Чорна рада

Куліш Пантелеймон

Обійдусь я й без твоїх ніг! Да й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що він задумав, Леся затулила од страху очі і молилась богу, щоб допоміг йому. Тілько дарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зріст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би сказав, що не зовсім іще лихо. Справді, розігнавшись, скакнув Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним - хруп! Одколовсь, і вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме провалле»-да-Кирила Тур прискочив і вхопив його за руку.
– Мистець, братику, їй-богу, мистець!
– каже весело шибайголова.
– Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.
– Слухай, приятелю,- каже, дишучи' важко, Петро,- не буду я з тобою битись; теперь рука на тебе не підніметься.
– Як се? Ти одступаєшся од бранки?
– Ні, одступлюсь перше од душі!
– Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?
– Оддай, брате, мені її без. бою. Не будем марно крові проливати.
– Га-га-га!
– зареготав запорожець,- Ото ще чудасія! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мізок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жартовать із гетьманом, коли б сам куций дідько не засів мені в серце?

Ні, пане брате, полягти од твоєї шаблі байдуже, а оддати бранку - ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годі дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, і нехай лучче про нас кобзар співає пісню, аніж розійтись чортзна по-якому! Та й вийняв з піхви свою довгу, важку шаблюку.
– Ой панночко, - каже, - наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрівалась, та й не двічі ціловалась; поцілуйся ж тепер із оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорці щоб не величались своїми юнаками!
– Так ти справді не оддаси її без бою?
– питає ще Петро.
– Не йме віри вразьке Шраменя!
– каже Кирило Тур.
– Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до неї доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроїти тобі жупана?
– Нехай же нас господь розсудить,- каже Петро, а мене простить, що знімаю на тебе руку! Да й собі вийняв шаблюку.
– Коханий побро,- каже тоді Кирило Тур чорногорцеві,- коли я не стою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своїм щурам-чорногорцям, що й на Вкраїні рубаються не згірше. Що ж ти, козаче, не нападаєш?
– обернувсь він до Петра.
– Твоє діло нападати, а моє боронитись. Петро почав козацький грець. Ще, може, звіку не сходились на сих полях такії два рубаки, одної сили, одної хисті, одного завзяття. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоїть, як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тілько ж і Петро був козак не дитина: мав батькову постать і силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу. Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одіб'є, аж

іскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те звяканнє, тії блискавиці понад головами - усе те діялось, мов у неї в серці. А чорногорець аж на коні не всидить, дивлячись на ту мономахію. Мистець він був у лицарському ділі, так йому страшенна січа побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справді ігрищем. А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тілько примірялись; а потім усе скоріш, усе з більшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали; то розмахувались з усеї сили, що аж шабля свище; то знов один одного тілько манили, а самі чигали, як би рубонути да й закінчити зразу. І так же то обидва знали тую шермицерію, що ні той того, ні той того не зможе зачепити - одвічають самі шаблі. Тим часом у обох очі вже йграють, як у звірюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вірьовки; і вже б'ють козаки напропаще;

іскри сиплються густо, і от-от комусь погибель! Аж зразу - черк! Пополам обидві шаблі. Козаки з досади покидали об землю й хрести.
– Ну, як же нам скінчити?
– каже Петро: розгарячивсь і вже забув про мирову.-

Давай боротись або стрілятись на пістолях. Нехай мені ніхто не доказує, що я не справивсь із запорожцем Туром!
– К нечистому з бороннєм!
– важко дишучи, каже запорожець,- Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут мені й со духи. А вже радніший я піти до чорта в зуби, ніж оддати тобі бранку. К нечистому й пістолі! Не велике диво просадити кулею чоловікові голову. А є в нас, коли хочеш, турецькі запоясники, кинджали, однакі завдовжки і одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам господь милосердний одпуска наші гріхи! Узяв у чорногорця булатний запоясник, приміряв до свого і подав Петрові. Потім схопились ліворуч та розчали знов грець, лютий, страшніший первого.
– Ей, драгий побро!
– крикне чорногорець.- Кінчай боржій, бо вже онде погоня!
– Не бійсь,- каже Кирило Тур, задихавшись,- поки підоспіє, закінчаємо діло!
– О боже, спасителю! Се наші їдуть!
– закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство. Справді, по полю мчались козаки. Поперед усіх поспішав Сомко; за ним паволоцький

