Чорна рада

Куліш Пантелеймон

і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного, а хто значний козак, то до мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного. Череваниха, розгледівши те все, обернулась до Шрама да й каже сміючись: - Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у його все не по-нашому. А

Шрам понуро: - Се вже так: дігтяр і смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрізь своїм духом пройме. Як ось, тілько що наші в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з польовання в другі. Круг його хорти на мотузках; за ним їдуть козаки, трублять у роги, да ще пар зо дві й волів ведуть за собою.
– Еге, добродійко!
– каже Шрам Череванисі.- Да твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
– Се ще не диво,- каже Череваниха,- а диво, що он якого звіря впольовали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате?
– закричала до Гвинтовки.
– Привітай лиш нежданих гостей.
– І жданих, і давно званих!
– каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана.
– Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж отеє ще з вами? Невже се пан Шрам?
– А кому ж би була нужда,- каже Шрам,-

забиватись сюди аж із Паволочі? Ось мій і син, пане полковий осауле, тобі до послуги.
– Ну, вже такої радості я й не сподівавсь!
– каже Гвинтовка.
– Настусю,

Настусю-серденько!
– крикне, обернувшись до будинку.
– Вийди лиш подивись, які до нас гості завітали! У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.
– Княгине моя, золото моє!
– каже їй Гвинтовка.- Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан

Шрам із сином. Його всяк знає на Вкраїні і в Польщі. Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тілько дивилась якось так жалібно, що аж чудно усім здалось. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе. Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана. А

Череваниха з дочкою тож вилізли з ридвана, щоб привітатись із своєю вельможною родичкою. Оглядують тую княгиню, як яке диво; до неї, аж княгиня наче їх і не бачить. Щось друге в неї перед очима; аж помертвіла, наче щось страшенне побачила. Далі як крикне не своїм голосом: - Ридван!
– да й упала без пам'яті. Усі засмутились; не знали, що се з нею сталось. Один Черевань усміхавсь, догадавшись, що тому за причина.
– Ге? Не дивуйтесь,- каже,- бгатці: ридван сей узяли ми під Зборовом, а в ридвані сидів князь із княжам. Князя ж погнали татаре до Криму, її княжа вражі козаки, насунувшись, кіньми затоптали. Княгиню тим часом підвели з землі. Здихнула небога на вітрі, да, мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирнув у серце.
– Бач, лядське кодло!
– каже тоді крізь зуби Гвинтовка.- Я думав, вона вже забула прежні норови, аж, мабуть, вовка скілько хоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься!
– Га-га-га!
– засміявсь Черевань.- Хіба ж я тобі не казав: «Ей, не бери, бгате

Матвію, ляшки: не буде тобі з нею щасливого життя!» - Цур йому!
– каже Гвинтовка.- Годі вже про се! Просимо до господи, дорогії гості. Ви, черті!
– гукнув Гвинтовка на свої слуги.- Чого стоїте поторопівши?

Однесіть панію в покої.
– Скажи, бога ради,- спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увійшли до світлиці,- що отеє за дикий звір із рогами показавсь у ніженських пущах? Ганялись наші батьки по низових степах за білорогими сугаками; ганялись наші діди, коли правда, що співають у піснях, і за золоторогими турами по Дніпрових борах, а на такого тяжконогого звіря ще зроду ніхто не полював.
– Інший,- каже,- панотче, тепер час, інші й звичаї. Сугаки да тури їли одну траву, а сей тяжконогий звір перегризає дуб і всяке дерево при самому корені.
– Га-га-га!
– засміявсь веселий Черевань.- Се вже, бгатику, справжня загадка.
– Он, бачите,- каже Гвинтовка,- ідуть у двір, познімавши шапки, ніженські кушнірі да салогуби. Які тепер смирні та покірливі, що в мене воли в дворі; а піди поговори з іми в магістраті: там зараз покажуть тобі трухлий шпаргал із вислою печаттю!
– Да що ж тобі заподіяли сі добрі люде?
– питає Шрам.
– Справді, що добрі!
– каже, всміхнувшись, Гвинтовка.- Коли б ти почув, панотче, як сі добрі люде на городову старшину з запорожцями похваляються! Запорожці тепер з міщанами як рідні брати; п'ють да компонують укупі, як би нашому брату яму викопати. І така завелась смілость у вражих мугирів, що їде значний козак улицею, ніхто й шапки не ламає.
– Да підожди ж, пане-брате, - каже Шрам, - а ти ж сам чия сторона?
– Отеє ще!
– каже Гвинтовка.- Авжеж, гетьманська.
– А чого ж ти водишся з запорожцями?
– Хто се тобі сказав?
– Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш із ними не згірш од міщан.
– Плюй ти, панотче, тому в вічі! Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собі ліпшої компанії над запорозьку челядь!
– Так, так,- каже собі крізь зуби Шрам,- бачу вже я добре, що ти пан, хоть і не кажи. А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги: - Хлопці! Бийте вразьких личаків по гамаликах! Женіть батогами з двору хамове кодло!
– Казна-що, бгате!
– каже Черевань.- Хто ж таки християнина, наче собаку, проганя од порога! А Шрам, не витерпівши, додав: - Так робили тілько пани ляхи да наші недоляшки. Чи не обляшила й тебе твоя княгиня?
– Як отеє так?
– крикне Гвинтовка.
– Так, що твої речі і звичаї годились би й звірю Єремі. Почервонів, як мідень, Гвинтовка.
– Батьку!
– каже.- Од одного тебе я стерплю такі речі, не проливши гарячої крові! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!.. Да нехай сатана візьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Вкраїну шаблю один против десятьох! Да й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а сонце вже сідало і тілько на сволоці крізь вікна червоніло.
– Ну, ну, угамуйсь,- каже Шрам,- хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе. А сам собі подумав: «І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?» - І справді,- каже Гвинтовка,- припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче,- каже знов до Шрама,- дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обляшила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер служать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора! Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмом довести перед Шрамом, що в його жінка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. І так, як мертве нехотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов не своїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І так, як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по лікоть, здаються чистішими од скатерті і ніжнішими од миткалевих рукавів - сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надворі. Чи на те ж вони виховані, випестовані, щоб, покинувши високі князькії замки, застилати стіл козакові?

–  Не честь, не слава хіба козакам,- каже господар, гледя на неї,- що в їх такії слуги? Сестро, небої о, прошу ж до гурту. Сідайте да й не клопочітесь у мене в господі ні про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська папі, високоімснитая княгиня! А Череваниха каже: - Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй - у добрий час мовити - чого не сталось із переполоху. Може б, ізмити її свяченою водою, да нехай би наділа сорочку пазухою назад?
– Е, сестро!
– одвітує Гвинтовка.
– Мій голос підніме її і з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу тілько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Наші козачки танцювали ж колись під лядську дудку. Хто б то зміг розказати, що на ту пору діялось на серці в бідної княгині!

Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зітхає. Слухає теє гор'дованнє од свого чоловіка так, мов не про неї й річ; тілько часом здригнеться од його грізного голосу, як струна на бандурі.
– Боржій, боржій, жінко!
– покрикує на неї Гвинтовка.- Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здалася. Давай нам якоі-небудь настойки чи запіканки, тілько такої, щоб і старе помолодшало. Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обносити.
– Пийте тепер безпечніше, дорогії гості,- каже господар,- ляшка вас не отруїть.
– А од їх роду - не во гнів твоїй жінці - се іноді й станеться,- каже Шрам.-

Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами.
– Бач, моє золото, які твої земляки!
– каже Гвинтовка.-Хвали бога милосердного, що я тебе слобопив од їх. Хоть, може, мої липові світлиці й не те, що княженецькп замки, так хоч поживеш між православними християнами; усе-таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед бога!
– Та чи по нашому ж вона молиться?
– шепнула Череваниха братові.
– Отак, сестро!
– одвітує той голосно.- Невже ж ти думаєш, що я мав би кателичку за жінку? Уже не знаю, що там у неї в душі сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото! Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічого не заважають слова, а

Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять да підкидають угору, так ся безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає. Тілько ото що посідали за стіл і Шрам поблагословив страву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку і гукнув на всю світлицю: - Пугу! Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замішавсь-замішавсь да й сам не знає, що йому робити. Як ось ізнов: - Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так завеличавсь, що не хочеш пустити доброго чоловіка і в хату?
– Просимо, просимо, пане добродію!
– каже Гвинтовка.- І сіни, й хата перед тобою настіж.
– А собаки ж у вас не кусаються?
– От славно! А нащо ж співають: Запорозький козак

Не боїться собак?
– А кішки в вас не дряііаються?
– Бог з тобою, добродію!
– Тепер чортзна як стало на Вкраїні!
– каже, усе-таки за вікном, голос.- Наш брат не у всякі двері й сунься.
– Коли не у всякі,- каже Гвинтовка,- так у мої і опівночі можна.
– Пане Матвію!
– озвався тоді до його Шрам. Так отес ти так не брагаєшся з запорожцями?
– Е, добродію мій!
– каже, зачервонівшись з сорому, Гвинтовка.- Запорожець запорожцеві не пара. Се батько Пугач, старець, або дід кошовий. Із ким, із ким, а з їм ладити треба. Тепер на Вкраїні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проідеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони-бо в царя велике пошанованнє мають і, чого хочуть, усе одержують.
– Не їздить же нам, пане брате, із тобою одним шляхом,- каже понуро Шрам. Як ось увійшов до світлиці батько Пугач, старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха. Да господареві, мабуть, на сей час було байдуже, що не одягні гості: забувши і своє панство, зустрів батька Пугача з таким привітаннєм, мов той у найдорожчих кармазинах.
– Прошу ж,- каже,- за стіл до громади.
– Не сяду!
– каже Пугач, стоя серед світлиці.
– Чому ж не сядеш?
– Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.
– Про яких се ти добрих людей говориш?
– Та хоч би й про тих, що за віз хворосту платять по дві пари волів. Та ось вони й самі йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав і приступу. Увійшли міщане в світлицю да й стоять у порога.
– Ну, скажи,- каже батько Пугач,- за що ти в їх воли забрав?
– Щоб не рубали гаю, от за що!
– Та вони ж, коли хочеш знати, не в твоєму гаю рубали, а в городовому!
– У городовому, батьку! У городовому, пане!
– загули міщане, кланяючись то

Пугачеві, то Гвинтовці.
– От славно!
– каже Гвинтовка.- З якого ж се часу моя займанщина стала городовим гаєм?
– Та це, пане,- одвітують,- по-твойому вона твоя, а по нашим магістратським записям вона наша біс зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхів та недолящків з України, то зараз і дав нам привілей осягти під город поля, гаі і сіножаті, які самі улюбимо. Ще й досі є знаки, що позначили наші бурмистрове.
– Та се то ми знаємо,- каже Гвинтовка,- що ви того тілько й пасли, як би вхопити щонайкращий шматок із козацької здобичі! Козакам було тоді не до займанщин: козаки тоді бились із ляхами понад Случчю, понад Горинню да топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмистрами давай викроювати щонайкращі поля та сіножаті!