Чорний красень
Шрифт:
— Вставай, Красунчику! Не знаю, що ти зараз робиш, але за хвилину виїжджаємо.
Я й оком не змигнув, як Джон мене уже і засідлав, і загнуздав. Швидко метнувшись додому по верхній одяг (одна нога тут, друга — там), він погнав мене клусом до маєтку. Сквайр із ліхтарем у руці вже вичікував біля дверей.
— Слухай, Джоне, — промовив він, — жени учвал, це питання життя і смерті місіс Гордон. Кожна мить дорога. Як приїдеш до лікаря Байта, передай йому цю записку. Потім доберешся до заїжджого двору і, щойно кінь перепочине, повертайся.
— Буде зроблено, сер, — відповів Джон, і за мить він сидів у сідлі. Садівник, що жив у садовому будиночку і також прокинувся від дзеленькання, відчинив ворота і чекав. Не гаючи жодної миті, ми проминули маєток, переїхали
— Послухайте, — гукнув йому Джон, — тут незабаром їхатиме лікар, тримайте дорогу відкритою. Ось вам гроші за проїзд!
І ми погнали далі.
Дорога, рівна, як скатертина, тяглася над річкою, і Джон, звертаючись до мене, сказав:
— Ну, Красеню, не підведи.
І я не підвів. Не треба було ні батога, ні шпор, я дві милі летів, ледве торкаючись землі. Якби хтось сказав, що мій дідусь, який брав призи в Нюмаркеті, міг бігти ще швидше, я б йому нізащо не повірив. Перед мостом Джон мене пригальмував, поплескав по шиї і похвалив:
— Молодчина, Красунчику, так тримати, старий!
Джон хотів мене притримати, щоб я сповільнив крок, але мене несло далі, і я стрімко мчав по дорозі. Повітря пахло морозцем, на небі яскраво світив місяць, і нічний краєвид заворожував. Ми проминули ще якесь село, проїхали через темний ліс, здолали підйом, потім спустилися з гори і врешті, пройшовши вісім миль, добігли до міста. Попетлявши трохи його вуличками, ми опинилися на ринковій площі. Тишу сплячого міста порушував лише стукіт моїх копит по бруківці. Коли ми зупинилися перед будинком лікаря, годинник на церковній дзвіниці пробив другу. Джон двічі смикнув дверний дзвоник, а потім, для більшої певності, постукав у двері. Вікно одразу відчинилося, і в ньому з’явилася голова лікаря у спальному ковпаку:
— Чого вам? — запитав лікар Байт.
— Сер, місіс Гордон дуже хвора. Сквайр просив, щоб ви, не зволікаючи, приїхали до нього. Якщо ви не приїдете, він каже, що вона помре. Ось вам записка від нього.
— Чекай, — сказав лікар, — я зараз вийду.
Він зачинив вікно і невдовзі з’явився на порозі.
— Розумієте, є тут одне «але», — знітився лікар. — Мій кінь весь день був у роз’їздах, і зараз йому конче треба відпочити. А на іншому поїхав мій син — по нього щойно прислали. Що будемо робити? Може, я поїду на вашому?
— Сер, він майже всю дорогу йшов учвал, і йому, як належить, треба дати відпочити. Та якщо ви вважаєте, що він здолає і зворотний шлях, то я не думаю, що мій господар став би вам перечити.
— Гаразд, — мовив лікар, — за хвилину я буду готовий.
Джон стояв поряд і гладив мене по шиї. Після бігу моє тіло аж пашіло.
Нарешті вийшов лікар із батогом у руках.
— Ця штука, сер, вам ні до чого, — зауважив Джон. — Чорний Красень і так буде бігти, поки не впаде. Ви, сер, постарайтеся з ним акуратніше. Мені б дуже не хотілося, щоб із ним щось сталося.
— Джоне, я думаю, все буде добре, — запевнив лікар.
А за хвилину Джон залишився вже далеко позаду.
Не розповідатиму вам, як ми поверталися до маєтку.
Лікар був важчим за Джона, та й у сідлі тримався значно гірше. Попри це, я робив усе, що міг. Митник на заставі тримав проїзд відкритим. Коли ми досягли пагорба, лікар пригальмував мене і сказав:
— А тепер, мій любий друже, трохи переведи дух.
Дуже доречна пропозиція, бо я біг так швидко, як міг.
