День для прийдешнього
Шрифт:
І ось саме тоді почалось незрозуміле. Якийсь відвідувач, загнаний, мов старий кінь, довголітніми службовими відрядженнями, злинялий і стеклий, як осіння бадилина, інженер, привітавшись до Тетяни Василівни, вигукнув:
— А я у вас на весіллі був!
І обірвалося серце у цієї кам’яної жінки, і покотилося далеко-далеко, в ті забуті роки, де було в неї звичайне людське щастя. І не серце покотилося, а щось ще більше і незбагненніше. Мовби давно вже нависало в грудях оте щось так само, як нависає над крем’янистою стіною гірського масиву тисячотонна брила і тримається невідь-чим, а як тільки пролунає в гірській тиші якийсь незвичний звук, шелесне та брила вниз, з жахним гуркотом прокотиться по гранітному тілі гір, збиваючи виступи, розколюючи скелі, затягуючи в орбіту свого шаленого руху нові та нові кам’яні маси.
І ще й ще зустрічала згодом Тетяна Василівна людей, які радо стискували їй руку й вигукували:
— А я у вас на весіллі був!
І після кожного того вигуку нові лавини зривалися в грудях у жінки, і вже не мала вона своєї звичної незворушності і затверділості, вже проклюнулося в її душі під кам’яними дощами щось тендітно-зелене, щось таке ніжне, що й сама вона не йняла віри в його появу.
Тоді й прийшов у її життя великий, вродливий, мов грецький бог, Кукулик. Кукулик!
Вона ходила, ходила багато, ходила щодня, зовсім відмовилася від послуг машини, ходила, щоб мати гарні ноги... Хоч і знала, що пізно. Пізно!
Але ж Кукулик!
Засідання жюрі мало розпочатися за чверть години.
ДО ПИТАННЯ ПРО УКРАЇНСЬКІ ПРІЗВИЩА
Жеребило теж знав, що цього ранку починається засідання жюрі. Все одно не мав що робити: лежав, дивився на стелю, ні про що не думав, ждав тільки цього дня, а тепер ждав: подзвонять йому чи ні? В палатах, ясна річ, телефонів немає, але для нього зробили виняток, про Жеребила подбали високі люди, про нього завжди хтось дбав, без нього не могли, його здоров’ям цікавилися, до нього дзвонили і додому, і сюди. Було. Тепер минулося. Тепер не дзвонили. Обходилися без Жеребила. Знайшли якогось нового начальника планово-виробничого відділу, називають його поки що «тимчасово виконуючий обов’язки», а як тільки Жеребило перейде з стану свого тимчасового перебування на грішній землі у стан вічного спочинку, тоді оте невідоме «тво» стане начальником відділу, другим Жеребилом. Брешуть! Другого Жеребила ніколи не було й не буде! Хоч весь світ перетруси — другого такого не знайдеш! Жеребило вдоволено скривив свої товсті губи. Але ж чи подзвонять сьогодні?
Та Кукуликова лахудра-секретарка не подзвонить. Від тієї не діждешся. Переказували Жеребилові, що буцімто висловилася вона про його прізвище так: «Це не Жеребило, а Іржебило, від слова «іржати». Бодай ти на кутні іржала!
А за нею й шмаркач Діжа: «Чи не з київських ви дворян, товаришу Жеребило?» — «Це ж чому в твою голову заскочило таке припущення?» — «Та як же, київські дворяни саме й носили отакі прізвища. Полетики, Балабухи, Сукозагнети, Кулябки, Двигубські, Скарги, Рахуби. Жеребило лягає сюди і не тіпається».
Щоб тебе лиха година тіпала!
На Кошарного сподіватися нічого. То псяюха.
Брайко ніколи не симпатизував Жеребилові. То тихий чоловік.
Жеребило аж скривився, подумавши, що Брайко — тихий. А ти сам? Де твій гучний голос? Де твій сміх? Де твої набряклі силою руки? Нема нічого. Лишилися тільки губи. Товсті губи на схудлому в дульку лиці, ті самі губи, що так апетитно вміли плямкати, пропускаючи в черево ласі шматочки та ще ласіші ковточки. Ох! Тепер спробуй плямкни.
