Чорна рада
Шрифт:
Випили по кубку. Тоді Шрам і питає: - Скажи ж мені, божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?
– Діється таке,- одвітує божий чоловік, важко здихнувши,- що бодай і не казати!
Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками.
– А старшина ж із гетьманом на що?
– Старшини там багато, та нікого слухати.
– Як нікого? А Сомко?
– А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому не дають гетьмановати.
– Як же се так?
– А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так, отже, захотілось на старість гетьмановати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві коло царя, що хотя роблять, і тії за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте
Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо.
Отак зітнуться, да й до шабель. Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив.
– Та потривай же,- каже,- адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?
– Одностайне,- каже,- і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А
Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою - той і вимудровав щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козєлецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
– Якого се Брюховецького?
– аж скрикнув Шрам.- Що се ще за проява?
– Проява,- каже,- така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. Ви знаєте
Іванця?
– Отак!
– кажуть,- іще б не знати чури Хмельницького!
– Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?
– Чули,- каже Шрам.- Що ж по тому? А Черевань: - Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?
– Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там як-небудь напідпитку, а перед отаманнєм, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана.
– Га-га-га!
– засміявсь Черевань.- Одважив солі добре.
– Одважив солі добре,- каже божий чоловік, да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш:
«Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» - озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,- каже, бувало, синові,- держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гурту - немовби гетьманський чура - да щось і блявкнув з просготи. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,- до Юруся,- старого пса непристойно мішати в нашу компанію…» От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й гвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав
Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому
Гадячу.
– Га га-га!
– зареготав ізнов Черевань.- Котузі до заслузі. А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро: - Се все ми знаємо.
– Знаєте,- каже кобзар,- а чи чували, що після того вкоїв Іванець?
– А що ж він, бгате, вкоїв?
– питає Черевань.- Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю? Той тілько мовчки похитав головою.
– От що зробив Іванець,- прийняв ізнов слово божий чоловік.- Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван
Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть… - Ну, що ж із сього?
– ізнов-таки спитав понуро Шрам.
– А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух
Іванця кошовим.
– Іванця!
– аж скрикнули всі у одно слово.
– Ні вже його тепер ніхто не зове Іванцем,- додав божий чоловік,- тепер уже він
Іван Мартинович Брюховецький.
– Сила небесная!
– закричав, ухопившись за голову, Шрам.- Так се його зовуть запорожці гетьманом?
– Його, панотче, його самого!
– Боже правий, боже правий!
– сказав Василь Невольник,- переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали! А Черевань тілько сміявся: - Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І ві сні такого дива не снилось нікому!
– Браттє моє миле!
– рече тоді полковник Шрам.- Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,- а в нього душа щира, козацька,- так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають… - Ні, панотче,- перебив його кобзар,- не слід мені встрявати до тії заверюхи. Не нам те знати,
Не нам про те, за те раховати: Наше діло богові молитись, Спасителю хреститись. А більш, - каже, - мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по
Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тілько й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!.. І наша темна старчота, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із сього світу: так чого ж тобі вертатись до-гріхів людських? Умудрив господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи господа; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле почувся!
– Бгатці!
– сказав Черевань.- От я почувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигнс. Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що господь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч па сьогоднішній вечір. Так говорячи, устав да й повів своїх гостей до хати. Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гледючи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі. III Заглянув Черевань у пекарню: - Е,- каже,- да се ж ти мені й жениха привіз, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою і з її дочкою Лесею.) Бач, як у
їх весело, не так, як у нас! Щебечуть, наче горобці. Що то за милий вік молодецький! Веди ж, Василю, гостей у світлицю, а я поздоровкаюсь із молодим
Шраменям. Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з святого письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, та ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер ніде не зуздриш. Кругом стін полиці, а на тих полицях срібні, золоті й кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на війні поздобувано. Як палили козаки шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками виносили. Так-то бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости пишнії, несказанно горді, що гукали на гайдуків, сидя із сими кубками да конвами поза столами, пішли в неволю до Криму або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і
їх шаблі, пищалі під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-сисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою - і ніяка шабля не візьме. От же ніщо тіє не оборонило ляхів і недоляшків: допекли козакам і поспільству до самого серця. Та от тепер і тії луки, і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці і веселить козацькі очі.
Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоть там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тілько самі квітки да запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: «У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка». І розговоривсь із нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала як до кого з речами обернутись. Так моєму козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на весь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови да на шиті рукава. Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його: - А, бгатику!
– і почав ціловатись.- Ну,- каже,- бгате, не вниз ідеш, а вгору.