Чорний красень
Шрифт:
Наступна прикрість, яка чекала на мене, — кування. Господар повів мене до кузні, щоб з’ясувати, чи здорові мої копита і чи я, бува, чогось не боюся. Коваль узяв мою ногу, підняв її і став зачищати копито. Отак ногу за ногою він зачистив усі чотири копита. Ані трохи не боліло, і, поки він тримав одну ногу, я спокійно стояв на трьох інших. Скінчивши зачищання, він узяв чотири сталеві підкови і, знову підіймаючи ноги по одній, став прибивати підкови вухналями [17] просто до копит. Тепер я був неначе взутий. Від незвички підковані
17
Вухналь — цвях-яким прибивають підкову до кінського копита.
Звикання до збруї тривало, але звикати довелося і ще до дечого! По-перше, важкий твердий хомут, який надягають просто на шию. По-друге, вуздечка з великими боковими пластинками навпроти очей; ті пластинки звуться шорами. Знаєте, є таке слово «зашорений», що означає «обмежений», і то, скажу вам, чиста правда, бо, коли на тобі шори, ти не бачиш ні того, що праворуч, ні того, що ліворуч, а бачиш тільки те, що прямо. Після шор мене «познайомили» з невеличким сідельцем, від якого відходила осоружна тверда стрічка, яку просували мені попід хвіст. Ця стрічка називалася підхвістям. [18] Як я ненавидів оте підхвістя! Щоб надягти його на мене, мій довгий хвіст скручували жмутом і пропихали в отвір між стрічками, і було це чи не гірше за вудила. Ніщо не викликало у мене такого жагучого бажання хвицнути ногами, як оте осоружне підхвістя, проте чи міг я вдарити такого доброго господаря, як наш! Та звик я й до підхвістя, і у належний час не гірше за матір виконував свою роботу.
18
Підхвістя — частина шлеї, ремінець біля сідла, який проходить під хвостом коня.
Не можу не згадати ще одного моменту у моєму вишколі, за який я завжди відчував велику вдячність. Господар відіслав мене на декілька тижнів до свого сусіда-фермера. Той фермер мав галявину, повз яку проходила залізниця, і на тій галявині паслися невеличка череда корів та ще трохи овець, і я цілих два тижні пробув разом з ними.
Довіку не забуду першого потяга, якого там побачив. Я мирно пасся біля частоколу, що відгороджував галявину від залізниці, аж раптом здалеку долинув якийсь дивний звук. Ледве я збагнув, що й до чого, як повз нас на шаленій швидкості, брязкаючи та огортаючи все димом, велетенською чорною гусінню пролетів довжелезний потяг. Не встиг я й дух перевести, як він проминув галявину і помчав собі далі. Я метнувся в інший кінець галявини і якийсь час стояв там, форкаючи з подиву й страху. За день повз ту галявину пройшло чимало інших потягів, щоправда, вже на меншій швидкості. Іноді, під’їжджаючи до зупинки, потяги жахливо вищали й рипіли. Спершу мене це несамовито лякало, корови ж паслися, мов нічого не сталося. А коли та страхітлива потвора мчала попри них, вони на хвильку відривалися від трави — і знову поверталися до їжі.
Перші кілька днів я не міг спокійно пастися. Та щойно збагнув, що ця велика потвора ніколи не заходить на поле, не кажучи вже про якусь шкоду, то я й собі перестав на неї зважати і дуже скоро, коли повз нас мчав потяг, звертав на нього не більше уваги, ніж корови чи вівці.
Відтоді я не раз бачив, як сахаються коні, налякані від одного лиш вигляду чи звуку паротяга, і щоразу зі щирою вдячністю згадую дбайливого господаря, бо саме завдяки йому я на залізничній станції полохаюся не більше, ніж у своєму стійлі.
Тож якщо хтось захоче гарно об’їздити молодого коня, хай повчиться у мого господаря.
Мене часто запрягали в парі з матір’ю, бо вона мала гарну ходу, і я міг у неї повчитися. Мати за кожної нагоди повторювала: що сильніше я годитиму людям, то краще вони будуть ставитися до мене, а по-справжньому розумний кінь не забуває цього ні на мить.
— Але, — додавала вона, — людей на світі дуже багато, і всі вони різні. Є серед них гарні, дбайливі, такі, як наш господар, і служити таким — це честь для будь-якого коня. А бувають люди злі, жорстокі, яким не можна довірити не те що коня, а й собаки. Крім злих, у світі доволі людей дурних, марнославних чи й просто недбайливих, котрим до всього байдуже. От вони — найбільше лихо для коней, а все через те, що їм просто бракує здорового глузду. Вони не шкодять нам навмисно, ні, але коням від того не легше. Я сподіваюся, що ти потрапиш до хорошого господаря, та хто напевне скаже, де ти зможеш опинитися і кому доведеться служити. Тут, хоч-не-хоч, мусиш покладатися на свій жереб. Та хай там як, а я кажу: хоч би де ти був, залишайся старанним конем, і нехай ніщо не заплямує твого доброго імені.
Розділ 4
Маєток Біртвік-парк
Увесь цей час я зазвичай стояв у стайні, і мене щодня начищали так, що моя шкіра вилискувала, наче воронове крило. А на початку травня прибув посланець від сквайра Гордона і забрав мене до його маєтку.
— Прощай, Чорнишу, — сказав мені наостанок господар. — Будь гарним конем, не осором мене.
Я не міг відповісти тим самим «прощай», відтак просто тицьнув ніс йому в руку, а він лагідно потермосив мене за гриву. Так я покинув дім, де виріс.
А тепер, оскільки я декілька років прожив у сквайра Гордона, то, мабуть, варто розповісти про його маєток.
Біртвік-парк (так називався маєток сквайра Гордона) починався одразу за селом Біртвік. Від величезних металевих воріт зі сторожкою воротаря ішла рівненька алея, обсаджена кремезними деревами. Алея впиралася в другі ворота, теж зі сторожкою, і вже за ними розміщувався дім сквайра із садом. Ще далі, за будинком, був трав’яний газон, старий фруктовий сад і стайні. Там тримали сквайрових коней та різноманітні екіпажі. Я не описуватиму всього маєтку, обмежуся лише стайнею, що стала моїм домом. То було дуже просторе приміщення, поділене на чотири зручних стійла, з величезним вікном, що виходило в двір і навіть могло відчинятися, відтак у стайні завжди було світло і свіжо.
Перше стійло мало форму великого квадрата і зачинялося дерев’яними дверцятами. Інші стійла виявилися звичайними собі стійлами, гарними, але набагато меншими. Тут були невисока годівниця для сіна і зручні ясла для зерна. Власне, це було навіть не стійло, а загін, бо кінь, що жив у ньому, не стояв на прив’язі, а вільно ходив і робив усе, що забажає. Велика, я скажу вам, штука — мати такий-от загін.
До цього зручного загону і завів мене конюх. Тут було чисто, свіжо і світло. Житла, кращого за це, я ще зроду не мав. Бокові стіни у стійлах високі, але в міру, і крізь набиті зверху металеві ґрати можна бачити, що роблять сусіди.
Конюх насипав мені добірного вівса, погладив і, сказавши щось гарне, пішов.
Упоравшись із зерном, я вирішив роздивитися навкруги. У сусідньому стійлі стояв невисокий угодований сірий поні з пишною гривою і пишним хвостом, гарною головою і задиркуватим носом.
— Привіт, — промовив я, просуваючи голову між ґрати. — Ти хто?
Поні повернувся, наскільки дозволяла йому прив’язь, підняв голову і відповів:
— Мене звати Баский Веселун, я — поні хоч куди. Юні леді катаються на мені верхи, а часом мене запрягають у невеличкий фаетон, [19] і я вожу нашу господиню. Вони душі за мною не чують, і Джеймс також. А ти, значить, віднині мій сусід?
19
Фаетон — легкий екіпаж, запряжений одним конем.
— Так, — відповів я.
— Що ж, я не проти, — мовив поні. — Сподіваюся, ти не норовистий? Не хотів би мати за сусіда якусь кусючу бестію.
Раптом зі стійла, яке було за Веселуном, визирнула кінська голова з прищуленими вухами і непривітним поглядом. Сусідка поні виявилася високою гнідою кобилою з гарною довгою шиєю. Спопеливши мене поглядом, вона промовила:
— Так от хто витіснив мене з мого загінчика. Негарно, юначе, припертися сюди і, пробувши тут без року три дні, випровадити даму з її власного помешкання.