День для прийдешнього
Шрифт:
До деякої міри ми всі футболісти, бо кожен з нас прагне забити гол у чужі ворота. Футбол для нас — це молодість, сила, вміння. Як сказав поет:
У грі, у запалі юначім, У справедливому бою Непостаріле людство бачить Довічну молодість свою.І ми справді молодіємо в дні футбольних змагань, особливо ж, коли наша команда — чемпіон Радянського Союзу, особливо ж, коли грають Лобановський і Войнов, Базилевич і Турянчик, особливо ж... На сезон 1962 року на десять тисяч абонементних місць Центрального київського стадіону було подано сто п’ятдесят тисяч заявок. Потрібні коментарі?
В дні змагань усі вулиці, які ведуть до Центрального київського стадіону, підпадають під контроль... не міліції, ні! Контролюють підступи до стадіону київські тітоньки. Спорохнявілі, як старі печериці, бабусі з Басейної, рожевощокі молодиці з дерев’яних будиночків, що ще збереглися на колишній Собачій тропі, відтиснуті новими спорудами бульвару Лесі Українки; сором’язливі дівчатка з Борисполя і Боярки, в модних блузочках, застебнутих на всі гудзики, бо як же інакше: такий багатотисячний чоловічий контроль! І у всіх: клунки з соняшниковим насінням і допотопні гранчасті склянки з вузеньким дном, і такса: гривеник — склянка. Торгівля йде жваво. Якби так продавалися атлантичні оселедці або меблі фабрики імені Боженка! Клунки випорожнюються миттю. Бабусі з Басейної посилають за поповненнями, бориспільські дівчатка тихо зникають, молодиці з Собачої тропи з жалем позирають на нові й нові потоки болільників, яким не дісталося насіння. То ж то прогавили! Можна було б ще з пуд продати!
А болільник набиває кишені насінням, поривається на стадіон, знаходить своє твердо визначене місце, завширшки в тридцять сантиметрів, розсовує сусідів, які, скориставшись його відсутністю, «відпочивають», розсівшись удвох на трьох місцях, вклинюється, простягає ноги, запускає відразу обидві руки в кишені, щедро винагороджує. Кого? Насамперед того, хто сидить нижче. Бо йому за шию летітиме лушпиння, отже, хай терпить і в свою чергу плює на свого нижчого колегу. Потім можна почастувати й сусідів бокових. Утворити своєрідний альянс лузально-плювальників. Більше нікому. Тепер набираєм у жменю для власного споживання, кидаємо першу насінину, намагаючись влучити в рота від самого пупа. Гризь! — тьфу! Гризь! — тьфу! Пішло! Команди вибігають на розминку. Можна припинити процес «гризь — тьфу», закласти пальці в рот і свиснути, мов Соловей Розбійник. Ще можна гукнути: «Лобан-ледащо» або «Ей, макаки, ворушіться!»
Ми описуємо типову поведінку типового болільника, так би мовити, болільника-аристократа, у якого в кишені абонемент у перший сектор західної трибуни, чотирнадцятий ряд, майже крайнє місце, майже навпроти середньої білої лінії зеленого поля. Болільника звуть Гнатко, прізвище — Косар-Косаревич. Він? Точно!
Пройшов крізь усі рубежі, крізь заслони міліції, пройшов гордо, несучи повні кишені насіння, з нахабнуватим усміхом мрійника і ошуканця дивився в очі усім капітанам і майорам міліції. А що в нього — на лобі написано, що за ним сьогодні плаче Лук’янівська тюрма? У нього абонемент — залізний документ, що дає право на дві години найвищих переживань, захоплень і мудрствувань.
Мудрствування починаються ще до гри. Суперечки щодо складів команд.
— А я тобі кажу, що Басалик піде на лівий край, а Лобан стане з Каневою в центрі. Яка з Басалика вісімка!
— Разинський знов намаже! Треба було ставити Макарова.
— Що ти читаєш програмку? Грамотій! Ми й без програмки все знаємо!
— Не заважай!
