День для прийдешнього
Шрифт:
— Тоді це не було так помітно. Сьогоднішній день — грань між двома епохами в житті нашого інституту. Треба мати рішучість переступити цю грань — і тоді стане легше.
— Легше — це взагалі. А тобі буде трудніше.
— Ти ж знаєш моє ставлення до труднощів.
— Подзвониш мені, гаразд?
— Постараюся. Але не жди, що це буде швидко.
— Гадаєш, що засідання затягнеться?
— Може затягтися, і дуже.
— Але ти однаково подзвониш.
— Як завжди.
— Що б ти порадив мені почитати?
— Звичайно ж, «Доктора Фаустуса».
— Цей роман неквапний, як моє життя. А твоє життя коло мене — прісне, як проскура.
Медея розгорнула роман Томаса Манна на закладеній сторінці, прочитала: «Юність — це смілива готовність зануритись у стихійне».
Її Брайко вже не був юним. Мав під п’ятдесят. Але зберіг готовність зануритися в стихійне, якщо те стихійне було обіцянкою прекрасного.
ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ
Антон Кузьмич Кошарний, головний інженер Інституту житла, належав до найзапекліших київських болільників. Залежно від ставлення до футбола він поділяв людство на дві категорії: справжніх людей, так би мовити, еліту, і другорядних. Як для стародавнього грека найбільшою святинею був храм Зевса Олімпійського чи там Афіни Паллади, так для Кошарного (та іже з ним, можливо, навіть не виключаючи автора цієї іронічної розповіді!) святинею номер один стали тепер ворота київської футбольної команди «Динамо», а верховним жерцем, який вершив найвищі таїнства в тій святині, воротар-абориген, чи варяг, чи неофіт.
Навіть сьогодні, в цей напружений до краю і відповідальний день, Кошарний, як тільки переступив поріг приймальні і забачив на дивані Діжу, ненависного хлопчиська Діжу, того самого Діжу, на якому в найчорніших проскрипціях Кошарного вже було поставлено хрест як на керівникові архітектурної майстерні, — отож повторюємо, як тільки він уздрів Івана, першими його словами було:
— Від сьогоднішньої гри залежатиме все: чемпіони наші хлопці чи ні.
— Абсолютно точно, — серйозно сказав Діжа.
— Нічиєї бути не може, — відмикаючи двері свого кабінету, вів далі Кошарний.
— Яка ж нічия? Тільки перемога!
— Заходь до мене, — сказав Кошарний. — Я, брат, сьогодні всю ніч не спав. Не можу — й усе.
— А я спав спокійно, — зупиняючись на порозі, так, щоб бути водночас у приймальні і в кабінеті, мовив Діжа.
— Ти віриш у перемогу?
— Завжди.
— Слухай, кинь! До чого тут завжди! Йдеться про сьогоднішнє змагання. Тут, брат, така історія: хто що сьогодні набере, з тим і козакуватиме далі. Кому очки, а кому нолики. А нолик круглий — на ньому ого-го як можна покотитись!
— Хтось сторонній міг би подумати, що тебе зовсім не обходить, будеш ти колись доктором архітектури чи ні.
— До чого тут доктор архітектури?
— Але щонайпалкішою твоєю мрією є — стати магістром футболістики, — казав, не слухаючи Кошарного, Діжа, і головний інженер тільки тепер збагнув, що той бере його на кпини.
— Без твоїх штучок, — застережливо підняв руку Кошарний. — Я тебе вже знаю.
— Кажуть, Турянчик хворий, і в захисті сьогодні гратиме Онуфрієнко.
— Давай, давай, коти до своєї Тані, я повинен підготуватися до засідання. Понаписували тут чортзна-що. Ти ж перший понаписував. Розбирай тепер.
— А ти не розбирай. Жюрі розбереться.
— Я теж — жюрі. Відповідальний секретар.
— Так не хочеш стати магістром футболістики?
— Товаришу Діжа, зачиніть з того боку двері! Наказую вам як головний інженер.
— Ще не настав службовий час, отже, я маю право трактувати вас просто як рядового громадянина, товаришу Кошарний.
— Іди, іди, не заважай, — перейшов знов на мирний тон Кошарний. — Ти тільки глянь на оці папки. Все це треба доповісти жюрі і так далі.
Діжа ніяк не сходив з порога.
— Дивлюся на твій кабінет і думаю, — сказав він, — думаю, що треба б у нашому інституті ще один відділ відкрити. Відділ архітектури меблів, чи що.
— Архітектури інтер’єра? — підказав Кошарний.
— Інтер’єр у нас означає тільки стіни та двері, а тут ідеться про обладнання. Навіть кабінет у тебе. Ну що це за кабінет. Ти тільки глянь.
— Слухай, ти навмисне мене вирішив дратувати?
— Коли дратують, то завжди навмисне.
— Ну, то витрушуйся з кабінету, а то я почну з тобою говорити серйозно.
— Ох, важко нашим буде грати без Турянчика, — вдавано позіхнув Діжа.
— Виграють і без Турянчика, коти, коти звідси! Анархіст чортів! — додав Кошарний, коли Діжа, нарешті, зачинив за собою двері. — Витягли ми його на свою голову з того Запоріжжя.
День псувався з самого початку. Не було вже урочистості, не було відповідного настрою. Розмови про футбол доречні в звичайні дні, але сьогодні... Квіти! — раптом сполошився Кошарний. Він визирнув з кабінету, спитав Таню: «Квіти в кабінеті Василя Васильовича є?»
— Які квіти? — не зрозуміла Таня.
— Які, які! Звичайні, київські, з торговельної мережі.
— В торговельній мережі тільки горщечки з примулами, — втрутився Діжа.
— Вас не питають! Таню, ви приготували квіти?
— Ніхто мені не сказав.
— Можна було б догадатися.
— Не при моїй зарплаті.
— Ах, вічно ця зарплата! Ось гроші, пошліть негайно шофера на ринок, хай купить у квітникарок.
— Що ж купувати?
— Троянди! Червоні троянди. Не рожеві, а червоні.
— Символ перемоги, — втрутився Діжа, який знов осідлав диван і простяг свої ноги мало не на половину приймальні.
— Так, сьогодні в нас велика перемога! — не здавався Кошарний.
— Ще нема.
— Буде! Вас це задовольняє?
— Цілком.
— Радий за вас.
— Дякую, — галантно вклонився Діжа.
Таня подріботіла вниз по сходах.
РОЗМОВА, ЯКОЇ НЕ ВДАЛОСЯ ПІДСЛУХАТИ
Їй часто снився той самий сон. Клепають коси. Косарі клепають коси. Дзвінко, з пристуком, з протягом. Пахне сіном, десь у не скошених ще травах пиляє свою одвічну дошку (пиляти тобі — не перепиляти!) деркач, а косарі, молоді, жилаві, потемнілими від зосередженості очима вп’ялися у вузькі смужки сизо-білої сталі, що лежать на бабках, і вибивають молотками, як праниками: «Тук-стук-стук», «цок-цок-цок». А потім мантачать: «С-с-с», «ш-ш-ш». І в неї в суглобах рук — такий біль, як звук від мантачки. Напливає і відпливає. І мовби перетинає серце навпіл, а потім стуляє його... І знов ріже тонким, довгим, гострим-прегострим «с-с-с»...