Чорна рада
Шрифт:
Шрамові.- Швиденько ви добуваєте із своїм сином замки! От же миррам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства. Черевань тілько сміявся. А Шраму було не по нутру.
– Враг мене візьми,- каже,- коли з іншим замком не скоріш справишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам? Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же
Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що то вона скаже. А та вже тоді медовим голосом: - Панотче, пане полковнику, приягелю наш любий! Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за його свою дитину; тілько ж бо треба чинити таке діло по-християнськи.
Наші діди й баби, як думали заручати дітей, то перше їхали з усею сім'єю на прощу
– Ну, брате Михайле,- каже він Череваневі, - благословив тебе господь дочкою, да не обідив же й жінкою.
– Га-га-га!
– каже Черевань.
– Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.
– По сій же мові да буваймо здорові!
– каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.
– Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват!
– каже Шрам.
– А діти наші нехай отак вибрикують!
– додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
– Амінь!
– каже Череваниха. На тім і застряло сватаннє. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, да й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що й сказати не можна! Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлині і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозходились на спочинок. Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці, а Петро, по козацьки, ліг у садку під чистим небом. Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях. Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука,
їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисти герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба - леви, струсові пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались… Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання - поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду. Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Іде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже: - Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі?
Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
– І єсть, і нема; і нема, і єсть,- каже, сміючись, Череваниха.
– Що отеє в вас за загадки?
– аж скрикнув з досади Петро.- Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці?
– Е, паничеську!
– каже Череваниха.- Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на
ісповідь! Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою. Усміхнулась горда мати да й каже: - Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; па могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу - од Подолля, од Волині, од Сівери і од
Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,- як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили - да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий - ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?
– Я думаю тілько,- каже Петро,- що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все!
– Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. «А що ж,- каже,- пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять - на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєі доні, дароватиму'гь їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу - сонце, на потилиці - місяць». Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені господь дочку - справдилось бабусине слово: півроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани - справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей - зорі, на лобі - сонце, на поіилиці - місяць Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені:
«Не оддавай же, паніматко, своєї дочки ні за князя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте - буду їй вірною дружиною». Дай же, боже, і ти, мати божа, щоб і се справдилось на щастє й на здоров'є! Тут саме виїхали вони із за гори. Перед ними так і заблищало, так і замиготило, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той Єрусалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелені сади, і все, що загледіло око в Києві, усе горіло, мов парча золототканая Прочане перехрестились і сотворили моличву. А Петро іде собі і не бачить, і не чує нічого: так опентала його Череваниха. IV Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий паш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались. Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько то на твоїх улицях, на тих старосвіт ських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської' Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про ти ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну. Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзівілл із литвинами, усе попалив і пограбував, а міщане, сівши на байдаки, мусіли до Переяслава втікати. Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по
їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад стоігь пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать тілько печі да ворота; а де чи ділованнє, чи щит над ворітьми, чи яка хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло. Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тількі й краси було в
Київі, що церкви божі, да городи з червоними маками, да ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами. Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі, Печорського не було зовсім, а
Старий, або Верхній, город після Хмельниччини безлюдовав. Де не де сгояли по
Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне, і сини з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться. Ідуїь паші прочане по тих закоулках, аж дивляться - посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів, гляне, аж. за водами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва.
Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав бог родини абощо, так на радощах частує вся кого, хто б не йшов або їхав улицсю. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель,- тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу.
Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами. Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що
Петро мусив добре гукнуть через вози «Добридень». Обернулось тоді до нього дві чи три голови.
– Пане господарю!
– каже.- І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор,
Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав
Петра да й каже: - Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.
– Де тобі десята!
– підхопили, шуткуючи, гості,- Хіба сота!