Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Батькове роздратування росло. Він безпорадно роззирався — зболено скорчений, вигнутий бігункою. В роті йому гірчило сильніше за полин.
Спека наростала, вигострювала злостивість мух, іскрилася у світляних цятках на їхніх металевих тільцях. Прямокутник світла дійшов до батькового стола, і папери горіли, мов Апокаліпсис [194] . Очі, залиті надміром світла, вже не могли втримати його білої однотонності. Крізь товсті хроматичні скельця [195] батько бачить усі предмети обрамленими пурпуром, у фіолетово-зелених обводах, і ним заволодіває розпач від цього вибуху кольорів, цієї анархії барв, яка шаленіє над світом у світляних оргіях. Його руки тремтять. Піднебіння гірке й сухе, мов перед нападом недуги. Зачаєні у шпаринах зморщок очі уважно стежать за розвитком подій у приміщенні.
194
А п о к а л і п с и с — одна з частин «Нового Заповіту», що містить опис світового кінця або в переносному значенні — монументальне зображення катастрофи.
195
Х р о м а т и ч н і с к е л ь ц я — окуляри з товстими
Коли опівдні батько, вже на межі божевілля, безсилий від спеки, тремтячи від безпідставного збудження, ретирувався до горішніх кімнат і стеля над нами потріскувала то там, то тут під його зачаєними присіданнями, у крамниці наставала пора відпруження й починалася година полудневої сієсти.
Продавці переверталися на паках із сукном, розбивали на полицях сукняні намети, звішували тканинні гойдалки. Вони розмотували закриті паки й випускали на волю пухнасту, сто разів згорнуту сторічну темряву. Роками залежаний повстяний морок, випущений на волю, наповнював верхні простори запахом іншого часу, запахом минулих днів, терпляче поукладуваних незліченними шарами у давні й холодні осені. Сліпа міль висипалась у стемніле повітря, пучки пір’я та вовни кружляли по всій крамниці впереміш із тим засівом темряви, і глибокий та осінній запах апретури [196] цілком заповнював собою темне стійбище сукна й оксамиту. Таборуючи посеред того стійбища, продавці думали про фіґлі й жарти. Вони давали одні одним тісно й по вуха завиватися в темне прохолодне сукно й так лежали вряд у блаженній нерухомості, під стосами пакувань — живі сувої, сукняні мумії, закочуючи очі з удаваним жахом від власної закляклості. Або ж, буйствуючи, підкидали одні одних аж під стелю на розпростертих скатертинах сукна. Глухе лопотіння тих плахт і хвилювання струшуваного повітря приносило їм шалений захват. Здавалося, ніби вся крамниця зривається в політ, сукна натхненно здіймалися, продавці злітали вгору з розвіяними полами сурдутів, наче пророки у короткострокових вознесіннях. Мати крізь пальці дивилася на всі ці дурощі: розпружений загальний настрій сієсти в її очах виправдовував найгірші вибрики.
196
А п р е т у р а (з фр.) — остаточна обробка тканин, шкір, пряжі, хутра і т. ін. з допомогою спеціальних хімічних засобів з характерним запахом.
Улітку крамниця дико і нехлюйно заростала зіллям. З боку подвір’я та складу вікно аж зеленіло від бур’янів та кропиви, підводне і мерехтливе від листяних спалахів та плавучих відблисків. Мов на дні старої зеленої пляшки, в ньому крізь напівморок довгих літніх пополуднів дзижчали в невиліковній меланхолії мухи — хворі монструозні екземпляри, розгодовані на батьковому солодкому винограді волохаті самітниці, що весь день оплакували свою прокляту долю довжелезними й монотонними епопеями. Ця звиродніла порода крамничних мух, схильна до диких і несподіваних мутацій, рясніла дивними особинами, плодами кровозмісних схрещень, і вироджувалася в якусь надпороду велетнів-важковаговиків, ветеранів з глибоким і жалісним тембром, диких і пригнічених друїдів [197] власного страдництва. Наприкінці літа ці самотні, вже останні в роду смертники врешті вилуплювалися, схожі на великих синіх жуків, німі й безголосі, зі змарнілими крилами, і відбували своє сумовите життя, без кінця пробігаючи зеленими шибами в невтомних і заблудлих пересуваннях.
197
Д р у ї д и (з кельт.) — жерці святого дуба у кельтів; тут найімовірніше, у значенні — ретрогради, жерці релігії, що зникає.
Двері відчинялися настільки рідко, що заростали павутиною. Мати спала за столом, у сукняному гамаку, підвішеному між полицями. Продавці, закусані мухами, смикалися, гримасливо кидаючись у неспокійному літньому сні. Тим часом на подвір’ї розросталося зілля. Під диким палючим сонцем смітник плодився цілими поколіннями велетенських кропив і калачиків.
Від зіткнення сонця з краплиною ґрунтових вод на цьому шматку землі зачиналася їдка субстанція зелені, сварливий відвар, отруйний дериват хлорофілу [198] . Там і варився під сонцем той гарячковий фермент, розростаючись у легкі листяні формації, багаторазові, зубчаті й поморщені, тисячі разів повторені за єдиним зразком, за єдиною схованою в них ідеєю. Дорвавшись до свого моменту, ця заразна концепція, ця полум’яно-дика ідея ширилась, як вогонь — запалена сонцем, вона росла під вікном пустим паперовим базіканням зелених плеоназмів [199] , зільна марнота, сто разів розмножена в несосвітенній гидкій маячні, жалюгідна й дешева латанина, що латка по латці покривала складську стіну дедалі більшими шелесткими, волохато-пухкими клаптями. Продавці будилися з мимолітної дрімоти почервонілі на лицях. У дивному піднесенні вони вставали з підстилок і, сповнені гарячковим завзяттям, розгортали у власній уяві героїчні буфонади [200] . Знеможені нудьгою, вони колихалися на високих полицях і тарабанили ногами, намарне видивляючи хоч якусь пригоду в порожньому просторі Ринку, дочиста виметеному спекою.
198
Д е р и в а т х л о р о ф і л у — тут: те, що походить від зеленого барвника, тобто є ефектом рослинної плодючості.
199
П л е о н а з м — див. «Весна», прим. 35 (у електронній версії — прим. 144).
200
Б у ф о н а д а (з італ.) — тут: блазнювання, комікування, кривляння.
Тоді бувало, що який-небудь селюк, босий і простакуватий, зупинявся з ваганням у дверях крамниці, несміливо зазираючи досередини. Для знудьгованих продавців це була розвага хоч куди. Вони вмить злазили з драбин, мов павуки на вид мухи, і вже оточений та зусібіч розшарпуваний і заштурхуваний, ще й засипуваний тисячею питань, селючина із засоромленою усмішкою сяк-так відбивався від нав’язливих атак. Він чухав голову, шкірився, з недовірою витріщався на облесних ловеласів [201] . Ага, про тютюн мова? Але про який? Чи про наймодніший, македонський, бурштиново-золотий? Ні? Добре б і звичайного люлькового? Махорки? Тільки ближче, ближче прошу. Не лякайся. Своїми компліментами впереміш зі штурханами продавці заганяли його углиб крамниці, до бічної ляди коло стіни. Продавець Леон, ставши за перегородкою, силкувався висунути фіктивну шухляду. О, як же він, бідний, мучився, як кусав губи від марних зусиль! Ні! Слід було кулаками і з розмаху валити в черево ляди, з усіх сил. Простачок, під’юджуваний продавцями, робив це самовіддано, зосереджено і старанно. Врешті, коли й це не допомагало, він вилазив на стіл і тупав босими ногами, згорблений та посивілий. Ми ж заходилися від сміху.
201
Л о в е л а с (від англ.Lovelace — прізвище героя роману Семюела Річардсона «Клариса Гарлоу») — спокусник, перелюбник; тут: настирливий інтриган.
Тоді ж і трапився той гідний пошкодування інцидент, який усіх нас переповнив смутком і соромом. Ніхто з нас не лишився безвинним, хоч ми й не чинили зі злої волі. Це була радше наша легковажність, недостатність поваги і розуміння щодо високих батькових турбот, наша необережність, яка, наклавшись на непередбачувану, незахищену, схильну до крайностей батькову натуру, призвела до справді фатальних наслідків.
У той час як ми, ставши півколом, забавлялися на повну, батько нечутно прослизнув до крамниці.
Ми пропустили момент його появи. Зауважили його щойно тоді, коли раптове усвідомлення зв’язку речей прошило його блискавкою і викривило обличчя диким пароксизмом жаху.
Мати вбігла геть налякана. «Що з тобою, Якубе?» — закричала вона, тратячи подих. З розпачу вона хотіла вдарити його у спину, наче він чимось подавився. Але було вже запізно. Батько увесь зіщулився й нашорошився, обличчя ж його швидко розкладалося на симетричні складові потрясіння і нестримно руйнувалося на очах під тягарем непомірної катастрофи. Поки ми встигли зрозуміти, що сталося, він різко завібрував, задзижчав і звіявся нам перед очима, весь забринівши, монструозною й волохатою, сталево-блакитною мухою, що в шаленому метанні стала битися об усі крамничні стіни. Страшенно вражені, ми слухали той безнадійний лемент, глуху, але виразно модульовану скаргу, що збігала вгору і вниз усіма регістрами бездонного болю і непогамовного страждання під темною крамничною стелею.
