Чого не гоїть огонь
Шрифт:
Троян не зупинився, як звичайно, в гурті старшин чи вояків — хотів бути сам, чи радше кортіло його осідлати Маруду і через порожні поля махнути на Шинківці. Віра стояла в його очах мов жива — тут, зараз, близько, на досяг руки, він чув її дихання, шелест її чорного сатину. Бути в цей час з нею, коли вона, можливо, приносить найбільшу жертву життю і родить йому сина, напевно сина, заступника… Боже, Боже! Це так є!
Десь опівночі Троян вийшов з барачка, щоб ще раз глянути на табір. Було темно. Тихо. Дерева стояли густими, чорними тінями. Все спало. Кожний приземкуватий барачок видавався врослим у землю каменем. У просвітах між коронами сосон мерехтіли брильянти неба, а коли він вийшов на взлісся до передніх застав, на східному схилі, на пригірку, ніби на турецькій святині, горів останньої фази, майже прозорий черепок
Троян стояв і вдивлявся в передпілля. І пригадав одну картину з свого хлоп'яцтва. В такий час з неймовірною силою тиснуться спогади. Пригадав, як однієї зими на Масляну, вертаючись із старшим братом пізно ввечері у заметіль з межирічного млина, вони саме на цьому передпіллі заблудили. Він виразно пам'ятає отой там далі ярок, куди вони заїхали, де зламались їх сани і де вони мусіли лишити борошно, щоб шукати дорогу до села. Пригадує ту ніч, той вітер, студінь і цей самий Попівський ліс, що видавався йому тоді таємничим і дуже привабливим на тлі білої порожнечі, що загрожувала їм смертю. Як той ліс звабливо шумів, як він стояв тим своїм грізним, чорним валом, ніби глибокий обрив якогось острова над розбурханим морем. Дуже виразно пригадує, як казав братові зайти до того лісу, розкласти багаття і чекати до світу. Але брат повернув коні без саней проти вітру і вони щасливо добилися до Залузьких хуторів, де жив брат чоловіка тітки Зіньки. Хтозна. Може, ця пригода помогла йому вибрати це місце тепер? А може, ті різні казки та перекази, що ними овіяний кожний закуток цієї землі? Таж це у цьому лісі жив свого часу знаний пасічник Никодим Іваницький — кревний настоятелів дерманської церкви, що сиділи на цій парафії добрих триста років, пресловутий чорнокнижник, що знався, кажуть, із самим дияволом. Взагалі у Дермані багато було відьмарів, відьом, чарівників, упирів, але цей був найсильніший — знав чорну магію і пробував пісок обертати в золото. А поза тим: то ж одна з дочок Никодима була бабою Віри. Віра про це ледве чи знає, але була то мати її матері, і звалась також Павліна, і була відьма на всю околицю, як повитуха, як знахурка і навіть як ворожка, бо замовляла вроки, пристріт, зуби, навіяне, кровотечу і жила у цьому ж лісі отам далі на галявині, де і досі видно зарослий кущами горбок, що лишився з її хати, знищеної пожежею.
Як там було справді — Троян не знає, але є то гарна казка, і спогад про неї летить через віки від покоління до покоління і долетів аж до цього ось дня.
Містично бовваніла просіяна тонким просвітом місяця віддаль, спокійно гомоніли між собою своєю мовою сосни, лежали нерухомими луками три горби, і десь там далі — не видно — було мовчазне древнє селище.
Вертаючись іншою стежиною, Троян аж три рази натрапив на варту. А коли дійшов до свого барачка — зустрів при вході Терешка.
— Ти ще не спиш? — запитав Троян.
— Бачу, і ти не спиш, — відповів Терешко. — Щось хотів, може, сказати? Їх мова зайшла за майбутнє Свято.
— Маєш рацію, командире, — сказав Терешко. — По селах уже пішла чума. Вернули багато колись вивезених. Ось тут маю відомість, що у Дермані завербовано чимало людей, особливо жінок, до так званого «смершу»… Навіть дітей…
— Ну і? — спитав Троян все ще під враженням недавніх своїх ліричних спогадів.
— Та… думаю, що нам прийдеться ще більше замкнутися, — сказав на це Терешко і, не діставши відповіді, продовжував: — Думаю, що плановане розговіння з населенням ледве чи можна буде перевести…
— А! — перебив його Троян. — І так вони знають кожну нашу діру!
— Знають то знають… Мусимо не впустити до себе… Це вже твоя особиста справа… Та пані… Я їй передав твою писульку, але… Вона все-таки була в Рівному. Зрештою, це твоя справа… Я взагалі…
— Хумн! — муркнув Троян. — Все це проблеми. Розумію. Багато над ними думав. Маєш рацію! Мусимо замкнутись ще тісніше. Навіть перед самими собою!
— Знаєш, як це роблять «вони». Навіть ночувати бояться по селах, а вони ж все-таки ніби держава.
