Чорна Брама
Шрифт:
— Товаришу Єльцов, на гиргоші! — тоном старшого наказав Лобазнов.
— Послухай, Хомо, та проти такого вітру хоч би самому якось добратись до місця, а ти…
— Товаришу Єльцов! — з погрозою крикнув Лобазнов.
Єльцов обняв його за шию і підтягся на гиргоші.
Хома обережно випростався, прив'язав Єльцова до себе вірьовкою, потім, присівши, взяв в обидві руки по карабіну і рушив уперед. Звичайно, він переоцінив свої сили. Проти такого вітру важко було йти і одному, але… Упертість, а головне — злість додавали йому сили, і він поволі просувався
Лобазнов повернув до моря і вийшов на стежку, тут сопка прикривала од вітру.
Кожен крок Хоми завдавав Єльцову нестерпного болю.
Спочатку Лобазнову здавалося, що Єльцов важить зовсім небагато. Але не зробивши й сотні кроків, він зрозумів, що ноша над його сили. Сковзаючись на обледенілому камінні, він падав, підводився і уперто йшов уперед, думаючи: «Ось дійду до отого стовпа і відпочину хвилин п'ять». Але коли із снігової мли проступав силует наступного стовпа, Лобазнов знову прикидав: «Мабуть, ще пройду кроків сто, а тоді відпочину». Зробивши сотню кроків, він знову думав: «Тепер уже до наступного стовпа недалечко», і йшов уперед, не зупиняючись.
Коли, зовсім знесилений, хитаючись, наче п'яний, Лобазнов твердо вирішив перепочити і хоч на кілька хвилин прикрити обличчя від ударів колючого вітру, снігова завіса раптом упала, і яскраве сонце заграло на сивій хвилі. Спостережний пункт був уже зовсім близько, найтяжче залишилося позаду. Але тепер нова обставина прикувала увагу Лобазнова: приблизно милі за дві од берега і паралельно до нього йшов великий іноземний транспорт!
Забувши про втому, солдат швидко пройшов останні кілька метрів. Поклавши Єльцова на нари, Лобазнов ухопив бінокля. Він бачив праву частину корми і, мабуть, тільки другу половину назви: «… кке Уле».
Чукаєв уже визначив судно. Лобазнов зняв трубку телефону — зв'язок налагоджено!
КУРС СТО!
Повідомлення, прийняте із спостережного поста, начальник застави зашифрував і передав на корабель. Сторожовий корабель радіограму прийняв. Знявши кришку переговорника, Поливанов наказав:
— Курс сто! — і перевів ручку машинного телеграфу на «самий повний».
Корабель ішов на ост.
Короткочасна видимість знов, уже в котрий раз протягом ранку, змінилася сніговим зарядом. Колючий дрібний сніг з виттям і свистом вдирався на місток.
У районі мису Терасового вахтовий офіцер доповів:
— Товаришу капітан третього рангу, на екрані ціль номер один, ліворуч шістдесят! Дистанція сто двадцять кабельтових!
— Визначте курс і швидкість! — наказав командир і, схилившись над екраном локатора, побачив ціль.
«Звичайно, це „Хьєкке Уле“, але де ж тоді мотобот?» — подумав він і наказав:
— Оголосити бойову тривогу!
Особовий склад зайняв місця за бойовим розписом.
— Яка ваша думка? — після короткої напруженої паузи запитав командир Дев'ятова.
— Досвідчений і розумний супротивник. Зробить усе можливе, щоб не виявити себе. Пам'ятаєте повідомлення штабу: «На чотири кабельтових мористіше транспорта мотобот без флага»? Міркуючи логічно, йому безпечніше йти не з лівого борту транспорта, а з навітряної сторони, — мовив Дев'ятов.
— Що ви хочете цим сказати? — запалюючи люльку, спитав Поливанов.
— На екрані локатора мотобот не з'являється. Виходить, він рухається все так само мористіше транспорта і на короткій відстані од нього, щоб радіолокаційна станція не могла його виявити. На екрані локатора мотобот зливається з ціллю номер один.
— Але при такому норд-ості він рискує розбитися об транспорт, — зауважив Поливанов.
— Звичайно, це риск, — згодився Дев'ятов. — Але капітан мотобота міркує так: «Що більше риску, то більше грошей!» Крім того, моряки вони непогані.
— Товаришу капітан третього рангу, лейтенант Голіков прибув за вашим наказом! — хвацько доповів командир бойової частини.
Він був молодий, вродливий, стрункий, добре знав про це і відверто, ніби збоку, милувався сам собою.
— Товаришу лейтенант, я поставив перед вами завдання: при появі цілей, що прямують на ост, посилити спостереження і доповідати мені особисто! — знову запалюючи погаслу люльку, промовив Поливанов.
— Товаришу капітан третього рангу, я вже доповідав: ціль номер один по курсу ліворуч шістдесят. Другої цілі не виявлено…
— Це мені відомо, — перебив його Поливанов. — А що коли мотобот іде по борту транспорта паралельним курсом?
— Якщо мотобот іде поблизу транспорта на відстані не більше чотирьох-п'яти кабельтових, на екрані локатора мала ціль збіжиться з великою, — відповів Голіков.
— Посильте спостереження. Стежте за можливим роздвоєнням цілі! Доповідайте мені особисто! — наказав Поливанов.
— Ясно! Дозвольте іти?
— Ідіть!
Так само хвацько Голіков повернувся кругом і зійшов з містка.
Поливанов викликав Юколова. Механік зійшов на місток і доповів по формі.
У всій постаті, в зовнішності механіка було щось цивільне. Десятий рік служив Юколов на кораблі, його дисциплінованість могла бути прикладом для першого-ліпшого офіцера, і все-таки щось невловиме в його характері, в його манері триматися створювало таке відчуття. Можливо, до цього спричинялася його надзвичайна м'якість у поводженні з людьми, а може, усмішка, тепла й трохи іронічна.
— Товаришу Юколов, — почав командир, — ми маємо затримати мотобот, який вважається найшвидкохіднішим судном у Варангер-фіорді.
— Все, що можливо, буде зроблено, — відповів Юколов.
— Будьте готові до того, щоб зробити неможливе. Зрозуміло?
— Ясно.
Командир помітив, що в очах Юколова спалахнула цікавість.
— Дозвольте йти? — запитав механік.
— Ідіть.
Звичайно, механікові було далеко до флотського шику Голікова. Він повернувся і зійшов з містка, але відчувалось, що Юколова захопило технічне завдання, поставлене командиром.