День для прийдешнього
Шрифт:
Грецький амфітеатр був тепер трохи далі від напомаджених уст. Він не з такою старанністю; вловлював сичливі звуки, народжувані в грудях Ганни Сергіївни, він навіть — о, де ти, перукарська шанобливість? — розгублював частину тих звуків, так ніби власник його не бажав солідаризуватися з своєю клієнткою у її великому горі...
З нашого намагання підслухати цю дивну розмову нічого не вийшло. Попросивши в читача пробачення за марно згаяний час, ми підемо далі, пам’ятаючи, що цього дня нас чекає пильна справа в Інституті житла, очолюваному Василем Васильовичем Кукуликом.
ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ РОЗДІЛ
Є в Тихому океані, закинутий далеко від материків і великих островів, маленький кораловий, атол Бікіні. Він став відомий після того, як американці зірвали над ним свою першу водневу бомбу. Той страхітливий вибух мовби відлупився в похмурій легковажності деяких людей, які вигадали купальний костюм «бікіні» (максимум оголеності), жіночу зачіску «бікіні» (максимум нісенітності), плаття «бікіні» (максимум несмаку). Стиляги всього світу слідом за модним італійським співаком Маріно Маріні гундосили пісеньку «бікіні» (максимум безглуздя): «Ох, ох, ох, тітсі-бітсі, пені-вені, еллов-пола дот Бікіні...»
А тим часом Бікіні — острів радіоактивної смерті. Гігантські морські черепахи, вражені радіоактивністю, втратили здатність орієнтуватися. Колись вони виходили з моря, щоб покласти в піску острова яйця, і знов поверталися в воду. Тепер виповзають з моря і, мовби ведені якимсь шаленством згуби, мандрують далі й далі від води в глиб острова, в палючий пісок, щоб здохнути під пекучим сонцем і бути розкльованими птаством.
Весь острів застелений мільйонами пташиних яєць. Птахи надлітають з просторів Тихого океану, відкладають тут яйця, але марно вони сподіваються, що з тих яєць щось вилупиться! Мільйони яєць — мертві. Зародки вбиті радіоактивністю. Жодного пташеняти не було на Бікіні після вибуху водневої бомби, жодного разу не пролунав тут писк, який звіщає про народження нового життя. Риба в навколишніх водах страждає на дивну хворобу шкіри й очей. Очі видимаються величезними буграми. Несамовиті очі, потворні й почварні. Вони збільшуються й збільшуються, аж поки лопаються, і сліпа риба гине без їжі або стає поживою інших риб, які, поїдаючи її, самі стають радіоактивними...
Таке Бікіні. Тепер таким стане ще й острів Різдва, над яким вибухло десятки водневих бомб. Американські генерали назвали б це «операцією Домінік». Створили розсадник смерті посеред Тихого океану, резервація радіоактивності, атомний заказник, влаштований знавіснілими заокеанськими генералами.
А людство хоче життя, а не смерті. Голландський математик Фрейндталь висунув проект «мови космічної радіокомунікації», яка могла б бути розшифрована і зрозуміла для мешканців інших світів. Назвав він цю мову «Лінкос». Що таке «Лінкос»? Це чистий продукт математичної абстракції. Нічого спільного з звичайними-нашими мовами. Час, Простір, Рух, Маса, Матерія, Земля, Життя — всі ці поняття передаються з допомогою складних елементів математичної логіки.
За даними ЮНЕСКО, на земній кулі два мільйони вчених. Чи зроблять учені все для порятунку людства, як зробили вони для ймовірної його загибелі?
Вчених два мільйони, комуністів — п’ятдесят мільйонів. У «Правде» за 18 травня цього року була стаття «Як був убитий товариш Руам». Товариш Руам — таїландський комуніст. Мабуть, не всі прочитали цю статтю. Товариша Руама розстріляли вдосвіта у дворі бангкокської тюрми Бангкуанг. «Яке ваше останнє бажання?» — спитав офіцер поліції. «Ліпше цільтеся!» — відповів товариш Руам.
Випробування бомб, випробування терпіння чи випробування життя людського? Географи називають океан — Великий, або Тихий. Колись назвуть: Багатостраждальний.