— Та-а-а! Держава! — буркнув і на це Троян. — Чортзна-що! Напустили страху, а тепер самі в ньому душаться…
Другого і третього дня — в п'ятницю і суботу — було довкруги ніби спокійно, але Троян до Дерманя не поїхав. Передав лише писульку. Вітав зі святом і обіцяв «при погоді й нагоді» відвідати. Про її «час» нічого не згадав.
Приходили з усіх кінців тугі вісті. Телефон у барачку командира не
Була соковита, аж до млости, парна погода, пашіли, мов нагріта піч, горби передпілля, їх сірі, протисонячні схили на очах зеленіли, у синьому, як лазурок, небі закружляли перші лелеки, на обрії за горбами замаячіли верхи тополь, що їх звичайно не видно.
І був, як сказано, спокій. Лихий, напружений, але спокій. Спокійно також минула Великодня ніч — всипана зорями і свіжа до приморозку. У таборі гостре поготівля, на всіх кінцях застави. Але в Терешковому, як він казав, салоні, все-таки якимсь чудом з'явилася хлібина на зразок паски, дві — синя і жовта — крашанки і одна. писана знаним запорізьким «клинцем», писанка. Вість про це рознеслася по цілому таборі, і хто міг — заходив і хрестився, ніби у церкві, дарма що Терешкова буда від входу до покуття була завалена, мов шопа, лантухами кукурудзяного борошна, картоплі, каністрами з нафтою і кухонним, підручним майном. Застелений парусиною столик з недогарком лойової свічки пишався над усім тим добром, мов престол.
А коли і ранок прийшов спокійно, Троян звелів повиносити з усіх кутків всі, які лише були, подобизни столів, розставити їх попід соснами, і опісля всі, хто не був у службі, засіли за розговіння. З'явилась перед кожним порція білого хліба, шматок ковбаси і крашанка. Посередині столів появилися ті самі Терешкові пасочки з лойовою свічкою. Потім знайшовся і «піп», що проговорив кілька молитов, а зокрема «Нехай воскресне Бог і згинуть всі вороги його»; ще пізніше всі в один голос проспівали три рази «Христос воскрес», при чому очі у багатьох пойнялися вогкістю. Не обійшлося й без промови — годі було не сказати кількох справді теплих слів, дарма що Залізняк, якому саме припала ця роль, намагався, як і звичайно, бути залізним. Але ж біля нього сиділо не залізо, а тіла і душі, як він сам казав, хоч за кожною спиною висів автомат на двадцять п'ять набоїв. Кожному пригадалося те, що його годі затерти навіть світовою війною, — мама, батько, сестра, брат, радісне «Христос воскрес», дзвони, що бушували цілими днями, мов тайфун, юрби людей, що цвіли, мов жоржини, що виводили на цвинтарі «кривого танця», або «билися» крашанками, або співали «Ой вже весна красна», або вечорами при перелазах стояли парами, очманілі від кохання. Бійці сиділи за тими своїми столами, і їх годі було пізнати, і навіть Терешко не міг тут нічого помогти, бо й сам командир занімів і посірів, мов дубова кора, ніби він раптом змерз. І його пекла і наскрізь пропікала власна справа. Хто може у цій катастрофі, у цьому всесвітньому потоці, у цьому вулканічному зриві щось ще сказати, коли всі душі перемішалися, мов зерно з половою, і нема вже ні матері, ні сестри, а є лише ворог.
Ніхто не скаже: весь світ брехня, облуда! Але направду як це все назвати?
І проте все-таки було свято, хоча карикатурне і дуже перемішане з трагікою всесвітніх буднів, що були тортурами для кожного серця, яке не забуло ще битися, мов птах у клітці, зненацька позбавлений сонця й простору.
Бійцям, а особливо з поблизьких осель, страх як хотілося поставити чортом чуба і податися на цілу ніч до якої-небудь Пріськи на Шинківцях чи Залужжі або завалитися днів на три до кума на Запоріжжі і випорожнити з ним бодай сулію перваку, щоб отак усе пекло довідалось, що сьогодні празників празник. Ба! Хотілося! Мало чого не хотілося.
А як тільки скінчилось розговіння, як тільки на столі залишилось само яєчне шкарлупиння, піднявся Булава, що сьогодні був черговим старшиною табору. У нього сирий і рвучкий голос. Його команда завжди шорстка і гостра, а тепер вона прозвучала як удар. Усі на свої місця! І ніяких вияснень. Над Бущенщиною знов літаки. Вони скинули летючки. Кілька їх дісталось і до Попівщини. Закликають піддатися, боротьба, мовляв, безвиглядна, всім і все дарується, нікого не будуть карати. Підписані письменники з Києва, генерал, якийсь секретар партії. Але не тільки летючки. Увечері передали з Чеської Борщівки, що дві бригади енкаведистів наступають від Шумська на Гісерну. І що з ними вже стялися відділи командира Андрія Шума. Звідти було чути гарматну стрілянину.