Чорна рада
Шрифт:
Романовського Куті. Череваниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду, да й
Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тілько всміхається. Дивиться
Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців да про тії чвари. Чом же отеє,- тепер спитаюсь я,- чом отеє Петро і Леся не зійдуться і поговорять? То було таки хоть і стереглись одне одного, да все-таки й повітаються й погуторять де про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волі голублять її в серці. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного. Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собі, мабуть, щось пораховав; смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за столу. Тілько княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ, і в погоду зелені віти додолу, так і вона,- чи хто сміється, чи хто плаче,
– Казав пан - надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і
Сомко, і наш полковник з старшиною. Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати. А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: «Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надінемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїні все почалось вести [ся] по-лядськи». Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Нсвольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав: - Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволі було всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без гостей. Виїхали на узліссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь мужики.
Мужики ж і міщане валять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царський намет і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тілько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові. У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в городових орли і всяке мальованнє з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда. Одно конем їде, друге піхом; той у кармазинах, а тії в личаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка
їхати чотирьом козакам, а то б і не протовпивсь до намету.
– Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському!
– кричать козаки.
– Е, се князь наш!
– гукне один у личаковому кунтуші.- Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його: - Не дуже,- каже,- гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожців.
– Що ж ти чув?
– Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову: - Як ти думаєш? Чия візьме?
– А чия ж, як не Івана Мартиновича!
– Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі гармат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком.
– Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять. Проїхали ще трохи.
– Чи правда бак,- питає один бурлака в другого,- що вчора ховали війтенка? А той йому - А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки.
Зроду ніхто таких похорон не зазнає. Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Гагіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послухати, як привітав
Іванець Сомка!
– О, Іванець - собака!
– каже, знизивши голос, Гвинтовка.- Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По-нашому?
– Авжеж!
– І Сомко згодивсь?
– Згодивсь поневолі. Тілько бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться. Гвинтовка тілько засміявсь.
– Нехай,- каже,- б'є на здоров'є! Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах.
– Ти запорозька сторона, Остапе?
– питає в його вівчар з ціпком.
– Щоб вони,- каже,- виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!
– Як! За що се?
– За що? Є за що!.. Гм! Сказано - не вір жінці, як чужому собаці!
– Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути?
– Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвітів! Се, коли хочеш знати, самі паливоди!
– Йо?
– І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. «Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було»,- та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять.
Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
– Та то тобі на похміллє так іздалось, брате.
– Іздалось!
– аж крикнув коваль.- А це ж як тобі здасться? Питаю в Івася: «З ким же ви, синку, без мене вечеряли?» А вона, сука, вже й перехоплює: «З богом, скажи, Йвасю, з богом!» А дитина, звісно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: «Хіба ж, мамо, то бог, що в червонім жупані?» Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все трудніш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники да все кричать: «У раду! У раду! У раду!» Хоть народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва.
– Ну, вже, брате,- каже інший,- з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись: - Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги під золотом та під сріблом понадівали! Аж хрястить! Усе наше буде!
– Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять. Гляне Петро, аж тут між мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.
– І ти,- каже,- отеє супротив Сомка й панотця? А той: - Спасибі вельможному пану Сомкові! Спасибі й твоєму панотцеві! Ви звикли обирати гетьмана тілько козацькими голосами, а тепер і наш міщанський речник чогось на раді стоїть!
– да й потяг далі. Ось уїжджають наші у саме колесо віщове. Узяли козаки од їх коні. Тут уже були самі козаки, так зараз і дали Гвинтовці дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з
Череванем пробравсь. Інші, зустрівшись, тисли Гвинтовку за руку. Він тілько, всміхаючись, кланявсь. Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тілько дене-де видно у комірі червону стрічку: усе повипускали голубії. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано! І Черевань щось помірковав. Обернувсь до Василя Невольника: - От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червоні, а тут
– дивись - усе блакитні! А той похитав головою да тілько: - Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, між полковники, сотники да осаули, судді полкові да обознії з хорунжими. Тут і писарі стояли з каламарями й білим папером. Посеред колеса,- а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледві можна було що почути, якби перекликнутися,- так посеред колеса стояв стіл під турецьким килимом. На столі лежала булава Брюховецького з бунчуком і корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в
Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки. Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною - усі в панцирах
і мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву
Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову корогов і бунчук.
Два тимпанники стали перед його з срібними бубнами. «Гордий, пишний і розумом високий гетьман!
– подумав Петро.- Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога… Жаль мені тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мені дорогу!» Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик і гомін такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці: - Положи й ти булаву! Положи бунчук і корогов, переяславський крамарю! Сомко звелів ударити своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу, протрубив: - Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке лицарство! Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже совались із колеса наперед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, да сивії діди, батьки січовії, стоючи перед братчиків, зупинили.
– Стійте,- кажуть,- діти, стійте, ладу ждіте! А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й каже: - Бачте, діти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойні ж сі буї вепри дніпровії, щоб траістовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п'яниць нікчемних! Петро хотів би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристати до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрічками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе чіі окаяннії зрадці у блакитних стьожках дд в голубих жупанах і вже, не боючись, голосно розмовляють.
– Ну, брате,- каже один,- дождали ми свого пращника; будемо панами на Вкраїні!
Нехай усяке козака знає!
– Над ким же ми пануватимем,- питає друїий,- коли всяка душа буде рівна?
– Хто тобі сказав?
– А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бовваніють, наче гриби в траві, товстопикії бурі омістри од міщан. А он пороззявляли роти на раду і мужицькі виборнії.
– Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. «Один,- каже,- тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому пановати на Вкраїні і без мугирів. Івану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку». Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап'янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони.
Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо - два дяки йому руки піддержували - і почав вичитовати царське ім'я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати: - Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо! А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати: - Сомка, Сомка гетьманом! І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів - усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.
– Брюховецького!
– Сомка!
– Не діжде свиноізд над нами гетьмановати!
– Не діжде крамар козацтвом орудовати!
– Так от же тобі!
– Візьми ж і ти од мене! І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.
– Стійте, стійте лавою!
– крикне Сомко на своїх.- Даймо шаблями їм одвіт! Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи: - Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору! А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
– Гетьман, гетьман Іван Мартинович!
– кричать на все горло.
– Діти!
– крикне на своїх старий Шрам.- Так отеє ми потерпимо таку наругу!