Чого не гоїть огонь
Шрифт:
Попівщина, що залишилась як випадковий свідок колишніх бурхливих волинських пралісів, що довгий час стояла мовчазно із своєю одинокою, колись церковною, оселею, де жив легендарний пасічник Никодим Іваницький, тепер враз таємничо заворушилась, загомоніла… Рили її грунт, клали закопи-перекопи, снували ходи-переходи, рубали землянки, стоянки, склади… Різали тверду, залежану, глинкувату, тісно пов'язану смолястим корінням старезної сосни землю, довбали нори під столітніми дубами, клали балки попід скелями, попід потоками, маскували назверх кущами, камінням, старими, погнилими стовбурами… Не знали ні дня, ні ночі, трудились, мов комашня, обливаючись солоним потом, чорні, обгорілі,
І коли все розгорнулось, і коли пішла лісами слава про нового командира, з'явилися у Трояна емісари, щодня то іншої партії, щодня то з новими вимогами, пропозиціями, обіцянками, погрозами. Троян крутив, як кажуть, політику, торгувався завзято за кожний цаль якогось свого неуявного права, обстоював кожну букву, кожну кому своєї власної ідеології, інколи кпив, мовляв, він ніякий генерал, і не батько-отаман, і не вождь, а так просто собі вояка-рубака без попа і парафії… Йому казали: «Приставайте до нас…» — «Як же, в чорта, до вас, коли вас диви стільки, що й не перелічиш. Давайте хіба всі разом, як є, — народ тобто…» Не погоджувались з ним, сміялись: «Яке там разом, коли «ті» зовсім не те саме, що ми, і що вони «ті» розуміються на державному ділі, ми їх і так загорнемо під себе, а будуть брикатися — знайдемо з ними лад і порядок…»
Кінчалось, звичайно, пляшкою дермансько-запорізького самогону-спотикача і обрізком сала… Троян, як правило, «погоджувався» — чорт з ними! Погоджувався і з тими, і з тими, «приставав» до всіх разом, сідав не на двох, як кажуть, а на трьох, на чотирьох стільцях, а там, мовляв, побачимо, бо ж діло в початках, а кінця його ще ніхто не бачить.
— Чули он, що казав сер Вінстон Черчілль своїм бритійцям? Крім праці, поту і крови, не обіцяю нічого! І я, братця, більшого обіцяти не можу. Вірте не вірте, буде самостійна чи не буде, а… Знаєте самі! Лежати, хоч би хто й хотів, не дадуть, а з нас Сибіру досить, гепеу досить, — шляхта не шляхта, пролетарі не пролетарі — всіх змішає спільна чортова доля! Україна для мене, братіки, ніяка романтика, не теплий кожух і не хвіст собачий… Україна це… це я! Зрозуміло? Піт! Кров! Душа! Тіло! І ще честь! Дерли з нас хто тільки хотів шкуру триста літ, а тепер, кажу, досить! Будемо битися де хто стоїть, як хто може і чим хто може! Не чекаючи ніякого завтра, ніякого чуда, ніякої такої справедливості… Здобудемо своє — добре, не здобудемо — Залізняк ось пісню змайструє, і хай співають нащадки, якщо їх ще не видушать різні наші старші, молодші, сильніші, мудріші «брати»! Те, Залізняче? Чи не правду кажу?
— Та щось у нього муза надто той… іржава! — буркнув котрийсь під загальну понуру мовчанку, що постала по слові командира.
— Забагато домішав заліза, — флегматично озвався Терешко.
— Не квакай, не квакай! Ропухо! — обурився залізний поет.
Великий аналітик Царенко додав:
— У нас тепер без заліза не піде… Хіба твоя, Терешку, вчорашня печеня не була залізна?
Усі, як сиділи навпочіпки, заіржали, мов табун коней.
— Та чого ж залізна? — боронився збентежений Терешко.
— Ти краще знаєш чого, — вів своє Царенко.
— Хіба ж я, братця, винен, що той кінь мав двадцять з гаком років? — сказав Терешко, спльовуючи при тому досить незрівноважено.