Він вмирав від раку шлунка. Ще тішив себе надією, поки не попав у онкологічний інститут. Тепер знав, що все закінчено, їсти нічого не міг, бо після кожного ковтка починалися неймовірні болі. Жив ще за рахунок тих колишніх запасів жиру, що зібралися в його великім і могутнім колись тілі внаслідок багаторічного їдва й питва, в якому не знав міри. Вмирав з голоду. Це звучало б комічно, якби не страх смерті: Жеребило вмирає з голоду! Той самий Жеребило, який міг видудлити дві або три пляшки коньяку і заїсти їх добрячим гусаком, або смаженим поросям, або десятком смажених карасів, або півдюжиною біфштексів завтовшки з мікропористу підошву, або...
Чи ж подзвонить сьогодні хто-небудь з інституту? З інституту, де всі коридори заставлені шафами з старими кресленнями, де в сповнених тихого робочого гамору просторих кімнатах на столах звиваються цілі рулони ватману й синьки і шелестять, шурхотять, як його пересохлий голос.
Хто ж подзвонить?
Кошарний — ні. То сволота. Від нього не діждешся. Мабуть, радий, що одним співавтором менше, і вже планує і приміряє, як позбутися Жеребила, щоб і сліду його не лишилося.
Кукулик. Директор мав би подзвонити. Він порядна людина. Трохи полюбляє корчити з себе велике начальство, але то не біда. Йому це пристало. Не він, то другий би. А взагалі — директор справжній. Йому хоч у міністри з його статурою, з його підкашлюванням, голосом. Такі, люди Жеребилові завжди були до вподоби. Відчував, що й сам належить до них, пишався з цього.
Але чи ж подзвонить сьогодні Кукулик?
В цьому безнадійному інституті Жеребило, мабуть, тижнів зо два. Та що там «мабуть», коли він точно знає: шістнадцять днів. Шістнадцять днів його ніхто нічим не лікує, окрім безглуздих таблеток для заспокоєння болю, а тільки беруть аналізи. Аналізи, аналізи, аналізи, мов звіти для міністерства, Держбуду і Держплану і нічого не кажуть певного. Він сам добре знає, що в нього рак, а вони не кажуть, бояться помилитися, все аналізують, проглядають його на рентгені, мацають, перекидають з долоні на долоню.
Та публіка з інституту ще пробує втішати: «Нічого загрозливого, просто загострення шлункової хвороби, в крайньому разі кобальтова гармата — і все буде гаразд». Ніяка гармата вже не проб’є тепер тих хащів, що виросли в його шлункові. Недарма ж він стільки років так щедро поливав той пекельний город коньяком та горілкою з перцем. Ох і було ж!
Жеребило облизав губи. Язик був сухий і шорсткий, як рашпіль.
Не подзвонять! Ніхто не подзвонить сьогодні. Заклопотані своїм. Останній день року Василя Васильовича Кукулика. День, який вирішує все. А Жеребила в цей день там не буде. А раз не буде, то він і не потрібний. А раз не потрібний, то про нього й не згадають. І не подзвонять! Не подз-з-з...
Двері до палати тихо прочинилися, і увійшла дружина. Невисока білява жінка, повнувата, але не занадто, не гарна, але й не погана. Чому вона стала його дружиною? Йому треба б жити з могутньою жінкою, дати початок новому родові Жеребилів, таких собі череватих здорованів, гульвіс, оптимістів. А ця тихо прожила коло нього, і він її так і не помітив. Тепер набридала з своїми телячими очима, з своїми тихими жестами і несміливим голосом.
— Ну, чого тобі? — замість привітатися, сказав Жеребило. Хотів гаркнути так, як колись, але голос був кволий, і оте «чого тобі?» пролунало майже жалібно.
Вона стояла й мовчала.
— Я тебе питаю! — гніваючись на своє безсилля, спробував крикнути Жеребило, але знов у нього нічого не вийшло, і вій тільки у відчаї махнув своєю довгою кістлявою (а колись же була як дишель!) рукою.
Вона й далі стояла коло порога і дивилася на нього. І очі в неї були не такі вже й коров’ячі, якщо сказати по честі. Це були гарні людські очі, сповнені смутку, болю і... розпачу.
Жеребило злякався тих очей. В них він побачив свій присуд. В них читалося те, про що сам думав, але думав ще так, просто для дурного бадьоріння, а тепер мав повірити в усю жахність тієї неуникної істини. І Жеребило зламався. Вже не було давнього Жеребила, а був малий безсилий хлопчик, який боявся всього на світі: злої мачухи, темряви, чорного кота, гадюки, навіть миші. Як з того хлопчика міг вирости Жеребило?