Палець упирається в те саме місце програми сьогоднішнього змагання, де пишеться: «Отже, динамівці Києва — на найвищій точці чемпіонату. За ними ЦСКА, а потім слідує «Зеніт» — сьогоднішній суперник чемпіонів, гру яких ми будемо спостерігати на нашому стадіоні.
Ця зустріч має дуже принциповий характер. І не тільки тому, що сьогоднішні суперники перебувають у трійці лідерів першої підгрупи, а й тому, що протягом багатьох років киянам не вдавалось взяти гору над зенітівцями на ленінградському стадіоні, та й у себе вдома не часто доводилось записувати на свій рахунок переможні очка. У нашій пам’яті і події, що розгорнулися на полі під час зустрічі цих команд у першому крузі. Лише на останніх секундах влучний удар Валерія Лобановського врятував чемпіонів від поразки».
— Ясно? — каже власник програмки. — Тут гав не лови! А то...
— А то що?
— Поб’ють.
— Треба знати одинадцяту заповідь, — спльовуючи лушпиння, каже Гнатко. — Вона гласить: не будь дурнем.
— Я, здається, нікого не ображав! — кип’ятиться власник програми.
У відповідь лунає диригована Гнатком пісенька, яку співають усі три його сусіди, підкуплені насінням: «Если рухнет фабричная труба! Ба-ба!»
Суддя викликає команди йа поле. Ось вони визміюються на зеленій траві двома ланцюжками молодих гнучких тіл. Гнатко підводиться, закладає пальці в рот, свистить, наспівує: «Если грохнется фабричная труба! Ба-ба!» Перший удар по м’ячу. Працюють болільницькі зуби, язики, губи, сиплеться лушпиння від насіння, лушпиння пустих, нікчемних слів, хвастощів, бадьоріння, хизування своєю болільницькою дотепністю, своїм футбольним всезнанням і всезагальним розумінням.
Так минають хвилини, минає перша половина змагання, забиваються два м’ячі, три, рахунок 2:1 на користь киян, гра втрачає свою красу, перетворюється на якусь марудну тяганину м’яча по зеленому полю, команди відверто борються за очки, спорт зникає, вступає в дію арифметика, трибуни розчаровано свистять, Гнатко плюється лушпинням уже не так енергійно і вже рідше виспівує свою «трубу». За хвилину до свистка він підводиться і, незважаючи на голосні протести, рішуче пробирається до виходу. Стрибає через бар’єр якраз тої миті, коли позаду на полі лунає свисток, коли весь стадіон оживає і мчить до вузьких виходів. Але Гнатко вже поза конкуренцією. Він летить до центральних воріт, поворот правобіч — до Бессарабки. Треба хапати таксі, поки вони там ще є, за п’ять хвилин він уже в машині, важко хекаючи, кидає шоферові адресу, визирає у віконце, показує язика рухливій лавині тіл, яка виривається з Басейної вулиці.
Додому він заїздить в надії, що матері все ж удалося знайти якогось впливового покровителя, який позбавить його від приємності провести чотирнадцять ночей у камері Лук’янівської тюрми разом з тим пришелепуватим Генкою, який помішався на своїй Європі до того, що навіть у камері пробував учора вити джазом і читав якісь вірші, від яких канудило. Ох, ох, все нудь!
Він злітає по сходах, стукає ногою в двері, відпихає злякану бабу Надю з дороги, біжить у приймальню (оленячі роги, дурнячі тумбочки, дзеркала в старовинних рамах, штучки-мучки, тьфу!), кричить:
— Муттер!
Ганна Сергіївна, з пом’ятим обличчям і пом’ятою зачіскою, кутаючись у капот з легенького імпортного ситчику, стає на порозі своєї кімнати.
— Ти чого? Ти звідки?
— Звідти, де був увесь порядний Київ. Ну, як тут у тебе?
Але тут він придивляється до матері і ставить безпомилковий діагноз:
— Спала!
— Ну, так, ну й що? В мене режим.
— Ага, в тебе режим. Спати по обіді, а до обіду просиджувати в перукарні! А в твого сина — теж режим, тільки тюремний. Егоїстка!