Чого не гоїть огонь
Шрифт:
Глибока мовчанка була відповіддю на мову Ольги. Надворі в цей час починало гриміти, слабенька електрична лампочка над столом, що загорілась тому пару днів, від кожного грому злегка мигала, у кімнаті був присмерк, і обличчя присутніх видавались масками на темному тлі. По хвилині з тієї мовчанки і півтьми почувся голос старого Герша. Він звучав мовби з якогось підземелля.
— Говориш правду, Ольго, — казав старий, тримаючи в лівій долоні мичку довгої, сивої бороди. — Бог не прийде києм карати, так кажуть все наші люди. А думаєш, я їм цього не казав? Казав. Багато разів казав. Давно казав. Ще за тієї революції… Схаменіться, казав я їм, що ви, дурні діти, робите? Але, думаєш, вони мене послухали? Думаєш,
Міцна блискавка прорвалася крізь завішене й забите дошками вікно, а за нею тріснув грім, що від нього задзвеніли на креденсі склянки. Всі мовчали. Ніхто не хотів більше говорити, здавалось, і так все ясно. Ользі подали склянку чаю з медом і кусник бублика, і, коли вона випила чай, вона захотіла поговорити з Яковом.
— Як ти, Ольго, підеш? — спитала Рівка. — Таке ллє. Може, залишишся у нас?
— Ні, ні! Піду! Я не з цукру… І воно перестане, — сказала Ольга.
— То, може, тобі дати парасолю? — спитала стара Малка.
— О, парасолю — так! Добре. Завтра принесу. Я не сподівалася такого. Вийшла з дому — небо було майже ясне…
— Я прийшла сказати, — почала Ольга, коли вони з Яковом перейшли до його кімнати, — що наша Мотря має вільну кімнату, ту саму, в якій ви мешкали, коли ходили до гімназії, і ви могли б перейти до неї. Чого будете тут? Це чужі люди. Ви між ними як біла ворона. Та й у нас є кімната — бомби витягли. Боже — таке диво. Подумайте, що б з ними було, коли б вони розірвалися… А там таке коїться! Усі щось роблять, планують. Наш Андрій відкрив комісову крамницю на Широкій, що тепер назвали вулицею Герінга… Відкрили броварню, електрівню, цегельню, що ото на Вигінку, у Бабині відновляють цукроварню, в Сатиєві ґуральню… Усе було б добре, коли б не ті полонені. Тисячі. Кажуть, триста тисяч пригнали, три табори заложили, і всі, кажуть, добровільно пішли, і я вірю… А такі бідні, такі, кажу вам, що я ще не бачила таких людей на землі. Як глина, як живі мерці, що лежали в гробі бодай тиждень… Усе б їм віддала, а не дозволяють… Та німота! Морити живих людей! Що вони винні?
Ольга говорила під удари громовиці, горіла, як і в їдальні, невеличка електрична лампочка, тіні лежали по всіх кутах. Пізніше, коли Ольга виговорилась, вона оглянула кімнату.
— Нічого… Маєте непогане мешкання… Але що я чула? Я чула… Говорили у комісовій Андрієвій… Якийсь партійний заходив, і, видно, хтось із тих… наших… Може, з Відня… Так той казав, що всіх «їх» позганяють до гетто. Казав, що там, у Галичині, вже зігнали…
Яків переважно мовчав, він сидів у своєму фотелі, виставивши перев'язану ногу, курив цигарку, поглядав на Ольгу і мовчав. Було вже пізно, Ольга схаменулась, що вже час, що треба йти. При її відході Яків лише сказав:
— Я ще подумаю… Маю деякі плани… Я вам скажу. Вітайте там тітку Мотрю і всіх ваших. Подякуйте, що вони мене не цураються…
Ольга відійшла, гриміти перестало, дощ, здається, починав ущухати, була одинадцята година. Яків збирався лягати, як звичайно, з книгою в руках, коли двері його кімнати тихенько відчинилися і в їх обрамленні появилась невеличка постать Шприндзі. Вона увійшла так тихо, що Яків зразу її не помітив. Увійшла і зупинилась біля порога. Слабеньке світло лампки лише злегка виділяло її на тлі темних завіс. Яків, що був уже в постелі, звівся на лікоть і дивився здивовано…
— Ви не бійтесь, — прошепотіла дівчина… — і вибачте мені… Я прийшла щось вас запитати…
— Чого хочете? — сердито буркнув Яків.