— Але ти його, здається, зварив геть із підковами…
— Братіку! За «батька народного, Сталіна рідного» були роки, коли за копито здохлого коня жизнь віддавали, а ти тут, генерале, слину пустив на вигляд конячої шинки… Диви, Сталіну сам байрон Черчілль руку потискає, а мене ви ось…
— Ха-ха-ха! —
— Та чого ж? Неправду хіба кажу? — боронився Терешко.
— Та чого ж ти Байрона сюди замішав? — спитав діловито Залізняк.
— Байрона? Ну, а як його в біса… того?
— Барона хіба?
— Та барона… Хай буде по-твоєму…
— Так він же не барон, а лорд… — додав Царенко.
— Таж й ти гніякий царенко, а звичайна матня…
— Ха-ха-ха! — заіржала зграя.
Засюрчав сюрчок на збірку, і «дискусія» урвалась. Усе посхоплювалось і все побігло…
Це було тепле, вогке, бурхливе літо, початок липня. Сосни, старі і молоді, чадили навкруги своїм пахучим, п'янючим, густим чадом, ранки і вечори нагадували піч, в якій горить смоляне коріння, по вогкій, твердій, глиняній землі бриніли на всі лади живі й неживі істоти, вперемішку сунишники із джмелями, крилаті ромашки з крилатими метеликами, а вгорі, в густій, як вода, зелені коренастих дубів і лип, що ото на західному окраї Попівщини, гули ночами сови, а днями круки вибивали свої немудрі симфонії…
Бригада Трояна жила в тому лісі, мов родзинки в калачі. Вона була і з'єднана, і роз'єднана. У ній було безліч за і безліч контра.
Вона зросталась, як зростається рана, з кожним днем, а згодом з кожною навіть годиною. У ній було багато такого, що кидало б людей ніж на ніж…
Але найгірше було в бригаді — брак справжньої, модерної, одноцільної зброї, як також брак амуніції. Це була справжня жура командира і його співробітників. Вони хотіли бути озброєні «з голки». Тіп-топ, як казав Царенко. І хотілося їм згодом побільшитись. Що одна сотня? Бодай батальйон!
Щасливий, ніяк не сподіваний, можна сказати, примхливо-випадковий кивок долі багато їм допоміг. Десь саме у тих днях, так у середині гарячого липня, до Троянового табору окружними, нерівними дорогами дістався лист такого змісту: «Дорогий майоре! Я Вас не забула. Знаю все, що з Вами трапилось. Хочу з Вами бачитись, щоб вияснити справу. І коли Ваше бажання відповідає моєму — дайте відповідь через людину, що доручила Вам цього листа. Де і коли? Не бійтесь мене! Вірте мені! Ваша В.».
Несподіванка потрясаюча, збентеження велике. Можливість знов побачитись з тією з'явою непереможно приваблива. Троян мусив подумати. Лаявся люто, сливе всю ніч рішався і таки рішився. Призначив неділю, двадцять дев'ятого цього ж місяця, сьома година вечора. У… «Дойчес Гофі». Дуже точно і не менше бравурно, як і личить справжньому гусарові. Блиснути, здивувати, приголомшити. І не думати про можливу небезпеку. Ризико на всі сто!
Готувався Троян до цієї, можна сказати, епохальної зустрічі дуже старанно, і коштувала вона трохи жертв, бо необхідно було роздобути деякі незвичні речі, нав'язати певні контакти, знайти ходи й виходи, щоб нарешті на точно призначену годину до одного зі столів у ресторані готелю «Дойчес Гоф» у Рівному, що за ним сиділа елегантна пані в спортовому костюмі, підійшов не менше елегантний офіцер ес-есів, назвав себе Рейтером і запитав:
— Ви пані Ясна?
— Так, — відповіла пані.
— Ви, здається, хотіли бачити пана майора?
— Так, — відповіла пані.
— Потрудіться — за мною.
Пані покликала кельнерку, розплатилась і вийшла з офіцером. Вона була спокійна, невимушена, звичайна. Офіцер, що вийшов з нею, мав зосереджений, злегка напружений вигляд. Вони пройшли мовчки хідником уздовж великої площі, що послала на місці збомбардованих будівель, попри пошту, дійшли до будинку, де містився уряд безпеки ес-де. Тут стояло і чекало на них сірої барви військове авто з шофером. Офіцер і пані сіли до нього і поїхали в напрямку Грабника.