Чорна рада
Шрифт:
Як стала сукня сіяти,
Стала діброва палати.. Народ так і поринув до Ковбанишиної хати. А в Ковбанихи - всі знали - в льоху стоїть дві бочки старої оковитої, що ще Ковбаня спустив у льох про весілля любої доні, та дві бочки меду, що зовуть п'яне чоло, або спотикач, - такого, що од одного кубка спотикатимешся. Оце ж уже козацтво познімало з себе пояси і на поясах ті всі бочки витягують і ставлять на зеленому моріжку, поклавши під бочки колодязну цямрину, щоб краще було точити. Чутка така пішла (як ті люде зараз і довідались!), що стара Ковбаниха покине будиночок і дворище своє, до сотника з дочкою і з усею худобою в хутір його Піжмурки перебереться, то
– вісьмерик волів з Піжмурок пригнали, таких, що кожна пара незчисленні гроші коштує. Сотник у чумацтві кохався. Та ще привезли якогось німецького воза, довжелезного, що й у дворі не зміститься, та того воза самими киндяками й вислали, аж по люшнях, по колесах теліпається, на війя киндик лягав, а волам роги, як те вільце, червоними та блакитними широченними стрічками ввили, вінки з дубового листу та з золотих гвоз-диків на шиї волам повішали. То були пишні воли, що вола аж до землі звисають, а то - наче вві сні тобі ввиджується. Князь із молодою княгинею сидять високо на тому возі, а навкруги свахи, дружки, світилка а мечем і музики; козацтво верхи, і спереду і ззаду. Простягся поїзд до самої церкви. VIII І то ж то в церкві було всім диво, що дві парі разом будуть вінчатися: Маруся
Ковбанівна з сотником Байдаком, а Орина Лободівна з Осауленком Прохором.
Справді, каже бабуся, як сонце погасить місяця на небі, так Маруся погасила і красою, і пихою багатою нелюбу їй пару. Хто бачив її в церкві - не всяке протовпилось, і я, каже бабуся, тільки коло церкви стояла та на ті воли дивилась, та дивом дивувала, що зроду таких волів з такими пишними рогами не бачила… Дак хто бачив, кажу, Марусю в церкві, вжахалися з її краси дивної.
Біла якась вона зробилась, тільки трошки краски по щоках розливалось та губоньки аліли; та ще лучча, ще краща, ніж було, як з Осауленком любиться. Очі сіяють як зорі,- справді, кажуть, як зорі ті очі сіяли. Згорда позирала на Осауленка і на його Орину, сироту вбогу. Та, як голубка полохлива, до свого подружжя хилилась.
І Осауленкові було якось ніяково. Бог його вже знає, що в його на душі було тоді, а послі об'явилося… Нехай господь од такого боронить всякого чоловіка хрещеного… Бодай би лучче такого й не чувати! IX Одгуляли весілля, випроводили молодих у Піжмурки. Приданки біснувались іще з тиждень, переїжджаючи то до вдови Ковбанихи, то до сотника Байдака. Меди й наливки лились у його річкою. Далі все затихло. Ковбаниха вибралась до зятя. Ще, може, минула неділя чи друга, а там і виявилось лихо, що під те веселе бенкетування наклюнулось. Тяжке, дітки мої, лихо буває з того, як яка людина вродиться горда та пишна! Нема чоловікові щастя, в кого жінка буде гординя; нема й жінці добра, коли в чоловіка невгамоване гордеє серце. Осауленкові, як він ще залицявсь до Марусі чи любився з нею, просто сказати,- здалось, що вона, та
Маруся, краса мальована, багатирка пишна, що вона ним гордує, що вона з милості ніби тільки до його свою вквітчану, золотом повиту голову схиляє. Бог їх знає, яке там слово між ними бовкнуло, тільки він засумував тяжко, трохи, кажуть, сам собі смерті не заподіяв, а далі - постривай же - взяв та й прихиливсь до вбогої сироти, до Орини безталанної! А та собі - постривай же!
– та й переказала сотникові: приїзди за рушником. «Бодай вас, мої безталанночки!
– каже було бабуся.- Хоч би ви матіркам своїм одкрилися, хоч би одну людину ви коло себе з щирим серцем та з добрим розумом мали!.. Самі себе занапастили, мовчки собі по ямі викопали!..» Ось слухайте, що сталось. х Ранком восени, тільки що сонечко почало по красному рідкому листячку сіяти, дивляться люде: по селу йде наша пані сотничка, та в чому ж вона убрана? Сукні на їй сукнями, а коса розплетена по вітру має і на голові вінок із сухих васильків та чорнобривців, що за сволоками по світлицях затикають. От з того хатнього зілля вона, бідолашна, вінок собі сплела і біжить, як та рибонька в'ється, до Осауленковоі хати. Осауленко наче ждав її - вийшов назустріч.
Побачив - і заридав як мала дитина. Люде обступили безталанночку божевільну, а вона просить їх на весілля, кланяється… Що ж то були за жалощі! Краса її не змінилась, личко горить, очиці сяють, та страшно було на неї дивитись. Вийшла й нещаслива Орина з хати, нічого й не каже, і чоловіка свого не впиняє, а той аж у сиру землю б'ється. Коли ж тут пан сотник їде… Похилився,- вже не той, що на весіллі був… зрозумів, якого собі щастя доскочив. Ласкавим, тихим словом почав свою молоду жінку благати, щоб додому вернулась. Вона наче й опам'яталась; схилила голову на білі руки, личко в долоні втопила,- повіз він її додому. XI Засумував же тяжко наш Осауленко після сього, занудив світом несказанно. З лиця спав, аж почорнів од великої туги, і все в пасіці з дідом-пасічником сидить.
Воно то й треба було його помочі, щоб на зиму бджоли установити, так коли ж він
і додому не навідається, там і ночує у курені, і все - розказував опісля дід,- все мовчки плаче, а вночі встане і навкруги пасіки, мов неприкаяний, блукає. Не довго ж се й проволоклось. Казали добрі люде: «Бережіть ви сього чоловіка!» Та як його вберегти? То не дитина. Він і діло робить; і нікому важкого слова не скаже, і богу молиться, тільки знай мовчить та сумує, та чахне, мов свічка тане. XII На самого Наума,- каже бабуся,- що дітей люде до дяка оддають, ідуїь наші селяне через греблю до церкви, аж дивляться: на стрижні Осауленкова шапка плаває. А в його була запорозька кабардинка з кабарди,- йому в Січі подаровано, як горілку возив у Січ. Дивуються люде й жахаються: щось воно не добре віщує. Коли ж дівчата: «Гляньте, гляньте, вінок з сухих васильків та чорнобривців!» Справді, де взявся, виплив із-за осоки такий само вінок, як був на молодій сотничці.
Почало бистриною шапку крутити, а тут вітрець повіяв… І сплилась шапка докупи з віночком, і попливли по стрижню в парі. «Е, та се ж воно щось є тут негарне,- сказали старі люде.- А шукайте човна, давайте невода!» Закинули невід. Так і єсть! Витягай їх у парі. Обнявшись вони в воді лежали… Що то страху було на них дивитись, що то жалощів! Прибіг кіньми сотник, і теща з ним приїхала. Ну, вже тут і розказати не можна,- говорить було бабуся,- якого було плачу та лементу. Зараз їх і поховали: здобули в когось готову простору домовину. Над ставом, поміж вербами й поховали їх у одній домовині. Нехай їх уже господь хоч на тім світі не розлучає!