часть високих процентів, бо інакше, як впевняла, вона буде примушена спродати гарний й цінний кусень землі з утратою, а як ні, то вирвати з-поміж малолітніх дітей невеличку готівку, котру держала на непередбачені пригоди, як хороби, смерть і т. ін., щоб позбутися затягненого мужем нещасливого довгу як не цілком, то бодай частково.
На ту просьбу, виявлену з усім теплом і упокоренням пригнобленої матері-вдовиці, одержала вона від моєї матері відповідь, що, на превеликий жаль, вона не в силі сповнити її бажання. Про яке-небудь «опущення» процентів не може бути бесіди, бо, визичуючи батькові гроші, чинила вона це з увічливості для нього й його жінки, а не впрошувалася оте. Одначе, додала, могла матері остільки полегші вчинити, що продовжити реченець виплати капіталу на кілька років ще або й довше. Крім того, зробила матері, між іншим, докір що вона не виховує своїх дітей практично,
Оповівши це, дівчина мов передала мені з оцим оповіданням якусь останню свою силу. Відтак, затуливши лице руками, опустила голову вниз і сиділа якийсь час неповорушно.
– Чому ви мені цього не сказали давно, панно Маню?
– спитав я беззвучним, майже мені самому чужим якимсь голосом, відчувши, що під час їй оповідання з мого лиця зникла чи не остання крапля крові.
– Довідавшися про це, я був би зараз у самій першій хвилі зробив цій справі одним замахом кінець.
І сказавши це, я зсунув з її лиця лагідно руки і, вижидаючи на її відповідь, хвилину дивився на неї.
– Чому?
– спитала вона блідими вустами, окинувши мене сумним поглядом.
– Ви ж чуєте: бо «син був так само безцеремонне строгий у грошових справах і не бавився в непотрібні дискусії і жалості, як і вона».
На часок я опустив голову на руку, заслонюючи рівно дівчині очі, а відтак обізвався.
– Маню, - сказав я, - оце, що розказали ви мені, я, присягаюсь, чую нині по раз перший. І вірте, всього був би я по своїй матері сподівався! Всього жорстокого й безівзглядного, всього подібного тому, лиш такого поступування й таких вчинків - ніколи! Я признаюсь, хоч і як тяжко до цього признатись синові матері своєї, що ніколи а ніколи я цього в світі не сподівався. Маню!
– додав я з здавленим голосом, бо в притикаючій кімнаті лежала ж вона. Та, над котрою я дрижав, котрій віддавав я чи не всю свою молодість і своє життя, щоб лиш нагородити її за все, що жертвувала мені, і вдоволити її.
– Маню!
– повторив я, коли вона не обзивалася, - це чиясь видумка, що має понизити мою матір і мене; бо ж це з її сторони неможливо. Воно заогидне!
– Видумка, пане Олесь?
– спитала вона, і крізь її пишний альтовий голос продзвеніли гіркий жаль і ураза.
– Може бути, це й видумка з сторони моєї матері, - сказала вона.
– Але в такім разі питаю я вас: що скаже на те власноручний ваш підпис на тім листі довжності?
– Мій?
– спитав я, витріщаючись зчудовано на неї.
– Так, ваш. Ви забули. Я ж вам казала, що на листі довжності були підписані родичі, ваша мати і, як свідок і спадкоємець, ви!
– Я, Маню, я?
– повторив я, неначе сонний, а вслід за тим прокинувся.
– Де той лист, панно Обринська? Де він є?
– кликнув я, відсуваючи бурхливо її руку зі свого рамена, що спочила там нараз.
– Я мушу свій підпис сам па свої очі побачити!
– Ви побачите його!
– відповіла дівчина спокійно і вийшла на часок з кімнати. Коли вернула, була поважна, хоч бліда, і подала мені з відверненим лицем якийсь зложений папір, котрий я не взяв, але вирвав з її рук. Відтак, приступивши з ним під звисаючу над столом лампу, перебіг його очима і, вчинивши це, не обізвався до неї ні словом. У кілька хвиль пізніше я перемірював у найбільшім зворушенні вшир і вдовж кімнату, а мої вуста зачинились мов назавше.
Справді! Хоч і знав я запопадливість хоробливу, ощадність і безсердечність своєї матері - однак щоб це все набрало такої інтенсивності, що вона допускалася найгрубшого лихварства, заслоняючись до того й моїм сфальшованим підписом, - я не міг сподіватися. Які чесні були ті люди, з котрими поступала вона так немилосердно, що не потягли її до сеї хвилі до одвічальності. Я був зворушений до крайності, а щоб не сполошити присутню дівчину вибухом свого безграничного обурення, як і огірчення, я вспокоював себе насилу ходом, як чинив це не раз у великім зворушенні.
– Все правда, Маню, що оповідали ви мені; все, що до посліднього слова. А рука, що писала це письмо, аж надто мені знана, - сказав я, віддихаючи важко.
