Чорна рада

Куліш Пантелеймон

Знав ти, панотче, що сказати! А вже якби не ти, то ми б дознались, із якого дерева повиточувані спиці в ридвані. Не оборонили б його й позлотистії цяцьки, щр дурнії ляхи повимудровували!
– Нехай вас бог помилує!
– каже од'їжджаючи Шрам.- У тяжкому недузі ви ходите!

Проклят, проклят химородник, що заморочив вам голови! Отакі пісні слухали наші подорожні до самого Ніженя. Чи заїжджав Шрам до кузні

іпдковати коню підкову - у кузні коваль, за'6увши про залізо в горні, балакав з хуторянами про чорну раду.
– Що ви,- каже,- лагодите чересла та лемеші? Лагодьте лучче батьківські списи, бо буде хутко усім робота, їхали в Ніжень запорожці, дак казали, що знов піднявсь такий гетьман, як Хмельницький. Чи сходилась де у сельці між миром судня рада - діди, замість щоб укладати громаді суд, розказовали, звідки почалось козацтво і як увесь мир вибивсь був

із-під ляхів і недоляшків на волю.
– Що тепер за державці-козаки?
– каже інша сива борода (бо

тоді поважні посполитії люде носили бороди) - Ще з такими можна поборотись. То он як за

Наливайка або за Павлюги були ляхи-державці да недоляшки! Один над сотнею сіл!

Та і з тими якось же наші справлялись. Он, як був Кисіль або Вишневецький

Єрема.. Батечки! Було йдеш, чумакуючи, степом. «Чиє село?» - «Вишневецького».-

«Чиї лани?» - «Вишневецького».- «Чиє староство?» - «Вишневецького!» Та й за тиждень не перейдеш його держави. Знаєте, робили тії великії пани з королем, що хотіли, дак усі городи й пригороди норочдаваїі їм король то ііа староства, то на волості. Да й з такими ж то, кажу, дуками бать; її пані і справлялись. Оїсік як зачне оповідати, мов іч письма беручи, сива голова, то судня рада й про свій суд забуде.
– Ну, як же, як вибивались наші з-під лядської кормиги?
– питають молодші.
– Ге, як? Бог нашим помагав. Ляхи да недоляшки думали, що як притопчуть козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на греблі; мали вони нас за скот несмислений. А наш брат, сірома, у своїй драній свитині щодень, щоніч з плачем зове на поміч бога. Ляхи да недоляшки тонуть було у перинах, п'ють, гуляють, а наш брат, як той невольник до отця-матері, озивається до бога, перед богом душу свою, як горющу, невгасиму свічку, ставить: тим-то й не слабло наше серце, тим-то ми сміливо рушали супроти нечестивої сили, і господь повсякчас помагав нам. Да отак гуторить-гуторить сільська громада да й зачне ту Хмельнищину до свого часу прикладувати, зачне перебирати, як хто з козацької старшини розбагатів і з чого-то так на Вкраїні стало, що в одного ні грунту, ні хатини немає, треба в підсусідках проживати, а другий на свої лани людей не назоветься, за всю осінь не обореться. От інший тут знов прийме річ да й ніде про займанщини викладовати: - Як слобонили наші з божою поміччю од ляхів Україну, дак тоді по обидва боки

Дніпра уся земля стала козакам спільна і обща. От і давай ділити по полках

Україну: одні села до одного полку, а другі до другого тягнуть, і у полковому городі судову справу собі мають. Ну, а в полках осягли козаки й позаймали землі під сотні, а в сотнях під городи да під села; а там уже під свої двори, хутори да левади. От би, здавалось, і добре, та горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бувалії, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно. «Які вони, - кажугь, - козаки? Їх батьки та діди зроду козацтва не знали.

Зробимо перепис, і хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахатний хрестянин, той нехай свого діла гледить!» Зчинилась була буча не мала: поспільство свого козацтва рішатись не хотіло, що ледві покійник Хмельницький утихомирив. І ото, которі багаті, що на доброму коні збройне до обозу могли виїжджати, тії зостались козаками і до леєстру козацького записані; котрі ж ходили піхом, дак зостались у поспільстві (опріч міщан, що по городах торги і комори крамнії мали), осіли на рангових або на магістратських та на чернечих грунтах або у шляхти та в козаків підсусідками, а інші зостались козацькими підпомічниками, що двадцять-тридцять чоловік одного козака споряджають. Сі б то, може, й собі, як от і ми, козацької вольності пошукали, коли ж не сила! Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку од диму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає. Прийде було полковник або військовий старшина до гетьмана:

«Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» - та й займе, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля, уже там підсусідок хоч живи, хоч до другого державці, коли не любо, вбирайся. Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника:

«Благослови, батьку, зайняти займанщину!» - «Займи, синку, скільки конем за день об'їдеш». А сотники козакам займанщини по всій сотні роздавали. Оборе плугом, обнесе копцями, ровом обкопає або ограничить кляками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'є на болоті палю, там уже ти млина не будуй: сам він або його діти збудують. Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельнищину рідко який шляхтич зачепивсь па Вкраїні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром'язці йшов. Той же зоставсь ув убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщину зайняв, свиту гаптує, а ми сімряги мовчки латаємо. Отак-то, братці! Отак-то, діти! А Шрам збоку слухає-слухає, да не знає, що вже тим навісним речникам і казати.