Короткий відпочинок відновив мої сили, і невдовзі ми вже були в маєтку. Біля садової хвіртки на нас чекав Джо. Господар, який, мабуть, першим почув мій тупіт, стояв біля входу в маєток. Без жодного слова він повів лікаря до помешкання, а Джо завів мене до стайні. Як я зрадів поверненню додому! Ноги мої тремтіли від утоми, а сам я ледве дихав. На мені не було сухої волосинки, піт стікав по ногах, а тіло, за словами самого Джо, парувало, як чайник на плиті. О, бідолашний малий! Він був ще надто молодий і недосвідчений, а батька, який би допоміг порадою, послали чогось до сусіднього села, але я певен, що хлопчина старався, як міг. Він обтер мені ноги і тіло, але не накрив попоною, очевидно, вирішивши, що, коли я такий розпашілий, вона мені ні до чого. Потім він приніс мені відро води. Вода була холодна, але дуже смачна, і я випив її всю до краплини. Напоївши мене, Джо дав сіна, всипав зерна і, вирішивши, що зроблено все, пішов до себе. За якусь хвилю моє тіло пройняв дрож, і я почав замерзати. Нили ноги, ломило в спині, боліло в грудях, і взагалі почувався страх як кепсько. Я стояв у стійлі, тремтів і мріяв про теплу грубу попону, як ніколи доречну. Мені хотілося, щоби поряд був Джон, але нас розділяли вісім миль, тому мені не залишалося нічого іншого, як лягти на підстилку і спробувати заснути. Минуло чимало часу, перш ніж перед дверима почулися Джонові кроки. Все моє тіло боліло, і я важко застогнав. А вже за мить Джон стояв, схилившись наді мною. Я не міг розповісти йому, що відчуваю, та Джон і так, здається, все чудово зрозумів. Він накинув на мене кілька грубих попон, приніс із дому теплої води і замішав мені теплого пійла. Я випив і, напевне, поринув у сон.
Цілий день Джон ходив як у воду опущений і раз за разом бурмотів собі під ніс:
— Ото вже дурний хлопчисько! От безголовий!.. Не накрити коня попоною. Та й вода, мабуть, була холодна. Ой, біда з тими дітлахами!..
Загалом же Джо був непоганим хлопцем.
Хворів я важко. Перестуда перейшла в запалення легень, і тепер кожне вдихання давалося мені з болем. Джон панькався зі мною, наче з немовлям, і навіть посеред ночі по декілька разів приходив до мене. Господар також часто навідувався.
— Красеню ти мій бідний, — промовив він якось, — конику мій золотий, та ж ти врятував свою господиню. Так, ти врятував їй життя.
Мені було дуже приємно чути такі слова, та й лікар нібито казав, що якби ми хоч на мить затрималися, то не встигли б. Джон зізнався господареві, що іще не бачив, аби кінь біг так швидко, як я тієї пам’ятної ночі. Мовляв, можна подумати, що кінь розуміє всю критичність моменту. Та я й відчував (принаймні, нікому не довелося мені пояснювати), що треба їхати якнайшвидше, адже від прудкості моїх ніг залежить порятунок господині.
Розділ 19
З недомислу
Не знаю, скільки часу я хворів, але містер Бонд, тутешній лікар-ветеринар, бував у мене щодня. Якось він навіть зробив мені кровопускання, і Джон допомагав йому, тримав відро для крові. Після цієї процедури я так занеміг, що вже й не сподівався залишитися живим. Та, мабуть, не я один так думав.
Щоб дати мені цілковитий спокій, Джинджер і Веселуна перевели до іншої стайні. Гарячка неймовірно загострила мій слух: найслабший звук я сприймав як оглушливий; стоячи у стайні, чув усі кроки і легко міг би сказати, хто це йде і куди. Хай що робилося в маєтку, я був у курсі всіх подій. Якось уночі Джонові довелося давати мені піґулку, а що справа ця непроста, то йому допомагав Томас Ґрін. Коли все було зроблено, Джон, як міг, мене заспокоїв і сказав, що має побути тут ще півгодини, йому треба побачити, як подіяла на мене піґулка. Томас вирішив, що, коли так, він теж залишається з Джоном. Вони пішли до стійла Веселуна, де стояла лавка, а ліхтар, аби мене не дратувало світло, опустили біля ніг.
Певний час вони сиділи мовчки, та от Том Ґрін стиха мовив:
— Знаєте, Джоне, мені хотілося б, щоб ви не були такі суворі із Джо. Хлопчисько вже зовсім носа похнюпив, не їсть, не усміхається. Каже, що розуміє, що все це сталося через нього, але ж він думав, що все робить правильно. І ще боїться, що, коли, не дай Боже, Красень помре, з ним узагалі ніхто не говоритиме. Коли я слухаю його, моє серце крається. Може, поговорите з ним? Він же нормальний хлопець.
Джон трохи подумав і, зважуючи кожне слово, відповів: