Чорна рада

Куліш Пантелеймон

із дочкою під Ніжень до свого шуряка Гвинтовки, осаула полковою ніженською, а

Шрам з сином мав їхати у Переяслав до Сомка, гетьмана, і щоб, одбувши воєвод, справити гетьманське весіллє на всю Україну, і на весіллі разом усю старшину до походу на Тетерю приклонити да зразу його мов сіткою й накрити, щоб не було двох гетьманів на Вкраїні. Як ось виїжджають за Броварський бір, за піски, аж із Переяслава до Сомка гонець курить. Хто ж той гонець? Сам переяславський сотник, Іван Юско. Скоро наші розпізнали таке диво, зараз наче хто й сказав усякому, що склалось щось недобре.
– Із якими вістьми?
– питає гетьман.
– Бодай і не казати, пане ясновельможний!
– Що? Невже татаре?
– Гірш од татар! Із одного Васюти народилось тобі, пане гетьмане, четверо, коли не лічити Іванця!
– Да кажи просто, щоб тобі язик усох!
–

крикне Сомко.
– Лучче, якби всох, пане гетьмане, ніж возвіщати тобі таку вість! Зіньковський, миргородський і полтавський поклонились Іванцеві!
– Як? Мої полковники перейшли до Іванцевого боку?
– Усі троє, як чуєш, пане гетьмане.
– І миргородський, і полтавський, і зіньковський?
– Усі троє; оставсь при нас по сей бік Ніженя тілько лубенський да гадяцький.
– Чому ж мені не дано звістки?
– Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Переяслав.
– Що ж? Як? Чи коли? Хоть розкажи толком.
– А от як,- каже сотник Юско.- Їздив наш бурмистер до князя Ромодановського з грошима у московську казну; аж чує, що князь у Зінькові. Завернув туди, аж там

Остап миргородський і Дем'ян полтавський з старшиною; бенкетують усі у зіньковського Грицька. Ну, се ж іще нічого. До князя - аж у князя повно запорожців, і все з тих гольтяпак, що, попропивавши худобу, служили в козаків по дворах, а далі, не звикши слухати господаря, повтікали п'янствовати на

Запорожжє. Пізнали деякі бурмистра. «Чи не од крамаря,- кричать,- уже вибачай, ясновельможний, у сім слові,- чи не од переяславського крамаря до князя? Чорта з два тут поживитесь! Ось ми вас, городових кабанів, хутко впораємо!»

Розслухається, аж тут ось яка вродилась новина - богдай мені не чути і не казати! Князь із Іванцсм побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки що Україною по Ромен владіти. Сомко аж за голову взявся.
– Миргородський,- каже,- полтавський… проміняти мене на Іванця! Ні, пропала вже, бачу, лицарськая честь на Вкраїні! Положили ми її з батьком Богданом у домовину! Да гляди лиш,- каже Юскові,- чи правда ще сьому?
– Ой, коли б то сьому була брехня!
– одвітує Юско.
– Так от же стинно, що

Іванець у Зінькові гуляє в князя. Бачив його бурмистер, так як ти мене, пане ясновельможний. А запорожці, кажуть, велику ласку у царя мають і чого попросять, усе цар по їх робить. Тим-то князь, зазвавши полковників до Зінькова, погодив

їх, царевим словом, слухати Іванця як гетьмана. А в нас тепер бач, як завелось?

Що кожен себе гледить, аби йому було добре. Запобігаючи царської ласки, усі троє згодились, щоб Іванець по Ромен Україною правив.
– Так, так!
– каже гірко Сомко.- Гетьмануй над нами хто хоч - чи лицар, чи свинопас,- аби ми полковниковали. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тілько верховодити над іншими!.. Ну, а Васюта ж? І той поклонивсь Іванцеві?
– Ні, мабуть,- одвітовав сотник Юско,- бо, каже бурмистер, попившись, запорожці

і на Васюту похвалялись да й на всю городову старшину недобрим духом дишуть, а найбільш тії, що з винників да з парубків, що которого хазяїн коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддячити.
– Ось якими новинами привітають нас у моїй Гетьманщині!
– каже, гірко усміхнувшись, Сомко до Шрама.- Ну, да ще поміряємось, чия візьме. О, да й провчу ж я своїх зрадників!
– Що ж ти, сину, думаєш чинити?
– спитав Шрам.
– А що ж! Їхати до Переяслава, постягати до обозу підручнії мені полки да й стояти хоть проти цілого світу! Що мені тії князі да бояре? Що се вони видумали

–  шматовати Україну? Наше право козацьке, ніхто міждо нас не втручайся! Де два козаки, там вони третього самі судять. Побачимо, чия буде сила!
– І отеє,- каже Шрам,- замість війни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобочними полками! Бо вже коли загарбав у свої руки Іванець три полки, то без бою його з України не випреш. А Васюта собі підніметься, бо за ним уся

Сіверія, уся стародубівщина потягне. Дожидайтесь же тепер, паволочане, поки Сомко справиться з своїми ворогами! Коли б іще під сю заверюху сам і Тетеря не переліз через Дніпро; бо в них з ляхами щось таке вже компонується.

–  Ну, а що ж би ти робив, батьку?
– питає, гетьман.- Порадь мене своєю головою; я тебе послухаю.
– От що я тобі пораяв би! Їдь лиш ти у Переяслав да пиши листи до усіх полковників, щоб убоялись бога да подумали про козацьку славу, що ось Іванець простягає руку, щоб її скаляти, внівець обернути. А я тим часом поїду з

Череванем у Ніжень. Я одкрию божевільному Васюті очі, що й сам пропаде, і другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш він приложить свої потуги до твоїх; тоді в усякого руки опустяться, а твої полковники знов до тебе вернуться.
– Нехай тепер вертаються, а вже не я буду, коли не зроблю з ними так, як покійний гетьман із Гладким.
– Ну, не хвались іще, синку, да богу молись,- сказав понуро Шрам.- Тоді скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось. Попрощались і роз'їхались. Ніхто нікому не сказав на прощаннє веселого слова.

Усім на серце пала тяжка туга, мов перед яким великим горем.
– Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить Україну!
– говорив сам собі Шрам, понуривши голову, їхав позад усіх, не хотів ні з ким розмовляти.- Невже ж,- каже,- отеє справді усе й розкотиться, як горох із жмені? Невже ж на те козаки воювали і кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула? Да й згадав старий смутну пісню, що зложив божий чоловік, як умер батько

Хмельницький: Чи вже ж дармо тая безщасна Україна богоі молила,

Щоб міцна його воля з під кормиги лядської слобонила,

На позор да поругу невірним не давала, щастям наділила,-

Чи вже ж дармо вона богові молила?

«Мабуть, що дармо, - думає собі Шрам, - мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підіймається хмара, боже ти мій милий?.. Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отеє, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городового козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжє, як, по розгромі ляхів, усякому було вільно займати займанщину? Ні, ось підем лицарювати!.. П'янствовати да баглаї бити, а не лицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщйни, яко суєти мирської; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і налицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до січовиків да тепер і коїть з-під руки в князя, що хоче. Бачу, до кого він добирається, - хоче Сомкові дружби доказати, да ще ж бог нас не зовсім покинув; іще, може, набереться сотня-друга вірних душ на Вкраїні!» Мізкуючи так, слухає, аж іспереду піднявся якийсь галас. Косили над дорогою косарі, а один упивсь да й простягсь серед шляху; а Василь Невольник, мабуть, задрімав да й наїхав; от і зчинилась заверюха. Завзятий під ту чорну раду сільський люд зробився. Шрам стиснув коня острогами і підбіг швидше до ридвана.
– Кармазини!
– гукали п'яні косарі.- Ізнов розплодилась вельможна шляхта поміж миром! Да нам не вперше викошувати сей бур'ян по Вкраїні! Да й точаться до ридвана, махаючи косами. А один преться з сокирою, щоб притьмом колеса рубати.
– Геть, іродові душі!
– крикне на них Шрам. Побачивши перед собою попа, усі зараз трохи й зупинились.
– Що се?
– каже Шрам.
– Чи ви турки, чи татаре, що нападаєте на подорожніх! Чи в вас християнська душа, чи вже і бога й віру забули?
– Ні, панотче,- обізвавсь один,- не забуде чоловік християнської віри довіку! Та як же стерпіти, коли притьмом давлять кармазини людей по дорогах?
– Да ще, слава богу, в нас руки не в кайданах!
– озвалось уже двоє чи троє.
– Ще не попустимо глумитись над собою! Буде вже й того, Що один свиту золотом гаптує, а інший, може, й сірячини не має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось

із половини косимо. А вибивались із-під ляхів усі укупі - Так! Бачу, бачу!
– каже сам до себе Шрам.- Усюди пробралась із Запорожжя халепа!
– Із Запорожжя!
– кажуть.- Де тобі, панотче, із Запорожжя? Це все наші городові коять, а на Запорожжі усяк рівен. Нема там ні панів, ні мужиків, ні багатих, ні вбогих - Біднії, сліпорожденнії ви діти!
– сказав їм крізь сльози Шрам - Нехай господь змилується над вашою темнотою! Пустіть коней, пустіть! Не заступайте дороги, а то я призову на ваші глави проклятіє господнє!
– Ну, вже пустімо, нічого робити,- кажуть косарі, розходячись по боках дороги.-