Поки що ж в Америці вирішуються такі проблеми, як, наприклад, фотогенічність атомних підводних човнів. Цієї весни поряд з кінозіркою Софією Лорен (на жаль, ми бачили її тільки в фільмі «Аїда», а премію вона одержала за «Матір і дочку» за романом Альберто Моравіа («Чочара») найвищу голлівудську кінопремію Оскар одержав відставний полковник американської морської піхоти Уїльям Гендрікс за фільм про атомні підводні човни з ракетами «Поларіс» на борту. Вперше за тридцять чотири роки існування цієї премії вона присуджена військовому. Оскар вклонився богині війни Палладі. Американські газети захлиналися: сам президент Кеннеді зробив на такому човні підводний перехід. Ах, як то зворушливо!
Проблеми, які висуває людське життя, переростають це життя, вони вищі, більші, значніші, незбагненніші, ніж окремо взяте життя, існування, екзистенція окремої особи. Треба дуже багато життів, щоб наблизитися до розуміння тих проблем. І, може, в словах товариша Руама «Ліпше цільтеся!» більше мудрості, ніж у багаторічних вправах філософів-позитивістів чи екзистенціалістів, або в балачках дюжини буржуазних парламентів.
Про що ще може думати сьогодні; чим може цікавитися шофер київського вантажного автопарку Володимир Пушкар, а також Володя Пушкар — студент Київського будівельного інституту по відділу архітектури?
Він думає про московський готель «Юність», якого він не бачив, і про київський готель «Москва» (ліпше б його бачити трохи інакшим!). Він думає про те ультрасучасне місто, яке закладають поблизу Парижа, запросивши до його проектування й спорудження, крім архітекторів, ще тридцять найвідоміших у світі художників і скульпторів, серед яких навіть такі модерністи-крутії, як Сальвадор Далі й Жан Кокто.
Він думає про Чандігарх, місто, спроектоване славнозвісним Корбюзьє як втілення в життя всіх його багаторічних бетонно-машинних химер. Думає про місто Бразіліа, яке лежить десь на далекому бразільському плато, на фантастичній червоній землі, мов велетенський літак або альбатрос. Будинки скло-блискливі, білі, мов грудки цукру. Президентський палац з бетонними колонами-парусами, він стоїть над озером і мовби пливе по ньому, збираючи вітри з джунглів і плоскогір’їв у свої новітні паруси. Восьмирядові бетонні автостради. Мости, віадуки, троянди роз’їздів, перехресть. Вуличний рух підпорядковано не поліції, а естетиці...
Поки що ж над Володею тяжіють затверджені й перезатверджені правила руху, і він уважно вчитується в німу мову вуличних знаків, слухняно підкоряється підтьохкуванню регулювальницьких свистків, якими проганяють його незграбний панелевоз через перехрестя (швидше, швидше, не захаращуй перехрестя!), шанобливо зупиняється перед трамвайними зупинками (не ближче дев’яти метрів до задніх дверей трамвая), мстиво відтирає «приватників», тобто власників «Москвичів», «Побєд» і «Волг», бо сам він належить до тих, хто має тільки моторолер, та й то не «Чізетту» або «Тулу», а дешевеньку «Вятку», а крім того, всі ми люди, ох-ох-ох...
На захаращеному будівельним мотлохом подвір’ї тресту «Буддеталь», як завжди, черга машин під навантажування. Старіші водії якось встигають сюди, перш ніж молоді, та, власне, справа й не в старих чи молодих — однаково хтось має бути першим, хтось має бути середнім, а ще хтось останнім. Треба набратися терпіння й ждати. Потім гнатимеш машину через усе місто до нового бульвару, де споруджується твій будинок, намагатимешся перекрити той вимушений простій, намагатимешся виконати свої «тонно-кілометри», нервуватимеш, матимеш неприємні розмови з автоінспекторами, бо в автоінспектора вже не план і не естетика, як ото в Бразілії, у нього на сумлінні — безпека людського життя, він непідкупний сторож цієї безпеки, він — єдине уособлення спокійного і чистого, незатьмареного розуму посеред стихійного моря машинізації.