Чорний ліс
Шрифт:
Цей «хорьх» уже довозив мешканку додому, причому грізного гестапівця в такі моненти зазвичай не було в місті. Через те сусіди, серед яких було чимало українців, усякий раз дивилися з цікавістю, явно збираючи факти для пліток: хто ж її привозить, поки коханець у справах… Ванду тут не любили й боялися водночас. Вона це знала, через те домоглася в комендатурі офіційно виданого дозволу носити з собою зброю. Перекладачка з парабелумом у кобурі на боці, хто ризикне…
Єрмолов включився миттю, зіграв підкреслено галантного німецького офіцера – вийшов із машини, не звертаючи уваги на роззяв, хряснув передніми дверцятами, широко розчахнув задні. Простягнувши руку, допоміг
– Уперед, Колю. На нас справді витріщаються.
Рушивши, легковик дістався кінця вулиці, потім завернув ліворуч. Треба розвернутися й зробити коло, тримаючи курс назад, до східної міської околиці. Єрмолов мав при собі перепустку, з якою можна проїхати всюди. Справжнісіньку, її добули товариші в Рівному, при цьому сильно ризикуючи.
Пізніше майор дізнався: група, що виконувала завдання, спалилася. Гестапівцям не вдалося взяти нікого, ті відстрілювалися, скільки могли, з чотирьох уцілів один, дочекався, коли оточать німці, рвонув гранату.
А ще за тиждень після того, коли його загін уже перекинули під Шепетівку й почалося виконання завдання, Василь почув ніби між іншим про одну деталь – ту команду навмисне здали.
Надійні, на сто відсотків залізні документи вони роздобули не тільки для нього, забезпечили також інших командирів. А операцію запланували масштабну. Не можна припускати найменшої можливості, щоб хтось із виконавців потрапив у полон та зламався під тортурами, видавши все. Перепустки візьмуть на замітку, постам будуть роздані потрібні інструкції – і все, старанно розроблений спільний план НКВС та УШПР [15] потрапляє під ковпак СС, абверу, гестапо, чорта лисого – кого завгодно. Ось чому було вирішено списати групу, зачистити німецькими руками.
15
Український штаб партизанського руху – орган керівництва радянськими партизанськими формуваннями в Україні часів радянсько-німецької війни. Створений 30 травня 1942 року постановою Ставки Верховного Головнокомандування СРСР. Підпорядковувався Центральному штабові партизанського руху, а в оперативному плані – Військовій раді Південно-Західного напрямку. З середини березня 1943 УШПР став оперативно підпорядковуватися Держкомітету оборони СРСР.
Єрмолов не здивувався. Навпаки, подив викликала б відсутність подібних дій. Його чекістський стаж становив шість із гаком років. Війну застав старшим лейтенантом, до майора дослужився швидко, і насамперед завдяки тому, що швидко навчився розмінювати людей, навіть найвідданіших, якщо так треба для успіху справи. Озираючись назад, згадуючи непрості роки, коли довелося починати службу, – кадровий склад після масового вичищення зрадників оновлювали більш як на дві третини й треба було відповідати рекомендаціям, виправдовуючи довіру старших товаришів, – Василь, котрому недавно виповнилося тридцять чотири, дивувався. Виявляється, йому щастило. Усякий міг і мав негласне право розміняти новачка так само, як пізніше тим займався й сам Єрмолов.
Або – як таке саме відбувалося на його очах.
З його відома.
Тож зараз, як раніше, спокійно, упевненим та недбалим жестом він показав перепустку шуцману на виїзді з міста. Той козирнув. Кивнувши у відповідь, майор відкинувся на спинці сидіння. Коли «хорьх» від’їхав досить далеко й за три десятки кілометрів водій готувався завернути до лісу, Єрмолов нарешті дозволив собі розпружитися остаточно.
І аж тепер, не зважаючи на Колю, видати довгу, майже з одних матюків сплетену тираду, у якій він кілька разів згадав Ванду Мостовську.
Курва польська – то ще лагідні слова на її адресу.
Бач, огризається. Лягає під гестапівця, бо так велено, а після того нахабно заявляє: не виконуватиме чужих наказів. Корчить із себе шляхетну панянку, а не знає сучка: щойно його, Єрмолова, керівництво перестане бачити вигоду в співпраці з Армією крайовою, полякам вкажуть на їхнє справжнє місце. Їм ще пощастить, якщо воно буде там, де його визначили чотири роки тому, бо, як зовсім заграються, дивись, узагалі зітруть.
Вони думають, сюди знову колись повернеться Польща.
Хер.
Сюди повернуться переможці.
– Ви про що, товаришу майоре?
Єрмолов здивовано зиркнув на водія.
Дійшло: щойно сказав це вголос. Ну, хай собі.
– Так, думки. За дорогою, Колю, стеж.
4
Урал, неподалік Туринська, виправно-трудовий табір НКВС, окремий табірний пункт N 5
– Громадянине капітан, засуджений номер…
– Відставити, – жестом зупинив Ярцев, чого на Максимовій пам’яті не водилося раніше ані за цим, ані за іншим начальником оперативної частини. – Не надривайся, Коломієць. Ось товариш прекрасно розуміє, що ти знаєш, як треба звертатися. Присядь. Закурюй.
Незнайомий офіцер із майорськими погонами – поки Максим був у таборі, офіцерські відзнаки встигли змінитися, – сидів за столом під незмінним портретом товариша Сталіна, зайнявши місце господаря кабінету. На відміну від Ярцева, котрий звично припалював чергову сигарету від майже скуреної раніше, гість димів люлькою. Перед ним на аркуші табірної багатотиражки лежав розпотрошений брикетик тютюну, судячи по упаковці з іноземними літерами – англійський, отриманий разом з іншою закордонною допомогою. Тонкі, мов у музиканта, пальці з доглянутими нігтями м’яли й терли крихти. Люлька була дивної форми, не такої, з якою в руці народ бачив на картинах свого вождя: неглибока й приплюснута згори та внизу чаша, коротенька шийка, довгий тонкий мундштук.
Принц.
Здається, так називаються подібні. Колись до війни, у минулому житті, Коломієць знав одного дореволюційного дідка, якого не чіпали, бо сидів тихо-тихо, прижившись нічним сторожем і не привертаючи до себе уваги. Максим допитував його як свідка в одній не надто складній справі і так зробив відкриття: дідок курив люльку. А вдома мав навіть невеличку колекцію, залишену чи то в спадок, чи на збереження одним «колишнім», верховодом повітового дворянства. З його коротенької лекції Максим дізнався, що, наприклад, такої ось форми люльку полюбляв котрийсь із британських принців, звідти й назва.
Потім дідка арештували, виявився англійським шпигуном. Що за інтерес мав на Полтавщині, лишилося невідомим – помер, не доживши до суду, серце не витримало. Куди поділися люльки, теж ніхто не знав.
– Сідай, тобі сказано, – повторив Ярцев, для чогось додавши зовсім не до речі, аби здатися дотепним: – Будь як удома.
– Присядьте, – утрутився незнайомий майор, затягнувшись люлькою. – Учіться виконувати накази, Коломієць.
Знизавши плечима, Максим примостився на краєчок міцно збитого зеками в тутешніх цехах табурета. Не чекаючи повторного припрошення, узяв цигарку, покрутив у пальцях, пошукав вогню. Ярцев підштовхнув йому коробку сірників, дочекався, поки в’язень закурить, потім поцікавився: