День на пастівнику

Мирний Панас

Незабаром два брати, назброївшись, по­тягли степом на страшного ворога. Івась пішов уперед і хвалився, що хай тільки її забачить,- так і зацідить у голо­ву кирпичиною! Грицько плівся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дізнавсь, що він його обдурює.

– Де ж ти її бачив?
– допитувався Івась.

– Підожди. Он там - недалеко від саги, на тому бугорці,- і Грицько показав рукою.

Перед ними відкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тільки на середині леліло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка, то її згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких

ямках тії стежки блищала водиця, другі були сухі, поре­палися, тута ж валявсь пом'ятий явір, збита різучка-трава, осока, через неї плигали здоровенні чорні жаби; у воді вони кумкали; по тім боці в осоці щось свистало.

– Що воно свище?
– питавсь Івась.

– Черепаха,- одказав Грицько.

– Проклята, як здорово,- і Івась почав до неї собі свистіти.

– Та де ж ти бачив гадюку?
– допитувався він, коли йому надолужило дражнити черепаху.

– Та кажу ж, он там. Тільки я не піду.

Івась покрався сам. Бистро його очі бігали по траві, по будяках, він шарив ними і все подавався уперед.

– Та де ж?!
– нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на то­му місці, де вказував Грицько, нічого.

– Та кажу ж, там.

– Тут нема нічого.

– Їй-богу?
– здивувавсь Грицько.

– То вже ж би я не стояв, коли б було що!
– гукнув Івась.

Грицько підтюпцем побіг до брата. Хвилина була крута для Грицька,- Івась так і впився у його очима, а його сміх-регіт розбирає.

– Еге-е,- затяг він,- значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцій самій будячині,- бач, і головка збита,- отут вона си­діла, отут її голова лежала червона та люта,- розказував Грицько.

Івась подививсь на будячину, зелена, нерозцвічена кві­тка її лежала свіжо збита долі,- подивився в очі брата, чи не бреше лиш,- ні, Грицько так сміло дивився на його.

– Так, так, утекла!
– промовив він, і досада ущипнула за серце.- От раз приходилось побачити,- узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?

– Куди? у болото!
– одказав Грицько.

Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрут­нувсь він коло того місця, проходив його і вздовж і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву,- нігде немає гадюки, і сліду ніякого не видно.

– Хай їй біс! Ходім назад,- рішив він.

Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглин­ням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної, води; накидалися на жаб, і - боже!
– який радий був Івась, коли йому довелось одну роз­чавучити здоровенною цеглиною.

– Ото б було і гадюці!
– скрикнув він...

– Де то се наш Василь?
– спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.

– Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись,- од­казав Івась, сідаючи коло брата.

– Дума, що шукають? Чудний!
– рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.

– А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все роз­казує, який він у неї розумний,- перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою.

– Оце, каже, у дяка вивчу та ще і в школу віддам. І батько, каже, пише з полку: віддай безпремінно Василя у школу.

– То що, як у школу віддасть?
– якось призро спитав Івась.- Щоб навчитися сестру дужче бити.

– Вивчу, каже, та й одішлю до батька,- батько, кажуть, полковим писарем, чи що,- так до батька ото й відішле, а не то, каже, по духовному поведу,

у паламарі або в дяки.

– Буде горобців на дзвіниці лякати!
– додав Івась.

– Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати,- так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив - то все гаразд, усе до ладу, а от Галя що зробить - то все не так,- помовчавши, додав Грицько.

Іван нічого не одказав, тілько глибоко зітхнув.

– Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б нас не вчили...- не швидко обізвавсь Івась.

– Якби ж то!
– зразу одказав Грицько та й схопився.- Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тілько вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона ті­льки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того - і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні виле­жуватись - йому дай. От і тепер, що хоч дам, тілько ходімо шукати,- то десь у бур'яні і знайдемо.

Іван зареготавсь.

– Ану ходімо, справді.

– Ходімо.

Брати разом посхоплювались і кинулись іти.

– Ти бачив, куди він ішов?
– спитав Грицько.

– Він туди, на Ратієвщину подався.

– Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.

– Васси-и-лю!
– гуконув Івась своїм чистим і тонким голо­сом, аж луна роздалася.

– Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур'я­ні набредемо. Ти йди туди, а я - сюди.- І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.

Кругом високої кам'яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугилою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тіни­сте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі знай біга­ли сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кі­шка дотлівали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам'яної стіни? Від татарви ли­хої? Від злодіїв, розбишак лютих?
– Ні.

Покійний князь Ратієв, як заходився будувати собі дворище, велів той рів викопати. Сотні кріпаків місяців зо два тілько й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких місцях і до води докопалися, а то воду спускали аж із озера,- тоді і озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було,- кругом двору, наче річка текла, облягав його водяний рів; тілько коли глухої залізної брами перекинули залізний місток, та й той ча­сто-густо приймався. І ніяким побитом тоді не можна було добратися до двору. Як кріпость та, стояло те дворище у степу проти міста і грізно дивилося на його своїми високи­ми бійницями, у широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок, з котрих у великі свята, от як на рі­здво або на паску, стріляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, і ніхто не знав, як там живуть вони, ото хіба тільки пушки давали ознаку, що ратієвці святкують свято...