Шрам; за ними ще з півдесятка комонників. Скоро виїхали з гаю, зараз загледіли на узгір'ї наших рубак. Небо вже на сході сонця почервоніло, і шаблюки блищали здалеку, як красні блискавиці. Не вонпив старий Щрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же покидали козаки шаблі да взялись за запоясники, так у його й в душі похолонуло: не раз-бо в такому одноборстві падали перед їм обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакує Сомко із Шрамом до провалля, аж Кирило Тур із Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи. IX Черногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Пегруся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із іетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойовища, а їй байдуже; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.
– Годі, доню!
– каже Шрам.- Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо. А Сомко, щоб помагати Шрамові або лютовати на комишників, він, замість того, сам давай рятовати од смерті Кирила Тура.
– Біда,- каже,- Турова голово! Я думав, ти тілько жартуєш ізо мною по-давньому, аж тебе справді заморочив нечистий! Лучче б мені довіку не женитись, ніж отеє бачити тебе без пам'яті і гласу! А про те йому й байдуже, що молода його розливається слізьми над іншим та взиває серденьком.
– Не знаю, пане гетьмане,- каже Шрам,- яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!
– А що ж, батьку? Хіба так отеє його й покинути?
– Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
– Ні, батьку, він не так думав, виручаючи з біди мою голову.
– Виручаючи з біди голову! А тепер трохи не згубив тобі молодої!
– Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде. Леся дослухалась до його мови. «Дак от як він мене любить!» - подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка одвернулось. Шрам тож посупивсь. Хоть і не сказав, да подумав: «Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без пам'яті, про те йому й байдуже». А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди.
– Що пан Петро? Чи єсть надія?
– питає в Шрама - Візьміть мою опанчу та припніть міждо коней.
– Гляди вже, пане гетьмане, свого запорожця,- каже понуро Шрам,- а в пана Петра

єсть батько. Та, знявши з себе рясу, і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох коней Петра да й повезли до подвір'я, придержуючи.
– От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці!
– каже, йдучи позад його, старий батько.- Не судив тобі бог заквітчатись смертними ранами за

Вкраїну, а доскочив їх за чужу молоду! Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура,- не пожаловав своєї саєтової опанчі, як тут де не взялось двоє запорожців. Наскочили і зараз розпізнали, що сталось; не розпитували довго.
– Що це,- кажуть,- панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже він такий сирота, що якби не городові козаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на поталу? Ні, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав.

Оддайте нам його! Є в нас свої ліки - зараз поставимо його на ноги. Да не дожидаючись довго, моргнули чорногорцеві, схопили Кирила Тура, один за плечі, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тії демони. Богдан Чорногор слідом за ними. А Петра везли тихою ступою, з обережністю. Сомко повів за руку Лесю, про здоров'є питав, голубив; да вона вже до його була не та: за жалем да за тугою ні слова йому не промовить. Пройшли за ярок, аж ось і Череваниха їде назустріч. Василь Невольник, не жалуючи, поганяє коней. Зраділа мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати! А Шрам смутно привітав Череваниху: - Бач,- каже,- нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замішається ваш жіночий рід, то добра буде мало. Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула да й каже: - Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобігти сьому лиху. Везіть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. Я на своєму віку доволі попов'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього діла здатна. Немов господь нам і поможе! Шрам ізгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана

і всіх при йому значних козаків до себе в гості. Тоді Череваниха з Лесею поїхали попереду, щоб усе дома як слід спорядити.

Дорогою Леся десять раз розказовала матері, як бивсь Петро із Кирилом Туром; і вже чи дуже, чи ні клопоталась у Хмарищі Череваниха, щоб заготовити ліжко недужому, а вона більш ні про що й не дбала. У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на свойому ліжкові перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квігками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Пеіра. Гості Череваневі пили, їли, бенкетовали в

Хмарищі або пробували з гетьманом у Києві за військовими речами; Череваниха їх трактовала; а в Лесі чілько було й роботи, що копати корінне, варити зіллє да сидіти над недужим. Допомагав їй Василь Невольник. Петро мій мов удруге на світ народивсь. Що йому тепер, що Леся не його суджена?

