День для прийдешнього
Шрифт:
Гнате, я не дозволю!
— Начхати! Я сподівався, що вона... А вона — спить!
— Так як ти...
— А ти!
— Ти просто!..
— І ти!
— Гнате! Я...
— Можеш не кричати. Мене тут нема. Я в тюрмі.
— В тюрмі? А знаєш, що за тобою вже приїздила міліція?
— І все-таки ти спала?
— А що я мала робити? Безпомічна жінка.
В такому разі я їду до тюрми. Мене жде таксі.
— О боже! Я з тобою!
— Тебе ще не вистачало.
— Ні, ні, я поясню там... Підожди мене, я миттю...
— Ну вже гаразд, — згодився Гнат і пішов до кабінету, щоб освіжити в пам’яті описи римських триклініумів, де їли, лежачи на канапах, нажиралися до стогону, лоскотали в горлі пірцями, щоб занудило, виригували все з’їдене і знову жерли-жерли. Ото було життя!
До тюрми їхали мовчки. Тільки як зупинилися коло брами, Гнат спитав:
— Машину тобі затримати?
— Ні, ні, не треба!
А коли машина від’їхала, Ганна Сергіївна сплеснула руками:
— Який ти невихований! У машині при шоферові таке спитати! Адже він відразу догадається, що я привезла тебе до тюрми, а сама повертаюся додому!
— Хай догадується. А може, я прокурор.
— Глянь на себе, який ти прокурор.
— А що? Модний юнак останнього київського взірця.
— Ти...
— А ти...
Вони спробували посваритися коло тюремної брами, але нічого не вийшло, обох заїдала нехіть.
— Ну, стукай же, — сказала Ганна Сергіївна, з острахом дивлячись на високу глуху браму.
— Сама й стукай, — відповів Гнатко. — Я не звик добиватися в такі двері.
— Можна подумати, що я звикла.
— У тебе є життєвий досвід.
— Але не тюремний.
— Ага, виходить, ти не знаєш життя! А чому ж завжди штиркаєш мені в очі своїм досвідом!
— Тюрма — це не досвід. Це злочин. Стукай же!
— Сама й стукай, а я не стану!
— Але ж тебе засудять ще більше!
— Хай судять. Кому я потрібен!
— Ах так, ти нікому не потрібен. Ти нікому...
Ганна Сергіївна повісила торбинку на ліву руку, рішучим кроком підійшла до брами, стукнула в неї кулачком.
— Ей, агов, відчиніть, будь ласка!
Жодного ефекту. Ганна Сергіївна стукнула ще раз, хукнула на руку, бо було боляче, озирнулася на сина.
— Іди помагай.
— І не подумаю. Мене вчора завозили сюди на машині, а тепер пішки? Проза. Генка мій каже: «Не дайтесь, щоб проза повсякденності накинула вам зашморга на шию».
— Іди ж, дурню!
Вона застукала вже обома руками, потім спробувала вдарити в браму ногою. Збоку відчинилося маленьке віконечко, показались чиїсь очі, пильно глянули на Ганну Сергіївну, молодий голос спитав:
— Вам чого, громадянко?
— Мені треба в тюрму. Впустіть нас. Йому он треба в тюрму.
Очі ще раз подивилися на дивну пару, віконечко зачинилося.
— Але ж ви не маєте права, — закричала Ганна Сергіївна, — я вимагаю! Чуєте! Відчиніть зараз же!
Вона розігналася й вдарилася в браму всім тілом. Гнат стояв і реготав.
— Негіднику, — прошепотіла Ганна Сергіївна, — ти ще смієшся з матері. Тобі не соромно, що мати... Відчиніть же! Я вимагаю! Я вмру під цією брамою! Чуєте?
Вартовий по той бік брами доповів сержантові, той сповістив начальника караулу. Якісь люди хочуть пробитися в тюрму. Штурмують браму. В далекій караулці пролунала команда: «В ружье!» Задзвонили телефони, полетіли рапорти. Потім усе втихло. Збоку від брами були непомітні дверцята, вони відчинилися, звідти показався високий офіцер, глянув спокійно на Ганну Сергіївну, яка саме летіла в чергову атаку на неподатливу браму, на Гнатка, що стояв, заклавши руки за спину й скрививши губи, тихо сказав:
— Зайдіть, будь ласка, сюди.
Ганна Сергіївна почервоніла, поправила зачіску, суворо зиркнула на Гната: іди за мною.
В тісній кімнатці чергового офіцер запросив Ганну Сергіївну сісти, сам лишився стояти. Стояв і Гнат, бо сісти, власне, було більше ні на чому.
— Я вас слухаю, — сказав офіцер. На вигляд йому було років з сорок. Мужні складки залягали в куточках уст, темні розумні очі дивилися з-під густих гарно вигнутих брів. «Який мужчина!» — в думці зауважила Ганна Сергіївна і сховала назад до торбинки хусточку, в яку перед цим хотіла розплакатися.
— Розумієте, я... я вдова професора Косар...
— Мамо! — перебив її Гнат. — Перестань. До чого тут професор!
— Помовч! Повторюю: я вдова професора Косар-Косаревича, відомого архітектора. А це мій син Гнат, студент-випускник, прекрасна дитина, талант...
— Ма! Перестань!
— Не замазуй мені, будь ласка, рота! Так от... нам треба до тюрми... тобто...
Офіцер посміхнувся одними очима.
— У мене ще не було таких випадків, щоб хтось добровільно добивався в тюрму, — сказав він.
— Так, це справді трохи смішно, але розумієте... Мій син, тобто син покійного Косар...
— Якщо ти не перестанеш, я піду, — погрозив Гнатко.
— Куди ж ти підеш: тобі ж треба в тюрму!
— Якщо вам справді так треба в тюрму, то вас хіба що можна затримати за хуліганство, — сказав офіцер. — Спроба вчинити хуліганську вихватку коло тюремної брами. В практиці нашій таких речей, щоправда, не траплялося, але ви створите такий прецедент. Однак я жартую. Гадаю, що тут просто непорозуміння. Вам ліпше йти додому.
— Ви так вважаєте? — схопилася Ганна Сергіївна.
— Звичайно. Не думаєте ж ви, що ми хапаємо кожного, хто проходить побіля тюрми. Якщо хочете знати, то для мене задоволення не в тім, коли людину приводять до тюрми, а в тім, коли ми її випускаємо на волю. Та й хіба тільки для мене? Спитайте он солдата — він скаже те саме. Просто ми виконуємо обов’язок, тяжкий і суворий обов’язок, але все людське властиве нам так само, як і вам, як усім.
— Я вас розумію. Мені було дуже приємно познайомитися з таким прекрасним офіцером... Але Гнатко. Як же з ним? Він повинен сидіти в вашій тюрмі. У нього...