День для прийдешнього
Шрифт:
— Ви б голосували проти?
— Не в голосуванні справа. Я відстоював цей проект. Сам-один відстоював. Пішов проти всіх! А знав би...
— Що ж було б?
— Ну, звичайно, теж відстоював би. У всякому випадку, так треба завжди діяти. Але людина іноді буває слабою, Таню...
— Я не звикла від вас таке чути.
— Почуйте.
— Я вас... люблю.
— Не треба жартувати, Таню. Ви бачили...
— Я не жартую.
— Таню!
— Іване!
— Краще я піду звідси.
Вона мовчала.
— До завтра, Таню.
— До завтра.
Він пішов до дверей. Вона загадала: «Повернеться чи ні, озирнеться чи ні? Озирнися! Озирнися ж!»
Він взявся за ручку дверей. Озирнувся. Очі в нього були сумні й нещасні. Вона перебігла кімнату, мов гнана вітром. Хотіла вхопити його за руку, як та. Не добігла, стала. Він пхав поперед себе важкі двері, дивився через плече на Таню. В очах у нього потепліло.
В кабінеті Кукулика загрюкотіли стільці. Двері за Діжею зачинилися. Він піде в ніч, довго добиратиметься на свій далекий хутір Нивки, в маленьку кімнатку.
Таня повернулася до столу, важко впала на стілець, опустила руки. «Озирнися на мене, озирнися, озирнися!»
ДЕ Ж МИ БУДЕМ НОЧУВАТЬ?
Вероніка чимдуж натискувала на кнопку електродзвінка. Видно, дзвінок був десь у будиночку, бо жодного звуку до дівчини не долинало. Закусивши губу, вона давила, давила ту кляту кнопку, а Володя не йшов. Де ж він? Чи вдома? Чи є хто вдома?
Тиша стояла на Татарці. Тут рано лягали спати, бо рано вставали, йшли на заводи, квапилися розпочати робочий день. Тут любили тишу, вміли її цінувати, а їй зараз хотілося не тиші, а шуму-грому, хотілося ілюмінації, святкових оркестрів, ревища тисячних юрб. Володя, Володя!
Хвіртка легко прочинилася, видно, була тільки прихилена. Вероніка подалася туди всім тілом і... з жахом відскочила назад. З хвіртки, хижо вигинаючи спину, вискочив здоровенний собайло.
— А-а-а! — закричала дівчина.
Собайло оббіг навколо дівчини, став навпроти неї, мовчки дивився розумними чорними очима. Їй стало ще страшніше. Вона не могла більше кричати. Стиха застогнала, потім і зовсім заніміла. До дзвінка дотягтися боялася. Боялася ворухнутися. Собацюга відразу кинеться і відкусить їй руку. Так і стояла вона перед велетенською вівчаркою, ще хвилину тому найщасливіша на світі, а тепер беззахисна й нещасна.
— Рекс, — почулося з двору, — де ж ти, Рекс?
І тоді вона прокинулася від страшної скованості, вона згадала, що собаку звуть Рекс, згадала, як годувала його цукерками і як він перестав на неї гавкати, вона згадала це все, бо з глибини двору почувся Володин голос, їй захотілося гукнути Володю, гукнути, щоб він біг сюди, але страх ще не відпускав її, і вона тільки прошепотіла:
— Рекс, Рекс...
Володя став у хвіртці, побачив Вероніку, не повірив власним очам, потім запримітив Рекса, вхопив його за шию, відтягнув від дівчини.
— Зринув з нашийника, — винувато пояснив Вероніці. — Хоч як туго затягую, а він покрутиться, покрутиться і, дивись, днів через три виприсне. Хочеться на волю.
— Володю, — сказала вона, — Володю, ну про що ти?
— Та про Рекса ж... Такий капосний собака...
Він уже догадувався, що Вероніку пригнало так пізно щось надзвичайне; він міг би заприсягнутися, що її пригнало сюди те, чого він найбільше боявся, про що не хотів думати, а воно само думалося, і от тепер теж не насмілювався спитати дівчину, не насмілювався навіть вислухати її, а говорив про собаку, потім згадав про виноград, який ждав Вероніку в чорному конверті з-під фотопаперу.
— А я тобі винограду приготував. В пакетику з-під фотопаперу. Чорний пакетик. А виноград знаєш який виріс. Сизий-сизий, аж чорний! Це ще батько мій посадив... А потім я зірвав листок винограду і поклав на пакет, він так і лежить на підвіконні, ось ходімо глянеш, ти ніколи не бачила такого: зелений різьблений листок на чорному тлі. Майже абсолютно зелене на майже абсолютно чорному...
— Володю, — сказала Вероніка і схлипнула від щастя, — Володю, чому ти не хочеш мене вислухати?
— Але ж ти нічого не кажеш! Стривай, я прив’яжу Рекса.
— Він не кусається. Ми з ним давні знайомі. Відпусти його.
Володя відпустив собаку. Той тріпнув шиєю, вирівнюючи шерсть, придавлену хазяїновою рукою, став за кілька метрів від Володі й Вероніки, дивився на них пильно, думав свою собачу думу.
— Володю, — вона простягла руки, пішла до нього, мов сліпа, поклала йому руки на плечі, роздивлялася його невродливе, вперте, розумне обличчя.
— Ну що, Вероніко? Ти сама на себе не схожа.
— Володю! — вона обхопила його шию, наблизила свої очі до його очей. — Тобі присудили... «Сонце для всіх»... Тобі — перша премія...
Він слабо відвзаємнив її обійми, не знав, чи вірити, чи ні, не знав, що щастя буває таким великим, гучним і несподіваним. Потім ухопив дівчину, стиснув її, підняв.
— Вероніко! Мамо!
* * *
Стільки людей змагалося, стільки розчарувань, зла, ненависті, боротьби — і все тільки для того, щоб ці двоє мали щастя.
* * *
Ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота,
Питається сон дрімоти:
«Де ж ми будем ночувати?»
А ночувати будемо в будинках Володимира Пушкаря, в Пушкаревих будинках ночуватимем.
Київ — Алупка,
1961 — 1963