«Нічого й речей дурно тратити,- думає собі.- Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто більш, як отії проклятії комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тоді ж і бог благословив проти гордих дуків да беззаконної шляхти ставати; а тепер

Іванець для своєї користі роздуває старе вогнище. Темний люд закарбовав собі в голові кармазини да нашийники, так тепер тілько тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмущає, а лукавий Іванець тим часом до свого добирається! Велика буде милость божа, як ми його подужаємо!» Х Другого дня, на заході сонця, зблизились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі. Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль хуторський), тілько що Шрам одрізнивсь од своїх, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як із дверей мов лихий пхнув жінку, трохи коневі під ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловік.
– Уже ж, - каже, - я тобі дам за ці пісні! Добравсь тепер я до тебе! Бачить жінка, що нікуди втікати, давай круг Шрамового коня бігати.
– Ось,- каже,- лихо велике! Хіба нельзя вже й заспівати: Ой, ти старий дідуга, Ізогнувся як дуга,

А я, молоденька,

Гуляти раденька! Чоловік справді вже був сивий, а жінка чорноброва й молоденька.
– Ось постій, - каже, - суча дочко, дай мені тебе за космаки піймати; я тобі покажу свою старість!.. Смійся, смійся! Засмієшся ти в мене на кутні!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкриєшся! Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня. А вона: - Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засіпся!А я тобі заспіваю другої, коли ції не вподобав. Та й заспівала, танцюючи кругом да плещучи в долоні: Коли б мені або так, або сяк,

Коли б мені запорозький козак,

То б він мене сюди туди повернув,

То б він мене до серденька пригорнув!
– Е, дак он якої ще!
– закричав чоловік,- Уже ж тепер від мене не злизнеш! То-то я бачу, що запорожці щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напитися!А в

їх не вода на думці! Да й почав ізнов ганятись за жінкою. А вона бігає круг Шрамового коня да ще й більш його дратує.
– Згиньте ви к нечистому!- каже Шрам.- Дайте мені проїхати!
– Де ж мені, панотче, дітись?- каже жінка.- Він мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.
– Сором тобі, - сказав тоді Шрам чоловікові, - сором тобі із сивими усима та блазнем себе являти! Коваль тоді розшолопав, перед ким він єсть, уклонивсь панотцеві да й потяг у хату, піймавши обличня. Тілько на порозі ще посваривсь макогоном на жінку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
– Чи дома пан осаул полковий?
– поспитав у неї Шрам.
– Та дома!
– каже.- Там усе з запорожцями бенкетує.
– Як? Гвинтовка з запорожцями!
– А чому ж, панотче? Хіба не знаєте, що запорожці тепер перші люде в світі?

Кажуть, подаровав їм цар усю Вкраїну.
– Щоб ти окаменіла, як Лотова жінка, за такі речі!
– крикнув з досади Шрам да скоріш і поїхав од неї.
– Сіль тобі на язик, печйна в зуби!
– оддала потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька. Наздоганяючи своїх, Шрам іще раз зупинивсь, стрівши божого чоловіка.
– Отак,- каже,- діду! Не схотів їхати зо мною, да перше мене тут опинився!
– Е, да се Шрам до мене говорить!
– каже божий чоловік.

–  Як отеє тебе господь сюди заніс?- питає Шрам.
– Да от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срібло-золото, не одпускають од себе жодною мірою, да оце й під Ніжень затягли.
– Нащо ж ти їм тут здався?
– Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курінний. «Одходи нам, батьку, сього козака, так ми тобі поможемо не на одного невольника». Так отеє живу тут да й няньчусь із ним, як із дитиною: то співаю йому, то що. Здобувсь добре сіромаха. Той самий, що й з твоїм Петрусем ізчепивсь.
– І отеє тобі одогрівати таку гадюку!
– А чому ж? Мені усі ви рівні; я в ваші чвари да свари не мішаюсь.
– Іродова душа!
– каже Шрам.- Трохи мені остатнього сина не спровадив на той світ!
– А що пак твій Петрусь? Як мається?
– Тут ізо мною. Насилу, бідний, на ноги знявсь.
– Так ви отеє в Гвинтовки гостюватимете?
– Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
– Не застанеш ти Васюти в Ніжені; поїхав, кажуть, у Батурин на раду.
– На яку раду?
– Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от

ізозвав раду ще в Батурині.
– Так і Гвинтовка там?
– Ні, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього діла. А то чому б не зозвати ради у своєму столечному місті? Да цур йому! Що нам до того? Прощай, панотче, не задержуй мене. Да з сим словом одвернувсь і пішов собі гаєм. Шрам наздогнав свій поїзд коло високих воріт пана Гвинтовки. Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п'ятра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зверху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп,