Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Коли мій погляд віднайшов Б’янку, я побачив, що вона ховає лице в хустинці. Гувернантка затуляла її плечем, пусто блимаючи емальованими очима. Я вже не міг дивитися на Б’янчин біль, відчув, як мене хапає спазм плачу, й потягнув Рудольфа за рукав. Ми попрямували до виходу.
За нашими спинами той нагримований предок, той дідусь у розквіті літ і далі сипав надовкіл свої променисті монарші привіти, в надмірному старанні навіть піднявши руку; він ледь не слав нам услід поцілунки в цій нерухомій тиші, в сичанні ацетиленових ламп і тихому шарудінні дощу на поверхні намету; він спинався на пальці з останніх сил, нещадно хворий і, як усі вони, спраглий смертельного розпаду.
У передсінку до нас заговорив напомаджений бюст касирки, поблискуючи діамантами й золотою пломбою на чорному тлі магічних драпірувань. Ми вийшли у росяну й теплу від дощу ніч. Дахи блищали, стікаючи водою, ринви монотонно плакали. Ми побігли під голосну зливу, просвітлену розжареними
О прірво людської облудності, о воістину пекельна інтриго! В чиїй голові могла зав’язатися петлею ця отруйна й диявольська думка, що випередила своєю зухвалістю найвишуканіші фантазії? Що глибше вникаю в її бездонну нікчемність, то більше вражаюсь її безмежній витонченості, блиску геніального зла в ядрі злочинного задуму.
Передчуття мене не обманювало. Тут, у нас під боком, серед позірного правопорядку, повсюдного спокою і задіяних на повну силу параграфів, чинився злочин, від якого волосся стає дибки. Понура драма відбувалася в досконалій тиші, настільки замаскована й потаємна, що ніхто не міг її розгледіти і простежити серед невинних проявів тієї весни. Хто міг запідозрити, що між отим кляпом заткнутим, німим, розкліпаним манекеном і тендітною, так старанно вихованою, такою бездоганною Б’янкою розігрується родинна трагедія? Ким була, зрештою, Б’янка? Чи повинні ми нарешті привідкрити таємницю? Що з того, що вона не походила ні від леґітимної цісаревої Мексики [164] , ні навіть від отієї дружини по ліву руку, морганатичної Ізабелли д’Орґас, яка зі сцени мандрівної опери завоювала ерц-герцоґа своєю красою?
164
Леґітимна імператриця Мексики — дружина Максиміліана Габсбурґа, колишня Кароліна фон Кобурґ, дочка короля Бельгії Леопольда І.
Що з того, що її матір’ю була певна мала креолка, яку він пестливо нарік Кончітою і яка під цим іменем увійшла до історії, — ніби з чорного ходу? Відомості про неї, що їх я спромігся зібрати на підставі альбому, можна коротко викласти в кількох словах.
Після падіння цісаря Кончіта зі своєю малою донечкою виїхала в Париж, де жила на вдовину пенсію, незламно зберігаючи вірність коханому імператорові. Тут історія губить подальший слід цієї зворушливої постаті, віддаючи слово здогадам та інтуїції. Про одруження її донечки та її подальшу долю ми не знаємо нічого. Натомість у 1900 році така собі пані де В., особа з надзвичайно екзотичною вродою, за підробленим паспортом виїздить із малою дочкою та чоловіком з Франції до Австрії. У Зальцбурзі, на кордоні з Баварією, під час пересідання до віденського потягу, всю родину затримує й арештовує австрійська жандармерія. Варте уваги те, що після вивчення його сфальшованих документів пан де В. опиняється на волі, але зовсім не намагається звільнити дружину і донечку. Ще того ж дня він виїздить назад у Францію, де й губиться його слід. Тут у цілковитому затьмаренні губляться взагалі всі ниті. З яким же просвітленням я віднайшов їхній слід, що палахкою лінією вистрелив з альбому! Моєю заслугою, моїм відкриттям назавжди залишиться зідентифікування згаданого пана де В. з певною вельми підозрілою особистістю, що з’являється під зовсім іншим прізвищем і в іншій країні. Але цить!.. Про це поки що ані слова. Досить і того, що родовід Б’янки встановлено поза будь-яким сумнівом.
Ось такі канонічні дані. Але офіційна історія неповна. Вона має в собі зумисні прогалини, довгі паузи і замовчування, в яких відразу ж запановує весна. Вона швидко пускає в ріст у тих прогалинах свої марґіналії, переплачує листям, що сиплеться з неї без ліку і росте навперегони, баламутить недоречностями птахів, контроверсією пернатих, сповненої суперечностями і брехнями, наївними запитаннями без відповіді, впертими претензійними повторами. Багато треба терпіння, щоб у всій тій плутанині відшукати потрібний текст. До цього приводить уважний аналіз весни, граматичний розбір її речень та періодів. Хто, що? кого, чого? Слід виключити баламутні перемовляння птахів, їхні шпилясті прислівники та прийменники, полохливі зворотні займенники, щоби поволі вилущити здорове зерно сенсу. Альбом для марок у цій справі є мені неабияким дороговказом. Дурна неперебірлива весна! Вона росте всюди без вибору, плутає глузд із безглуздям, вічно блазнює — раденька, що дурненька, і безмежно легковажна. Невже й вона союзниця Франца Йосифа І, пов'язана з ним вузлами спільної змови? Слід пам’ятати, що кожен грам сенсу, що прокльовується з цієї весни, відразу ж забалакується у сто разів більшою дурнею, нонсенсом, який лиш меле бозна-що. Птахи в ній стирають сліди і збивають з плигу фальшивленням розділових знаків. Таким чином ця буйна весна, яка кожну вільну п’ядь і кожну щілину негайно заповнює своїм листяним розквітом, витісняє з усіх-усюд істину. Де ж їй виклятій притулитися, де знайти собі пристановище, як не там, де ніхто її не шукає, — в ярмаркових календарях і коменіусах [165] , в отих жебрачих і старечих книжечках, які напряму виводяться з альбому для марок?
