Чого не гоїть огонь
Шрифт:
По кількох хвилинах авто, виїхавши на край міста, звернуло у бічну, вузеньку, зовсім сільську вуличку обсаджену з обох боків уже посохлими соняшниками, і зупинилось перед будиночком, що нагадував скорше якусь шопу, ніж помешкання… Пані й офіцер висіли з авта і зайшли до будиночка. Авто поїхало далі. Було тихо, безлюдно. Ясно світило передвечірнє, спокійне, осіннє сонце. Будиночок, що осамітнено, із забитими, засотаними павутинням вікнами стояв на городі, зарослому густо квітами, відкидав спокійну, довгу тінь і мовчав, ніби хотів зберегти смертельно важливу таємницю… По якомусь часі з будинку затильними
Чорнобривий, неголений дядько, що сидів на возі з батогом у руках, мовчки допоміг молодій жінці вилізти на віз, вимощений горохвяною соломою та застелений старим смужистим килимом, потім пацнув обережно по спинах конят, і віз рушив, коливаючись, мов човен, по вибоях дороги.
Сама зустріч відбулася у селі Шпанові, що над Горинем, щось із шість кілометрів від Рівного, у типовій селянській хаті під солом'яною стріхою, у кімнаті з величезною кількістю образів по всіх стінах і цілою купою великих, тісно набитих подушок на ліжку в лівому передньому кутку, при гостях, при варениках, при чарці самогону… І, коли увійшла Віра в супроводі молодого, незнайомого чоловіка в селянському одязі, що був, одначе, Трояиовим міністром пропаганди Залізняком, усі гості, що сиділи довкруги стола, затихли, повернули голови до входу, а Троян, що сидів на покуті, мов князь, у якомусь не то мундирі, не то піджаку, підняв свою велику, з розбитим волоссям голову і проговорив патетичним басом:
— О, нові гості! Це, браття, кума Анастасія, щось як дочка царя, з Києва. Прошу, знайомтесь!
Він був червоний, очі блищали, щоки пашіли огнем. І був помітно схвильований, хоч намагався не показати цього.
— Привіт великому капітанові! — жартом на жарт відповіла Віра, також помітно схвильована, з барвистою усмішкою, блискучими очима, у пишній вишиваній сорочці…
Умри, мій батьку, Умри через мене втрете! Твої рятівники — розбійники і вбивці! Твій Карл — їх отаман! —Театрально прорецитував Троян, підвівшись на весь свій зріст мало не до стелі, але його ніхто не зрозумів. Вірі одразу влаштували біля нього місце.
— У вас тут, бачу, весело, — намагаючись потрапити в тон, сказала швидко Віра.
— У нас скрізь весело! І завжди! — промовив Троян, наливаючи склянку.
— Капітане! Не подужаю, — засміялась Віра, блискаючи на всіх поглядом.
— А ви ось закусіть! І подужаєте! — загомоніла пишна, повногруда, рожева молодиця, підставляючи миску смаженої, кольору старої міді, капусти.
— Гей, братця! Наливай! За куму! — виголосив Троян.
Всі загомоніли, десь ззаду патефон заграв «Полюшко», Троян, розливаючи, підносив по вінця повну чару забарвленого на рожево питва і крізь галас щось говорив про «велику, епохальну зустріч», про «куму з Марса», про «гльобальну епоху, що в ній, мов тріска в океані, плаває
Усі випили «за куму», а потім Троян і Віра, мовби потонули у загальному шумі, вели свою розмову притишеними голосами…
— Ну ж і красива ти у цій вишиванці, скажу тобі по чистій правді. З Дерманя! З Запоріжжя! Вишивала тітка Домаха — Петра Даниловича Карого… Ти таких не знаєш, не твоєї раси люди… Ха-ха-ха! Лише пригубила? Ей, кумо, кумо, це не по-нашому! До дна, кажу тобі! Тож на радощах — дай ущипну, чи, бува, це не сон…
— Трохи, кажеш, тужив? — блищала очима Віра.
— Трохи?! Як собака на прив'язі, скажу тобі, крутився, особливо там, у тому проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого сина, величають… Але, Марто, Марто! Чи пак, Віро! Мені там сказали, що й ти, відьмо, руку свою до того приклала!
— Ти трохи забагато випив! — перебила його Віра. — Подай он ті голубці, давно таких не їла…
— Їж! У нас тут є! Їж! Повно!
— Печені ось покуштуйте, — устряла до мови теж повногруда молодиця.
— Явдошко! Як вам моя кума? — спитав Троян і обняв разом і куму, і Явдошку.
— А! Гарні! Як пані! — гомоніла гаряча Явдошка.
— Чи не така, як у того Нечая, га?
— Е! У того була гетьманша…
Гей, з кумасею та й з Хмельницькою Мед-горілочку кружляє… —заспівала Явдошка соковитим альтом. — А у вашої ось, бачу, чарка не рушена, — додала вона по хвилині.
— Моя, бач, панського роду! — докинув Троян.
Бо я панського роду, П'ю горілочку, як воду, —заспівала й на це Явдошка. — А все-таки, — спитала вона, — як ви її звете?
— Таж Анастасія! — зареготав Троян.
— А я думала — на жарт! Анастасіє! Та захивіть! Та пригубте, либонь! Я, бачте, не дуже вмію припрошувати, у нас всі як удома… Ану давайте разом! — і Явдошка піднесла свою чарку.
— Як уже разом, то разом! Усі! — піднесла й свою чарку Віра.
— Хай буде і всі! — гомоніли гості.
Настрій зростав, мов буревій. До півночі було бурхливо, а тоді Троян з Вірою захотіли говорити окремо, відійшли непомітно до сусідів, де дали їм світлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з півниками і навіть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа Почаївська рятує монастир від нехристів-турків…
Троян був і п'яний, і разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморі, певний себе і суцільно міцний.
— Ну, от, — казав він, — ми ось знов ніби разом… Як маю вам казати? Ти? Ви?
— Продовжуй своє «ти», так буде краще і на майбутнє, — сказала Віра.
Закурили. Віра прилягла на високій постелі, сперлась на подушки. Троян ходив по світлиці, мало не торкаючи головою сволока.
— Тоді знаєш, Віро, що, — сказав він від самого серця, — якщо балуєш зі мною…
— Ну, так що тоді? — засміялась вона крізь дим цигарки.
— «І ножки полама-а-а-аю! І ручки переб'ю-у-у-у!» — заспівав він хрипло, мов старий грамофон.