Вона його любить - більш йому нічою й не ірсба. Чи раз же то в недузі, одкридши очі, не то вві сні, не то наяву, бачив він, як вона, нахилившись над ним, підстер'гала, чи вгору, чи вниз іде його здоров'є? Як мати діпинку забавляє очима, щоб воно їй усміхнулось, так вона заглядала йому в вічі, довідуючись, чи вернувсь він ік пам'яті. А він же то, ослабши усім тілом, жив тілько серцем, і хоть не зміг двигнути ні рукою, ні ногою, а серце билось, як вода в джерелі в криниці. Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, дивлючись у тії очі, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вітерець повіває в вікно крізь цвіт садовини; тихе сонечко, заходючи, грає по сііні з вишневими вітами; коло йою сидить його Леся, бере його за руку, прикладує свою долоню йому до гарячої голови… Ні, не треба йому ні жизні, ні здоров'я, дайте йому отак зомліти, заснути і не прокидатися довіку! От же здоров'є почало брати гору, наповняло козацьке тіло, як вода колодязь; і губи зачервоніли, і очі заграли. Радується старий Шрам, радується й гетьман, а вже ніхто більш, як сама Леся.

Тілько її радість схожа була на місяць під негоду: то сіяє він, як сріблом сипле, звеселяючи й поля, і села, і сади понад річкою; то зайде у хмару, і як зайде, то весь світ наче печаль покриє: річка мов мертва, без іскор, тече поміж берегами; почорніли сади; по темних полях смутно. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одинока тратити молодії літа у гетьманській світлиці, слухаючи тілько військовії розправи да погриманнє кубків за трапезою. Розпізнала голубонька, да пізно, що Сомко козак не до любощів. Нема в його ні того ніжного слова, ні того люб'яіного погляду, що веселить дівоче серце. Гетьман він на всю губу, пишен і красен; да не згляне й не заговорить так од серця, як той бідний Петрусь. От же треба коритись своїй долі; шкода й казати батькові або маїері. Нехай і сам Петрусь про те не відає! Став він очуняти, стала вона рідше до його надходити, ніби боїться його й соромиться.
– Чого ти, Лесю, наче ховаєшся од мене?
– каже він їй раз, піймавши її за руку.

' Вона нічого йому не сказала, тілько слізки заблищали на очах.
– Не ховайсь од мене, серденько,- каже Петро.- Будь мені за рідну сестру. Не судив нам бог жить із тобою, нехай оддають тебе за іншого, а я довіку не перестану тебе любити, як свою душу.
– Луччс вже зразу розійтись да й не зустрічатись!
– промовила Леся да й вирвалась од його і пішла в садок виплакати своє горе на волі. От же не раз і після того прийде було і сяде в його коло ліжка,- сяде, заспіває яку смутную пісню; усе, що на душі єсть, усе виспіває. Нічого було й не говорять, дивляться тілько одне на одного, а що на душі робиться, усе ім розумно. А Сомко про те не думає й не гадає; да й Шрам, і Черевань, і сама Череваниха байдуже. Бо в ту старовину, коли дівка заручена, то вже й годі, уже й не кажи, що не сей, а той мені люб, а то на весь світ піде слава. Тим-то усі були й безпечні, да й самі вони, Петро із Лесею, мовчки сумовали. Тілько що знявсь Петро на ноги, аж ось надійшла Сомкові чутка, що воєводи од царя прибудуть швидко до Переяслава. Годі тоді в Череваня бенкетовати; рушив зараз Сомко у дорогу, щоб привітати їх у себе в гостині. А Шрам собі ждав - не дождався генеральної ради, щоб, забравши з того боку усі козацькі потуги, ійти на Тетерю. Череванисі було на думці гетьманське весіллє, а Черевань рад був гуляти хоть довіку між веселим козацтвом. І так між собою урадили, щоб їхав він