День на пастівнику

Мирний Панас

– Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх?
– обізвавсь Івась.

– А вже до гаспида!
– додав Грицько...

– Чого там тільки немає!
– зітхнувши, промовив Василь.

– Там, кажуть, й райські яблучка є?
– спитав Івась.

– Мати розказує,- одказав Василь,- що не тільки райські яблучка, а й агрус, порічки, виноград,- отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?

– Брат ти мій!
– скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був?
– і його очі загорілися.

– А що, якби

тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте двори­ще? Що б ти робив?
– спитав трохи перегодом Івась.

– Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,- більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.

– А я не так би зробив,- одказав Івась.- Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі, розкошували разом.

– А ти, Василю, що зробив би?
– спитав Грицько.

Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу; як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тліє огонь заздрості,- так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!

– Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати,- не до­ждавши одказу, почав знову Грицько,- там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, і тепер ті люди у глуху ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?

Василь мовчав.

– Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований,- одказав Івась.

– То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.

– А якби досягли?
– спитав Івась.

– То б рознесли на шматочки!

У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвіти­ла. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками,- і не змельне - все дивиться на Ратієвщину.

– Василю!
– обізвав його Грицько.

– Га?

– Ти не чув?
– і він знову його перепитав.

– Ні, не розказувала,- одказав понуро Василь.

– Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покійний пан дітей не лю­бив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам від­дати.

– Як, живе?
– скрикнув Івась.

– Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть.

Івась аж затрусився, так йому стало страшно.

– У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, ка­жуть, не хорти, а справжні куцьки. Там для їх і комори здоровенні були відбудовані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.

– Так він і з чортами знався?
– спитав Івась.

– Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він, кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою їм одписав. Роз­казують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться та пруть цілими

тачками гроші,- одні зо­лоті, другі срібні, треті мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому - череп'я, а в третьому - кінські кі­зяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили,- як лусне щось, мов з гармати ви­палило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.

Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглася довга тінь. Ратієвщина, наче в золото окутана,- горіла-сіяла.

– Ох-хо-хо!
– не скоро, не скоро промовив Івась,- що то ко­лись тут було, а тепер,- пустка пустинею.

– Воно отак уже довіку буде,- одказав Грицько.- Це місце закляв старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову вернеться, як і було, і цегелля ті, і череп'я, і кізя­ки так й обернуться знову у гроші...

Грицько замовк; у Івася мороз ходив поза спиною, і він боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все диви­ться на Ратієвщину.

Світ закрутився, заіскрився і зразу згас,- то сонце посуну­ло за гору. Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів'я ви­сокого дерева ще горіли; то посліднє сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди зробилося темно, тілько небо, де сіло сонце, мов далека пожежа, горіло-палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жа­би в болоті, засвистали черепахи у сазі, а солов'ї - як не ро­зірвуться в Ратієвщині.

– Сонце сіло - час додому,- сказав Грицько.- Іване! Завертай овечат.

Івась, у котрого голова ще горіла і серце так дуже ки­далось від страшних

Грицькових переказів, тихо почав підводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь - одно лежав, одно дивився на Ратієвщину.

– Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому!
– сказав Грицько.

Василь глибоко зітхнув.

– Ох! Хіба уже я не доживу до того...- промовив.

– До чого?
– спитав Грицько.

– А Ратієвщина моя буде!
– аж скрикнув він.

Івась глянув на Василя - задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усміхаючись, промовив: «Доживав-ай!»

Хутко хлопці зібралися в дорогу. Івась і Грицько ішли по боках і доглядали овечат, щоб не розбігались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волік Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сірячина нерівно лежала на плечах, один край її волі­кся по траві. Василь того не примічав, він нерадісно волі­кся за отарою, немов загубив що або ішов на кару.