Чорна рада
Шрифт:
То був козак над козаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю!
– обернувсь до жінки.- От нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля. Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг,- і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами.
Сподобавсь, видимо, козак дівчині.
– Ось подивись, дідусю,- каже Черевань, привівши Петра до божого чоловіка,- чи той се Шраменко, що переплив Случ під кулями? Їй-богу, я й досі дивуюсь,
– Нехай лучче,- сказав батько,- поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє.
– Ну, годі ж, годі вже про се!
– каже Черевань.- Ось я вам дам краще діло до розмови. І дістав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата - інша і в бубон б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський, Бахус. Тим-то Черевань і звав сей жбан божком.
– Шкода мені, дідусю, твоєї темноти,- каже кобзареві,- Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польїці таке собі доскочив.
– Суєта суєтствій!
– каже той, усміхнувшись - Ні, бгатику, не суєта! Ось як вип'ємо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.
– Із божка!
– каже Шрам.- Так отсей чортик зоветься в тебе божком?
– Нехай він буде й чортик,- одвітує Черевань,- тілько кажуть, що в старовину у греків… Був народ греки, так, ііримірно, як ми тепер козаки… Народ нелюдимий,- от що!.. Таку тих то греків сьому божку, кажуть, була велика шаноба.
– А в тебе вже не така?
– питає Шрам.
– Ні,- каже,- на мене він не нарікатиме, а от коли б ви його не зневажили. І достав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було намальоване таке, що всяке б засміялось. Жидок дає запорожцеві напитись горілки з барильця.
Запорожець так і припав до барила, а жид - одно од страху, а друге од скнарості
– держить та й трусигься. А зверху і підписано: «Не трусись, псяюхо: губи поб'єш'» От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять кубків ріпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.
– Се, бгатці,- каже,- така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку. Да й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоть той стояв собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігуменом.
– Ну, бгаге Михайле,- каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам,- загадаю ж я тобі про твого божка загадку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя!» - Ну, бгатику,- каже Черевань,- хоч убий, не второпаю. Дак, як як? Король на трьох ніжках, а краля каже: «Погибель моя»?
– Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя'» - А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже: «Потіха моя'» Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: «Я король!»
А жінка: «Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер дітися?» - Якраз так! Тілько, братику, твоя жінка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем зробивсь!
– Іще не одгадал!
– каже Черевань. Ану ж ти сам!
– Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрість!
– Моя премудрість, бгатику,- сказав Черевань,- знає тілько налити та випити; а там собі мізкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови. Не вадило б і не понам,- одвітур Шрам,- не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут - тіло, а краля - так се душа. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.
– Пгавда, бгатику, їй богу пгавда!
– сказав, похитуючи головою, Черевань.-
Вип'єм же ще по кубку! Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя,- замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її поблагословив, да, як пані була гожа, і вони ж таки давні приятелі, то ще схотів
і попросту з нею привітатись, да й каже: - Позвольте з вами привітатись, добродійко? А вона каже: - Да як же зволите, добродію! Да й поціловались любенько. Тогді Череваниха ще обнесла гостей. Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув під стелю да й каже: -Щоб наші діти отак вибрикували! А Череваниха почала вести за чаркою розмову: - Так отеє,- каже,- ви на прощу, панотче? Святе діло!.. От, моя дружино,- обернулась до чоловіка,- от як добрі люде роблять: аж із самої Паволочі ідуть молитись богу. А ми живемо ось під самим Києвом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодників. Аж сором! Да вже ж як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, да куди він, туди й я. От божевільне жіноціво!
– каже Черевань,- Куди він, туди й я!.. А як же пані
Шрам махне за Дніпро?
– То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у сьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхали до його в гості! І чому б не поїхати?
– Да, їй-богу, Меласю,- каже Черевань,- я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого бгата, під Ніжень. Кажуть, і живе добре - таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.
– Отеє буцімби за достаток його князем зовуть!
– перебила Череваниха.- У його жінка - княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.
– Князь Гвинтовка!
– зареготавши, каже Черевань,- То були Вишневецькії та
Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині. Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко! Гуторять, попиваючи, аж ось - двері рип! І - так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.
– От моя й краля!
– каже Черевань, беручи її за руку: В світлоньку входить, Як зоря сходить В світлоньку ввійшла, Як зоря зійшла.
А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі? Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!
– Ну лиш, доню,- каже Черевань,- піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.
Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті - усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить. Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й каже Череваневі: - Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись. А
Черевань тілько сміється.
– А що ж, приятелю?
– каже Шрам далі. Хоть би мені годилось би про одно вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати - чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра? А Черевань йому: - А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
– Так чого ж довго думати? Давай руку, свате! Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поціловались. Тоді за дітей, да й кажуть: - Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти! Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть.
А Леся чогось ніби злякалась да й каже: - Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті? Обернувсь Черевань - немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.
– Меласю!
– каже Черевань.- Чи бачиш, що тут у нас діється?
– Бачу, бачу, пишний мій пане!
– дала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку. Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся, де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами? Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне. Гордо піднялась її губка - не добрий знак для залицяння!..
– Ну, нічого сказати, панотче!
– каже Череваниха