Чорний красень
Шрифт:
— Томе, і ви не тримайте на мене зла. Я розумію, що хлопець не бажав коневі зла, та я ніколи цього й не казав. Так, він добрий хлопець, і, зрозумійте, мені самому боляче. Цей кінь — моя найбільша гордість. Я вже мовчу про те, що він — улюблений кінь господаря і господині, і, як подумаю, що він може сконати, мені аж зле стає. Та коли ви вважаєте, що я несправедливий до малого, що ж, завтра спробую з ним поговорити. Нехай спершу Kpaсень трохи оклигає.
— Дякую, Джоне. Я знав: у вас добре серце, і ви розумієте, що мій малий зробив це з недомислу.
Від
— З недомислу?! Ви кажете, з недомислу? Та як ви можете таке казати! А вам не здається, що цей самий недомисел — найгірша річ на світі після злого умислу? Бо левова частка всяких нещасть трапляється саме через чийсь недомисел! Коли людина каже: «Ой, це я з недомислу, я не хотіла нашкодити», — то думає, що варто їй це сказати, як усе пробачиться. Одна дама напхала свою хвору дитину ліками та заспокійливим сиропом. Я далекий від думки, що вона хотіла її вбити, але ж дитини не стало, і горе-матір судили саме за вбивство дитини.
— І правильно! — сказав Том. — Коли жінка не може дібрати, що добре, а що зле для малечі, їй не можна довірити дитини.
— Та й Біл Старкі, — вів далі Джон, — коли одягав костюм привида і бігав місячної ночі за рідним братом, теж не мав на меті доводити того до божевілля, він хотів лише трохи полякати малого. А що вийшло? Розумний, красивий юнак, що міг би стати гордістю матері, став пришелепуватим ідіотом і, хоч житиме вісімдесят років, так і залишиться ідіотом. Згадайте, Томе, як ви засмутилися, коли півмісяця тому юні леді не зачинили дверей до теплиці і морозяний вітер зі сходу нагнав туди холоду. Чи не ви тоді говорили, що холод занапастив силу-силенну розсади?
— Що було — те було! — погодився Том. — Стільки гарної розсади, і хоч би один саджанець уцілів. Усе треба висаджувати заново, та це ще півбіди. Де взяти свіжої розсади, от у чому проблема. Я мало не збожеволів, коли зайшов до теплиці й побачив, що там робиться.
— І попри все, — продовжив Джон, — я більше ніж упевнений, що наші юні дами не мали лихого умислу. Це ж вийшло просто з недомислу.
Вони ще про щось розмовляли, та я вже їх не слухав. Ліки робили свою справу, і я заснув, а вранці мені було вже набагато краще. У подальшому житті, опиняючись у різних ситуаціях, я ще не раз згадував Джонові слова про недомисел.
Розділ 20
Джо Ґрін
Джо Ґрін досить швидко звикав до нового місця. Знання він хапав на льоту, обов’язки виконував сумлінно, і за якийсь час Джон без побоювань міг довірити хлопцеві не одну серйозну справу. Я вже казав, що він був надто малий, відтак йому тільки зрідка доводилося вигулювати Джинджер чи мене. Та от одного дня, коли Джона не було в маєтку (він ще вранці запряг Суддю в багажний віз і поїхав у справах), господареві треба було терміново передати записку одному джентльменові, що жив за три милі від нас. Він попросив Джо, щоб той узяв мене і сам відвіз оту записку, проте нагадав хлопцеві, що зайва обачність у дорозі ще нікому не завадила.
Передавши записку джентльменові, ми тихим кроком поверталися додому. Минаючи цегельню, натрапили на віз, навантажений цеглою. Колеса воза глибоко вгрузли в розмиту колію, і візник нещадно шмагав своїх коней та кляв їх на чім світ стоїть. Джо натягнув повід, і ми зупинилися. То було жалюгідне видовище. Коні рвали жили, намагаючись витягти вгрузлого воза, та він навіть не міг рушити з місця. Тіла коней були мокрі від поту, боки їхні важко надималися, і кожен м’яз під шкірою напнувся до краю. Та візника це анітрохи не бентежило, він те й робив, що смикав за повід та батожив нещасних тварин.
— Гей, пане, схаменіться, що ж ви робите! — крикнув Джо. — Не мучте коней, хіба вони в чомусь винні? Віз так угруз у колію, що вони його в житті не витягнуть.
Та візник, і оком не змигнувши, продовжував батожити коней.
— Та що ж ви робите, зупиніться! — благав його Джо. — Я вам допоможу скинути трохи цегли. Вони цього воза навіть з місця не зрушать.
— Не пхай свого носа, нахабне щеня, без тебе якось дамо раду!
Візник, будучи явно напідпитку, геть оскаженів, і коням стало по-справжньому непереливки. Не довго роздумуючи, Джо розвернув мене, і за мить ми чвалом неслися туди, де стояв будинок цегельного майстра. Не знаю, чи сподобалася б наша скачка Джонові, але ми з Джо про це не думали, ми кипіли праведним гнівом на того негідника і бігти повільніше не змогли би за всього бажання.
Ми домчали до будинку, що стояв при дорозі, Джо постукав у двері й гукнув:
— Містере Клей, ви вдома?
Двері відчинилися, і містер Клей власного персоною з’явився перед нами.
— Здоров був, юначе! О, ти спішив!.. Щось термінове від сквайра?
— Ні, містере Клей, просто один ваш підручний так батожить своїх коней, що от-от заб’є до смерті. Я попросив його припинити, та він і слухати не хоче. Казав йому хоч трохи воза розвантажити, щоб коні його витягли, та де там!.. Довелося скакати до вас. Сер, дуже вас прошу, поїдьте з нами.
Голос Джо аж тремтів від обурення.
— Дякую тобі, малий, — мовив Клей і зник у будинку, щоб узяти капелюха. Потім, на хвильку замислившись, він запитав: — Послухай, коли я притягну цього негідника до суду, ти свідчитимеш проти нього?
— З радістю! — крикнув Джо, і містер Клей пішов до воза, а ми гарним клусом рушили додому.
— Гей, Джо, що сталося? — поцікавився Джон, коли ми приїхали до маєтку і Джо спішився. — Ти аж кипиш від люті.
— Ваша правда, — погодився хлопець. — Зараз усе розкажу.
І скоромовкою, ковтаючи слова, він розказав про випадок на дорозі. Вдачі Джо був тихої, можна сказати, сумирної, і бачити його в такому стані ще не доводилося.
— Молодчина, Джо! — похвалив його Джон. — Малий, ти був правий, і навіть коли цього селюка не викличуть до суду, все одно ти вчинив правильно. Багато хто проїхав би повз нього, навіть не втручаючись. Не моя справа, та й квит. Та, як на мене, людина просто не має права залишатися байдужою, коли у неї на очах коїться таке неподобство. Так що, хлопчику мій, ти все зробив, як належить.