Чорна рада
Шрифт:
– Пане отамане!
– кажуть.- Борони нас, боже, од такої скнарості! Про якого се ти гостя глаголеш? Коли ж тут саме і йде Богдан Чорногорець із Петром.
– Ось мій гість!
– каже Кирило Тур.- Се, коли хочете знати, син паволоцького попа, той самий, що, як стукнувсь ізо мною за Києвом, то аж поле всміхнулось. Раді були усі братчики, побачивши Шра'мового сина. Давно вже вони чували про його лицарство. Інші, уставши, обіймали його, як брата, другі потіснялись, щоб було йому місто.
– Сідай біля мене, синку,- каже батько Пугач.- Ти добрий козак. І батько твій добрий козак, тілько здурів на старість. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на раді без біди не обійдеться.
– Що буде, те й буде,- каже Петро,- а буде те, що бог дасть.
– Що? Може, думаєш, ваша візьме?
– крикнув грізно супротив його батько Пугач.-
Чортового батька візьме! Не дурно ми вчора з Іваном Мартиновичем стрічали царських бояр, а вже стрічали ми їх не з порожніми руками. Перевернемо ми догори усю вашу старшину!
– Знаєш що, батьку!
– каже йому
– Молились, козаче, ми вже йому добре,- одвітує батько Пугач,- уже господь усі душі привернув до нашої сторони. Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо на Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще… Е, козаче,- каже знов ласкавим голосом,- да в тебе, бачу, нема ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас, городових, усе не по-людськи робиться: їдять із срібних мисок, а ложки при душі катма. Зробіте йому, хлопці, хоч із бересту або з скоринки ложку, а то скаже батькові: «Там вражі запорожці голодом мене заморили». І так уже старий пеклом на нас дише. На обід у запорожців мало подавали м'ясива, а все тілько рибу. Добрі молодці, як ченці, м'яса не любили. Посуда була вся дерев'яна: і чарки, й коряки - усе з дерева. Трапезуючи, добре тягнули братчики горілку, мед, пиво, однак ніхто не впивсь, так-то вже повтягувались. Більш од усіх пив на сей раз Кирило Тур: хотів, мабуть, бідаха завдати собі хмелю, щоб не так боліли плечі, да й хміль не подолів його. Зробивсь тілько дуже веселий, і як устали з-за обід, да як почали братчики танцьовати під бандуру, він і собі пішов навприсядки; качавсь колесом і виробляв такі викрутаси, що ніхто б і не подумав, що сього козака бито недавно киями. Запорожці не навтішались із такої терпеливості. Петро мій після обід хотів іти додому, так Кирило Тур придержав його да й каже: - Постривай, брате, і я поїду. Після такої бані не довго покріпишся. Перед товариством сором вволитись, а дома заляжу до завтрього. От, погаявшись іще трохи, звелів Кирило Тур осідлати двоє коней, да й поїхав з коша, шепнувши щось побратимові. Дорогою Кирило Тур точив усякі баляндраси, далі й каже: - Приставай, брате, в запорожці. Якого тобі чорта тратити літа між тим навісноголовим городовим козацтвом?
– А що ти думаєш?
– каже Петро.- Я вже й сам не раз про це мізковав.
– От люблю козака!
– мовив запорожець.- Якого біса доживешся ти в городах?
Городи твої швидко вже догори ногами стануть.
– Що вже й споминати про се, Кирило?
– каже Петро.- Сам я бачу, що біда надходить звідусюди. Однак скажи мені щиро, нехай би хто, а ти вже чого йдеш против Сомка?
– Ех, і ти ж голова!
– одвітує Кирило Тур.- Хто ж против його йде? Що я вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. Молодої йому зовсім не треба: інше готується йому весіллє! Та й не одному йому. Заграють вашій городовій старшині у запорозьку сопілку так, що затанцюють нехотя. Уже що наші братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в Дніпрі зупиниш, ніж їх. Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе… Побачимо, що станеться з вашою
Україною, як приймуться няньчити її такі няньки!
– Не доберу я толку в твоїх речах,- каже Петро.- Що за охота тобі мене морочити?
То заговориш буцім щиро, то знов туман у вічі пустиш. Покинь хоть на часинку своє січове юродство. Я чоловік без хитрощів: чому ж би й тобі не говорити просто? Запорожець зареготав.
– Ой, козаче, - каже, - козаче! Та хіба ж на світі єсть хоч одна проста дорога?
Думаєш іти просто, а зайдеш чорт знає куди! Хотілось би чоловікові чесно положити живот за віру християнську, а лукавий підлізе та й уплутає не знать у які тенети. Хотілось би чоловікові не стояти на путі грішників, не ходити на совіт нечестивих, не сидіти на сідалигці губителей, так що ж? Не всякому рівнятись із божим чоловіком. У того й думка, й серце у законі господньому, поучається він закону божому день і ніч, а в такого ледачого, як я, хоч би думка
і так і сяк, так серце не туди тягне… - Куди ж тебе тягне серце?
– спитав Петро.- Невже котюга знов думає про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?
– Пху!
– аж плюнув з досади запорожець.- Ти йому образи, а він тобі луб'є!
Голодній кумі хліб на умі. Згинь ти з своїми бабами! Доволі чоловікові і без них смутку.
– Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце?
– каже Петро.
– Куди б воно мене тягнуло!
– каже запорожець да й здихнув так важко, що Петро аж усміхнувсь: думав - яка вже нова вигадка. А Кирило Тур мов і не чує його сміху, смутно похилив голову, ніби й забув за товариша, да й почав собі читати напам'ять із Єремії (Петро, слухаючи, аж здивовавсь): Чрево моє, чрево моє болить мені, смущає-ться душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби услишала душа моя, вопль раті і біди.
Доколі зріти імам бгжащих, слишащ глас трубний? Понеже вожді людей моїх синове буйніг суть і безумнії; мудрі суть, єже творити злая; благо же творити не познаша… Ух!
– каже, здригнувшись.
– Братику, мені не знать що показалось…
Проклятий прочухан зачинає кидати мене в трясцю. Та ось і моя хата. Засну, дак усе минеться. Приїжджають до хати, а назустріч їм вибігають мати і сестра Кирилова. Як же то зраділи сердешнії, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сідла, а він тілько всміхається.
– Бачте,- каже,- я вам казав, що нічого журитись! Та вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути. Хочуть його обняти, а він руками їх одпихає: - Ні вже,- каже,- сього не буде. І так братчики трохи не прогнали з куреня, що провонявсь, кажуть, бабою. А Петру шепче: - Тепер мені так до обнімання, як грішнику до гарячої сковороди.
Хотів Петро зараз іти додому, так Кирило запросив на чарку горілки; да й стара неня і сестра Кирилова, кланяючись, просили, щоб хоч заглянув у хату.
– Ну, паніматко!
– каже Кирило Тур.- Давай же нам тепер такої горілки, щоб і сам диявол зайшов у голову! Та давай цілу боклагу; таким лицарям, як ми, пляшки й на одного мало. Як же внесли з комори горілки, Кирило Тур, замість щоб шановати гостя, узяв боклагу да й почав цмулити з неї, як воду. Мати, боячись, щоб він не перепивсь, хотіла одняти боклагу, а він: - Геть, мамо, геть! Чоловік не скотина, більш відра не вип'є. І почав знов цмулити, поки, знемігшись, упав без пам'яті на землю. Усі стривожились, а один Петро тілько знав, що сьому за причина. Він поміг жінкам підняти Кирила Тура з землі і положити на перину; далі попрощавсь і пішов до
Гвинтовчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив. XIII Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирізалось із-за левад, як переїхав він Ніжень;
іще тілько деколи просвічувало крізь берези. Іще народ і до череди не вигонив.
Шрам і рад, що ніхто його не бачив, бо в ту смутну годину інший опияка не побоявсь би вхопити і попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шляхом у гаю гомін. Одні кричать: - На шаблях! А другі: - На пістолях!
– Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею - кому бог погодить.
– Ні, шабля - чоловіча сила, а куля - суд божий.
– Та ось панотець їде,- крикнули інші,- нехай він нас розсудить. Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чимала. Одні ж у кармазинах і при шаблях, а другі в синіх каптанах та сіряках, без шабель, тілько декоторі держать рушниці да коси на плечах.
– Чого отеє,- питає Шрам,- попередили ви сонце, щоб зчинити гвалт? Хіба ще мало буч по Вкраїні? От деякі пошапковали його да й кажуть: - Зібрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.
– Яка ж,- питає,- сталася кривда і од кого? Кажуть: - Та от, бач, полюбив молодець дівчину, ну і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду - син нашого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського - дочка пана Домонтовича. От і заславсь молодець до дівчини; а в сватах пішли неабиякі люде - бурмистрове та райці магістратськії. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привітав їх пан Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав хамами й личаками. «Не діждете,- каже,- і рід ваш не діжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!» - От як розвеличалась ледача шляхта!
– перехопили тут інші з синьокаптанників.-
Се тії, що впрохались у батька Хмельницького на Вкраїну! А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщі!
– Цитьте, цитьте, горлатії ворони!
– озвались тут деякі з кармазинів.- Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого війтенка отець силовав одним одну дочку?
– Який,- кажуть,- враг просить його силовати? Вона з дорогою душею піде!
– Чого ж се так?
– одвітують кармазини.- А може, й гарбуза втелющить!
– Гарбуза? Ні, не гарбузом тут пахне, коли сама дала війтенкові каблучку.
– Годі, годі квакати!
– кажуть кармазини.- Побачимо ось, чия візьме.
– Розводьте бійців!
– кричать інші.
– Як же їх розводити, коли не згодились, чи на пістолях, чи на шаблях? Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь ласка, панотче,- обернулись до Шрама,- як лучче дознати суда божого, чи пістолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе і за все міщанство. Коли жених поляже, нехай потішаться кармазини; як же поляже кармазин, тоді дочку нам подавай, хоч лусни! Не сховаєшся од нас ні за високими ворітьми, ні за привілеями!
– О, щоб вас господь побив праведним громом!
– каже тоді Шрам.
– За що се ти нас так проклинаєш?
– каже, зумипшись, громада.
– О голови, сліпії і жорстокі!
– глаголе знову Шрам.- Як збирається на небі хуртовина, то й звірюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари! І помчавсь од них необзир. У Борзні заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця. Білозерець був старосвітський сотник, іще-то з тих, що перші озвались потиху до батька Богдана:
«Єднай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо». Так знав його Шрам добре, і були вони приятелі. Тілько що доїжджає до воріт, аж сотник виїжджає з двору. Пізнав Шрама і сам не знав, що робити од радості.
– Ну, батьку,- каже,- у саму годину завітав ти до нас у гості!
– Бачу, я й сам. Бодай лучче нічого не бачити!
– Куди ж отес?
– Да в Батурин же, до навісного діда Васюти.
– Е, уже раду рушили!
– Як?
– А так. Ось заїдьмо лиш до господи. Заїхали, ввійшли до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Білозерець і почав розказовати.
– Так і так,- каже.- Навісноголовий Васюта коверзовав, коверзовав, далі таке вигадав, що ледві и сам не пропав. «Присягайте мені,- каже,- на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам і капут!» Наустив вражий дід піхоту да хотів так придавити у Батурині старшину, щоб і не писнула. От як у нас тепер завелось!
– Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумисків?
– каже