– Однак лиш одне, що стоїть у письмі тім, між підписом моєї матері й ваших родичів, горить для моїх очей червоним полум'ям протесту, вижидаючи свого знищення й оправдання моєю рукою. Це той підпис, Маню, котрий назвали ви моїм, що слушне настроював вас до нас, а взглядно до мене, вороже, котрого однак я ніколи в житті своєю рукою не виконував, бо він фальсифікований.
– Це не може бути, пане Олесь!
– обізвалася вона з переляком, піднявшися з свого місця й опиняючися переді мною.
– Цього ваша мати не могла вчинити.
Я відвернувся від неї й почав, як перше, перемірювати кімнату.
– Сама - ні, панно Маню, сама певно, що - ні!
– сказав я, всміхаючись гірко. «Але думка вчинити це, хоч би й рукою не своєю, вийшла все ж таки з її голови!» подумав я, не виявляючи вголос послідньої гадки.
– Зрештою, - додав я знов уголос, - я вже на дорозі, хто їй був у тій справі помічний. Та про це тут говорити зайве. Мені доста самого факту. Вона не обзивалася, а я продовжував ходити. Нараз я все зрозумів. Свого часу, як пригадав я собі тепер блискавкою, споминала мені мати про якусь позичку, затягнену в неї Обринським, але чи довг той був уже сплачений чи ні, я в неї ніколи не розпитував. Я й батько знали добре, що та жінка, що сама одна займалася чи іне всім нашим газдівством, не любила ніколи, щоб їй хто в її грошові справи яким-пебудь способом вмішувався, за що, по правді кажучи, я був їй невимовно вдячний. Маючи доволі своєї власної бюрової праці, котра спожирала й без того в мене найкращі хвилі мого життя, я не хотів займатись справами переважно дрібними, а ще до того й грошовими. Тепер же й об'яснились мені нараз її нехіть і упередження до Обринських; її розстроєная й денервування, коли я заходив до Обринських, і тіут і там зраджувався перед нею своїми почуваннями для дорогої мені дівчини.
Ба я зрозумів і більше ще, і саме те виводило мене з рівноваги. Знаючи Обринських, як людей чесних і дискретних, [71] вона бажала задержати цілу справу переді мною в тайні, щоб тим безпечніше побирати від чоловіка гонорового якнайвищі проценти, з котрих, як знала, не втратить у нього ані шеляга. Одначе щоб одним боком забезпечити себе перед Обринськими, другим - переді мною, втягнула, очевидно, в оцю погану справу й Дору, підписуючи мене її рукою на листі довжності, утрудняючи мені заразом між тим особисті зносини не лише з дорогою дівчиною, але й з усією родиною чесного її довжника, на котрій їй і так небагато залежало. По смерті батька Обринських не поступала так само інакше, хіба з гешефтярських взглядів. Але чи були вони вже між ними впорядковані? Про те я ще не знав. Отак малась ціла та справа, в котру я хоч не втаємничений самою матір'ю, знав і розумів її тепер нараз доволі сам. Я ходив по хаті, потопаючи в тисячі гірких думок, відгортаючи від часу до часу з розпаленого чола волосся. «Це вчинила мені моя мати, моя мати.
– товклося заодно в моїй розпаленій голові.
– Донька колишньої високоповажної духовної особи, котрою так усе гордилося, ради котрої не було для її онука відповідної дівчини на цілім світі; ради котрої мусив він, стоячи вже чи не на блискучім становиську, в глибині душі терпіти й миритися з гірким почуттям, що він, хоч і обертався впосередині кращого світу, був, по правді, самітніший, чим хто інший, бо на грунті, під котрим горів аулкан деспотизму матері, не міг здобути особистого інтимного щастя, з ким бажав».
71
– Дискретний - скромний, тактовний, розважний.
Ходячи отак, я нараз розсміявся. Батько мій - «мужик»; той погорджуваний нею й понижуваний до глибини душі мужик, він, що запивався іноді, як не з ким іншим, то і з простим мужиком; він, що розкидував грішми, за котрими вона вічно зітхала, мов половою; він, понижуваний і погорджуваний нею мужик, - він ніколи не був до такого вчинку спосібний, і слава богу, що хоч він, «мужик» - ні. З тою думкою я спинився по раз другий перед дівчиною, що, здається, ще й досі ждала всею істотою на моє вспокоєння і чи не заодно своїми очима за моїми рухами слідила.
– Панно Маню!
– обізвався я до неї.
– Оцю прикру справу, що завдала нам обом стільки гірких почувань і розчарувань, а найбільше - вам і вашій чесній матері, передайте мені.
І відтепер, коли вона ще не закінчилася, не турбуйтеся нею ні на хвилину більше. Я полагоджу її з Нестором, і вона загасне.
– О, ні з Нестором!
– кликнула вона з переляком.
– Я сама одна виплачую й виплачу цей довг. Нестор має інше перед собою, його не турбуйте. Весь заробок мій ішов на сплачення того капіталу. Він же через мене був затягнений! Але слава богу, пане Олесь.
– додала, і її очі блиснули радістю, - його вже небагато; ще через доброго півроку, і тоді я освободжена від усього! Освободжена на все.