Ми стояли приголомшені і глибоко засоромлені цим печальним видовищем, уникаючи прямих поглядів одне одного. У глибині душі ми відчували деяку полегкість від того, що критичної миті батько все-таки знайшов собі вихід із глибокого провалу. Ми дивувались його безкомпромісному героїзму, з яким він без роздумів кинувся у глухий кут відчаю, що з нього, здавалося, вже не повертаються. Слід було, зрештою, сприйняти цей батьків крок cum grano salis [202] . То був радше внутрішній жест, різка і розпачлива демонстрація, що все ж оперувала мінімальною дозою дійсності. Не слід забувати: більшу частину того, про що ми тут розповідаємо, можна покласти на карб отих літніх аберацій [203] , тієї канікулярної напівреальності, тих безвідповідальних побічних проявів, що без жодних гарантій трапляються на рубежах мертвого сезону.
202
C u m g r a n o s a l i s (лат.) — дослівно: з дрібкою солі; тут у значенні: не цілком дослівно.
203
А б е р а ц і я (з лат.) — відхилення.
Ми мовчки вслухалися. Це була рафінована батькова помста, його відплата нашим сумлінням. Відтепер ми були назавжди приречені слухати це сумовите низьке бриніння, що скаржилося дедалі настирливіше, дедалі зболеніше — і раптом вщухало. Якусь мить ми з полегшенням насолоджувалися тією тишею, тією милосердою паузою, протягом якої в нас будилася несмілива надія. Однак невдовзі воно поверталося — невтамоване, дедалі плаксивіше і роздратованіше, й ми усвідомлювали, що цьому безмежному болю, цій бринливій клятьбі, приреченій на бездомне биття об усі стіни, не існувало ні кінця, ні визволення. Той глухий до всіх умовлянь плаксивий монолог і ті паузи, протягом яких він, здавалося, на мить забував про себе, аби потім озватися ще голоснішим і лютішим плачем, ніби в розпачі скасовував попередню мить затишшя, нервували нас до глибин. Страждання, якому немає меж, страждання, вперто закрите в коло своєї манії, страждання, що самозабутньо й запекло бичує самого себе, врешті робиться нестерпним для безпорадних свідків нещастя. Ця ненастанна і гнівна відозва до наших жалощів містила в собі надто виразний докір, надто яскраве оскарження нашого власного благополуччя й не могла не будити спротиву. В душі ми виступали з осудом, сповнені замість печалі злістю. Невже і справді не було в нього іншого виходу, як тільки наосліп кинутися в цей жалюгідний та безнадійний стан, і невже, потрапивши в нього із власної чи нашої вини, він не міг знайти в собі достатньо твердості й гідності, щоб витримувати його без нарікань? Мати ледь гамувала гнів. Продавці, посідавши на драбинах у тупому ошелешенні, криваво замріялися про мухобийку, з якою вже подумки ганяли полицями, аж їхні очі наливалися червоним. Полотняна маркіза над входом яскраво тріпотіла у спеці, пополудневий жар крокував милями залитої світлом рівнини, спустошуючи далекий світ під собою, а у крамничному напівмороці, під темною стелею, безвихідно запетльований у свій політ і ошалілий, носився батько, намотуючи себе на розпачливі зиґзаґи своєї гонитви.
Про те, наскільки несуттєвими, попри всі очікування, є насправді такі епізоди, можна судити з факту, що ще того ж дня увечері батько сидів, як завше, над своїми паперами, а інцидент, здавалося, був давно забутий, глибоку ж уразу подолано і загоєно. Звісна річ, ми утримувалися від будь-яких натяків. Не без задоволення ми спостерігали, як батько в цілковитій напозір душевній рівновазі та нібито погідній контемпляції старанно заповнював сторінку за сторінкою своїм каліграфічним рівним почерком. Тим важче однак давалося стерти сліди компрометаційної особи бідного селюка — відомо ж, як чіпко вкорінюються такого штибу залишки на певних підґрунтях. Ми свідомо не зауважували протягом тих порожніх тижнів його, що все танцював у темному закуті на ляді, день у день меншаючи й день у день сіріючи. Уже ледь видимий, він усе ще посмикувався на своєму посту, добродушно усміхнений, зігнутий над лядою, і невтомно стукав, уважно дослухаючись і щось потиху собі бурмочучи. Той стукіт виявився його справжнім покликанням, що йому він віддавався без вороття. Ми не відкликали його. Надто далеко він зайшов, щоб його досягнути.