165
К о м е н і у с — слово, яке найімовірніше походить від прізвища Яна Амоса Коменського (1592—1670), чеського реформатора шкільництва і творця сучасної педагогіки; в його виховальній програмі учням рекомендувалося вести записники і нотувати в них відомості, що можуть знадобитися за різних обставин. Тут— швидше за все у значенні: підручний збір відомостей.
По багатьох сонячних тижнях надійшла серія похмурих і спекотних днів. Небо потемнішало, мов на старих фресках, скупчення хмар у задушливій тиші згорнулося клубком, ніби трагічні побоїща на полотнах неаполітанської школи. На тлі тих олов’яних і бурих клубовинь яскраво світилися будинки — крейдяною гарячою білістю, ще більше підкресленою гострими тінями виступів і пілястрів. Люди ходили з опущеними головами, наповнені темрявою, що назбирувалась у них, як перед бурею, серед безгучних електричних розрядів.
Б’янки більше не видно в парку. Мабуть, її стережуть, не дозволяють виходити. Занюшили небезпеку.
Сьогодні я бачив у місті групу панів у чорних фраках і циліндрах, які розміреним кроком дипломатів сунули через Ринок. Білі маніжки яскраво світилися в олов’яному повітрі. Вони мовчки розглядали будинки, ніби оцінювали їх. Ішли злагодженим і повільним, ритмічним кроком. На гладенько поголених обличчях вони мали чорні, мов вугіль, вуса й лискучі очі, що плавно оберталися в орбітах, мов олією змащені, й дуже виразні. Часом вони знімали циліндри й витирали з чола піт. Усі вони високі, худорляві, середнього віку, зі смаглявими лицями гангстерів.
Дні стали темними, похмуро-сірими. Далека потенційна буря вдень і вночі лежить на обріях, не розряджаючися зливою. У великій тиші крізь сталеве повітря іноді прослизає подих озону, запах дощу, вологий і свіжий бриз.
Але потім знову лише сади розпирають повітря могутніми зітханнями і в тисячу разів густіше ростуть наввипередки листям удень і вночі, акорд за акордом. Усі прапори висять важко, стемнілі, і безсило виливають останні хвилі кольорів у згущену ауру. Часом у виломі вулиць хто-небудь зверне до неба яскраву, вихоплену з темряви половину обличчя з ураженим і просвітленим оком, наслухаючи шуми Всесвіту, електричне мовчання рухомих хмарин, і глибини повітря перетинають, наче стріли, тремкі і шпичасті, чорно-білі ластівки.
Еквадор і Колумбія мобілізують. У загрозливому мовчанні на молі юрмляться лави піхоти, білі штани, перехрещені на грудях ремені. Чилійський єдиноріг став дибки [166] . Його можна побачити вечорами на тлі неба. Патетична тварина, паралізована жахом, з копитами в повітрі.
Дні щоразу глибше сходять у тінь і задуму. Небо зачинилося, забарикадувалося, набрякаючи все темнішою сталевою бурею, й замовкло, низько склубочене. Спалена строката земля перестала дихати. Тільки сади ростуть без дихання, розсипаються, непритомні і п’яні, листям, кожну вільну щілину заповнюють холодною листяною речовиною. (Прищі бруньок були, ніби сверблячий виприск, болісно-роз’ятрені, тепер усе гоїться зимною зеленню, безліч разів множиться листком на листку, компенсується сторазовим здоров’ям — про запас, понад міру й без рахуби. Під темною зеленню вже закрито і приглушено крики зозулі, чутно вже тільки її далекий і здушений голос, закинутий у глибокі вертогради, загублений у затоці щасливого розквіту.)
166
Безумовна алюзія до державного герба Чилі: гербовий щит підтримують кондор і зіп'ятий на задні ноги олень чилійської відміни (huemul) — саме цю тварину Шульц помилково вважав єдинорогом; цей герб з'являться, зокрема, на двоцентовій марці, виданій 1904 року.
Чому так світяться будинки в цьому потемнілому краєвиді? Що дужче хмурнішає шум парків, то гострішою робиться вапняна білість будинків і світить без сонця гарячим відблиском спаленої землі — все яскравіше, немов за хвилину мала би поцяткуватися чорними плямами якоїсь яскраво-пістрявої хвороби.
Пси біжать як сп’янілі, з носами в повітря. Винюхують щось непритомне і збурене, нишпорячи в пухнастій зелені.
Щось хоче сферментуватися зі згущеного шуму спохмурнілих днів — щось надзвичайне і понад будь-яку міру величне.