— Я хотіла вас запитати… чи то… правда?
— Що правда?
— Що їх стільки
— Кого?
— Ну… тих… ваших… людей?
— Як то чи правда? Ви не вірите? Сумніваєтесь? Ви цього не знали?
— Ні, я не знала.
— Ах! Краще про це не треба говорити. Ви все так добре знаєте, всім цікавитесь, і враз така необізнаність. Бо ви не хотіли знати, бо ви закриваєте очі, бо вас це не обходить і не болить. А тепер добраніч! Ідіть спати!
— Вам чогось бракує? — почулась обережна, делікатна відповідь на цю мову. Голос прозвучав так хвилююче і так вникливо, що Яків не міг одразу знайти відповідь.
— Я хочу просити у вас допомоги, — продовжувала Шприндзя тим самим тоном. — Ви мужчина. Ви сильний. Ви знаєте… І ви розумієте, що сталося… Ви добре розумієте, більше, ніж я, більше, ніж мій батько. Більше, ніж ми всі… Я знаю, що вам сказала Ольга… Ні, ні… я не підслухала — не бійтесь, але я знаю. Вона вас не любить, і ви знаєте чому… Це стара історія. Але уявіть собі: от війна, от люди йдуть кудись… Одні туди, інші туди. Їх так багато. І всі вони щось у собі несуть… Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозуміли, але я хочу вам сказати, що всі вони несуть у собі самих себе. Кожний сам себе. І кожний живе сам собою… І кожний думає, що лише він є, а інших нема. І кожному болить, що він такий самітний, і ніхто не співчуває йому — ніхто і ніде. А знаєте, чому це так? Бо ніхто з нас не може бути сильнішим від інших, щоб помогти тим, які йдуть разом з ним… Здається, всі люди поробилися слабими. Нема між нами більше героїв… і святих. Усі змішалися в одну масу, як пісок пустині… І тільки вітри женуть нас кудись… І ніхто з нас не знає куди…
Дуже незвично звучали слова тієї дівчини, Яків ніколи нічого такого не сподівався. Її уста, здавалось, дрижали від напруженого хвилювання, здавалось, плач бринів у її голосі, І, сказавши це, вона вийшла. Вийшла без єдиного слова. Не оглянулась, не сказала «добраніч».
Кілька хвилин після того Яків лежав мовчки і нерухомо і все не міг позбутися звучання слів, що їх залишила по собі та маленька дівчина. Чого вона хотіла? Що хотіла сказати? Відповіді простої, ясної, безпосередньої нема, але він знає, чого вона хотіла і що хотіла сказати. Він не читав більше, він погасив світло, і чомусь йому здалося, що він мусить тут, у цьому домі, лишитися. Що він не покине його. А коли засипав, на хвилинку відірвався від настирливих думок, і тільки тоді у його свідомості увійшов шум, що продирався крізь забите й завішане вікно. Шум великої, світової, глобальної війни, що проходила понад планетою.
II
Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий, по-літньому чистий, дарма що це був перший день місяця вересня. І була це неділя.
Яків рішив цього дня вийти. Одягнутись і вийти. І він так зробив. Він старанно в'язав сіру краватку, старанно чесав волосся. Він ще кульгав, він ще мусив спиратися на палицю, але міг уже йти і міг довший час бути в русі. Зустрівся зі Шприндзею, обмінялися мовчазними поглядами, вона кудись також поспішала. Сніданок подала стара Рівчина свекруха Малка.
Після вчорашньої зливи вулиці й хідники були чисті, руїни парували, головною вулицею тяглися величезні дизелеві авта, на хідниках усуміш було повно святочно одягненого люду, на соборі, залитому сонцем, бамкали недільні дзвони.
І був піднесений, бадьорий, святочний настрій. На розі піврозваленої вулиці, що колись звалася Садовою, опісля Галєра, ще пізніше Комсомольською, а тепер поки що не звалась ніяк, метушився хлопець з купою газет під пахвою. Перше число першої газети, що почала виходити в цьому місті… І коштує вона п'ятдесят копійок, і розхапують її, мов нечувану дорогоцінність, і одразу на ходу, поспішно, жадібно читають.