День для прийдешнього
Шрифт:
— Але ж я... — у жінки зовсім не було слів.
— Як, товариші?
— Звичайно ж, Тетяна Василівна, — подав голос Діжа, так ніби не він сьогодні зчіплявся з Тетяною Василівною. — Вона проведе все найкраще.
Кукулик підвівся з свого крісла, відкашлявся.
— Звиняйте, а як же нам? Дозволите піти звідси?
— Чому ж? Залишайтеся. Ви члени жюрі, але без права голосу. Гадаю, що вам неодмінно треба залишитися, вам і Кошарному, — тепер уже Олексій Іванович говорив як секретар міськкому партії, він звертався до комуніста Кукулика: сиди слухай, а потім ще нам відповіси, так, так...
Кукулик перемістився під стіну. Кошарний сів у другому кутку кімнати. Тетяна Василівна ждала, поки вони всядуться.
— Товариші, — сказала вона. — Нам доводиться починати все спочатку. Але не дискутувати — досить ми сьогодні дискутували, а починати оцінювати проекти. Які будуть пропозиції? Товаришу Діжа, ви?
— Я пропоную присудити першу премію проекту «Сонце для всіх».
— Так, занотуємо. Ви, товаришу Брайко?
— Підтримую пропозицію. Другу премію — проектові під девізом «Провесінь».
— Запишемо. Дементію Хомичу...
ВИНОГРАД З ТАТАРКИ
Є багато способів на те, щоб не прочитати за рік жодної книжки. Ось десять з них:
Купи телевізор.
Розводь голубів (якщо не заборонено постановою міськради).
Засідай щодня.
Лови рибу (спінінгом або просто вудкою).
Полюй три місяці на рік і готуйся до полювання решту дев’яті.
Стань головою відсталого колгоспу. Взагалі очоли щось відстале.
Грай у дурня, преферанс, забивай козла.
Купи велосипед, мопед, моторолер, мотоцикл, моточовен, автомобіль (що зможеш).
Одружися з кіноманкою, яка тягатиме тебе щовечора до кіно.
Заощаджуй електроенергію.
Володя вибрав ще й одинадцятий спосіб: вирощував виноград. Та ще працював над проектом.
Які то тяжкі були місяці! Коли думка не відпочивала жодної миті, коли навіть уві сні мозок продовжував свою працю, коли нерви були виснажені до краю, коли здавалося, що вже в голові не лишилося жодної ідеї, жодного поруху, жодного рішення. А ти не здавався, ти біг до бібліотеки, гортав якісь не потрібні тобі книжки (не читав, ні!), обмінювався поглядом з Веронікою, нічого не казав їй (та й що міг сказати?), повертався додому, сидів над білими аркушами ватману; потім якесь коротке, лихоманкове дрімання, бігом на роботу, і там якийсь сам не свій, розгублений, роздратований, злий, чого з тобою ніколи не було, і так весь час, мов гориш у вогні, кудись квапишся, кудись біжиш і ніяк не добіжиш, і не знаєш, чи вистачить сили добігти...
Тепер проект десь лежав, його хтось там читав чи, може, просто викинув у кошик, але вже можна було відпочити, можна було забути про ті страшні місяці, хоч у голові вже з’являлися нові думки і щодень ставало їх більше, хоч як він відганяв їх. Невже так усе життя? І невже це життя творчої людини? Без нормованого робочого дня, без вихідних, без свят, без відпочинку, без змоги навіть подумати про кохану людину як слід, так, як думають тисячі й мільйони? І невже це щастя?
Він не знав і не хотів думати над цим. Намагався жити, як давніше, бути таким самим Володею Пушкарем, яким був до цього: після цілоденної біганини приїхав додому, нашвидкуруч щось там поїв і пішов до садочка.
Батьківський садок. Батьківські руки, батьківський піт — у всьому: і в отих схилистих рясних вишнях, і в невисоких міцностовбурних яблунях, і в товстих, покручених, потрісканих коренях виноградних ліз, сірих, як київська земля, нестомних у своєму щорічному проростанні, як нові весни.
Батьку, батьку, про що ти думав, коли біг в атаку на фашиста і коли падав з ворожою кулею в серці і високе небо накрило тебе навіки? Чи встиг ти пошкодувати, що не почуєш більше тихого голосу моєї матері, коханої твоєї Ганни, а чув тільки тишу смерті на полі бою! Чи, може, хотілося б тобі покласти свою дужу долоню на мою хлоп’ячу голову (а накрив долонями тільки слід від фашистського танка); чи згадав ти оці посаджені тобою виноградні лози, і бачив кипіння зеленого листя, і весь світ повнився для тебе зеленим листям, бо зелене листя — то вічність і безсмертя!
Ці виноградні лози були для Володі мов жива пам’ять про батька. Він беріг корені від морозів, і від засухи, і від всіляких шкідників і хижих нальотчиків — від усього беріг батьківські живодайні корені, а вони щовесни задаровували його молодим пагінням, і, здавалося, не могло бути більшої радості для хлопця, ніж бачити, як з старих, мовби вмерлих коренів виростає зелене, соковите, буйно-прекрасне.
«Батьку, батьку, ніколи не забуду тебе!»
Виноград ріс густими невисокими кущами, листя було чорнозелене, соковите, буйне, а між ним синіли грона ягід, тугих і терпких, мов терен, ось який був наш київський виноград з Татарки, і смак у нього — єдиний у світі, мов спогад з дитинства, мов смак перших днів творчості!
Володя зрізав кілька найспіліших грон, поклав їх до чорного конверта з фотопаперу. Треба почастувати Вероніку. Хоч він і втік сьогодні від неї, але завтра вони зустрінуться і він запропонує їй батьківського винограду з Татарки, винограду, вирощеного власними руками. Десь у підсвідомості пульсувало інше бажання. Він би хотів подарувати Вероніці щось інше, більше, ніж оцей пакетик кислого винограду. Та що з того? Всі ми хотіли б роздарувати своїм коханим цілий світ.
Про те інше він не хотів і думати. Якщо й думав, то тільки краєчком свідомості. Так гомеопат розчиняє ліки, намагаючись дозувати їх таким чином, щоб дати хворому лише молекулу ліків. Володя впускав у своє серце тільки молекулу, тільки один-єдиний атом бажання, щоб у сірому будинку на Володимирській його проект... До біса проект! До біса все на світі!
Прийшла мати. Покликала:
— Володю, йди вечеряти.
— Не хочу.
— Що з тобою, моя дитино?
Він напав на неї:
— Ти знов переш білизну Косар-Косаревичам?
— Звідки ти взяв?
— Я був у них сьогодні.
— Ти в них був?
— Ага, злякалася?
Володя скинув з себе напускну суворість, підбіг до матері, обійняв її, поцілував.
— Та що з тобою сьогодні, сину?
— А я й сам не знаю.
— На роботі щось?
— Та на роботі нічого.
— А що ж?.
— Та...
— Чи женитися збираєшся?
— Нічого не знаю. Треба дожити до завтра. А як дожити — не збагну. Хоч на осокір залазь!
— Це дівчина, — безапеляційно підсумувала мати, — це ота довгонога з білим волоссям.
— Дівчина, мамо, дівчина! А звуть її...
— Та Вероніка ж, я ж знаю.
— І Вероніка й не Вероніка.
Мати мовчки подивилася на сина. Ніколи не вимовляла слова «порядність», «честь», «совість», але знала, що син її знає ці слова, що інакше бути не може.