Добрий диявол
Шрифт:
— Не знаю.
— Тоді нащо питати? А взагалі, як ця пташка?..
— Кіхлі.
— Ну, то й скажіть йому!
— Це дуже співуча пташка.
— З яких пір ви заговорили про співучих птахів?
— Перепрошую,— з'явився між ними Яковенко,— що у вас з пальцем, Єлено?
— Кіхлі,— сказав Стіліанос.
— Що? — не зрозумів Яковенко.
— Ви питали про дрозда. По-грецьки дрозд — кіхлі.
— Це сказала вона?
— Це сказав я.
— Смішна трохи назва.
— Не думаю. Смішного мало.
— Ну, в вас добре посуваються справи. Бачите, скільки перетягли!
— А скільки треба?
— Ну, половину...
— Ми з Єленою не можемо більше... Відмовляємося.,
— Навряд.
— Що?
— Відмовлятися — навряд.
— Загрожуєте?
— Не я. Послухайте, що твориться зовні.
— Чую. «Омірос» досить міцне судно.
— Дехто надіявся більше на шлюпки.
— То був спалах...
Спалах чого, Яковенко не став слухати. Кинувся до роботи. Використати в цих людях єдине, що в них ще можна використати: інстинкт самозбереження. А тих двох ненавидів, надто ж Єлену, з її рвучкою красою, з її летючістю, з її тонкими, такими гарними там, на причалі, руками і такими ненависними тепер, коли він побачив їх на трапі...
«Як вона вміє простягати свої руки до всього! Мерщій простягала їх і до мене, і до Ляскова — ах, ах, єдині руки на світі, кожен прагне їхнього доторку, їхніх солодких обіймів, ой, ах-ой, як мед солодкі мої уста, як яблука, як яблука і як сніг мої перса... А руки тягнуться-тягнуться, і до мене, і до Віктора, який стереже вихід на палубу, і до всіх нас, пожадливі, загребущі, ненависні. Тільки заграбастати, тільки вхопити, тільки вдертися в душу, в серце... А ми любимо руки, які вміють працювати, бо самі виросли з праці і не вміємо більше нічого, і пишаємося тим, байдики вміє бити кожен нестелепа, а ми любимо працювати, ось подивіться, я покажу вам і тут, як треба робити діло, для нас працювати однаково що дихати, ми вмремо від неробства, наші батьки й діди тільки й трималися працею на землі, а не мільйонами, не різнобарвним дрантям, не божевіллям... Десь плавають крейсери, перероблені на вишукані яхти, десь куплені для забав цілі острови й цілі держави, десь влаштовуються полювання на слонів і леопардів, убивають за один день сотні слонів і левів, хтось мріє снідати в Каліфорнії, обідати в Ніцці, вечеряти в Гонконгу, то й що? Щастя не наздоженеш і не впіймаєш, щастя не горобець, щастя отут, у цих руках, м'язистих, мозолястих, найчистіших у світі руках, хоч дотикаються вони речей мовби й брудних: землі, глини, перегною, вугілля, нафти, металу. Ось і під моїми руками метал, сизо-брудний метал, співучий, як лісові птахи, в ньому виспівує сила, яку передали йому люди, і я теж віддаю йому силу, бо в мене її надзвичайно багато, бо я вмію все на світі, а що вмієте ви? Чи вмієте ви носити, тягати, копати, вергати, кидати снопи в барабан, махати вилами на лобогрійці, пробивати сталевою пікою льотку в мартені, косити мокру різуху, бурити шпури в рудниках, вантажити зерно, ламати камінь, довбати клейку глину, добувати із степових колодязів воду, що ви вмієте? Трусите лише модними лахами, а того й не відаєте, що маємо найбільше в світі людей з вищою освітою і та освіта впала на кожного з неба, зовсім даром, як повітря, ще й платили стипендію — тільки вчись, дурню. І я оце вчився б, якби не київський родич, а так маю клопіт з вами. А ви вважаєте нас ще й досі сарматами, скіфами... Та вже коли про скіфів, то знайте, що їхній цар теж колись глумився з Філіппа Македонського, що той не вміє ні вичистити свого коня, ні осідлати, й відмовився навіть стати на бій з таким царем, який нічого не вміє. Скіфи, як на те пішло, були ділові хлопці, повчитися б вам у них, а не штрикати нам межи очі... Ми завжди були для всіх вас незбагненними, загадкові гіперборейці, найдавніші філософи й історики ламали голови над нашим побутом і нашою силою, ламають вони й досі, вигадують побрехеньки або ж чорні наклепи... А ось ви тут можете подивитися, можете побачити, як ми вміємо працювати. Гляньте, гляньте, гляньте!.. Ми ніколи не скаржилися, доля наша завжди була нелегка, але наша, наша, ні в кого не позичена, не дарована ніким, ні в кого не просили, самі виривали власними руками і не хочемо іншої, не зміняємо на іншу, ні на панську, ні на царську, ні на мільйонерську, ні на... Чи вам самим стрелила в голову така думка, чи вас хтось послав сюди, щоб звабити одного чи десятьох чимось там, якоюсь ганчіркою або незвичними жіночими очима! Тільки набиті дурні гадають, що можна упослідити й принизити цілу країну, затуманивши голову трьом чи десятьом роззявам блискучими брязкальцями. Ну, знайшли ви Ляскова? Ну, хотіли обкрутити мене чарами незвичайної жінки. То й що, якби навіть і обкрутили? Перестане від цього текти в море Дніпро, чи понижчають Кавказькі гори, чи перестануть літати наші космонавти, чи помілкішає Байкал, чи зникнуть у Каракумах мільйонні отари овець, чи красна риба перестане йти на ікрометання в холодні північні ріки, чи не цвістимуть сади в Молдавії, чи перестане родити щедра білоруська бульба, чи бакинська нафта не потече більше з свердловини, чи зупиняться блюмінги Уралу й Придніпров'я! Гай-гай!..»
— Що з ним? — спитала Єлена Стіліаноса, кивнувши на Яковенка.
— Хотів би примусити й нас отак... Він перерветься від зусиль.
Вона засміялася:
— Небезпека від безконтрольної влади не тільки для підвладних, але й для самого владці.
— Коли один бере на себе всю відповідальність, то в тяжкі хвилини вся провина падає тільки на нього,— в тон їй відповів Стіліанос.
— На кого ви натякаєте?
— Ясна річ, на цього солдата.
— Він справді солдат. Тільки солдат.
— Хоче довести свою вищість. Демонструє патріотизм. Навіть тут виказує патріотизм.
— В англійському словнику Семюеля Джонсона патріотизм визначається, як «останній прихисток шахраїв». А цей хлопець — чесний.
— Сподіваюся, ви не забудете написати про його чесність?
— Не ваше діло!
Вона посунулася від Стіліаноса, не хотіла більше бути поряд з цим тупим і обмеженим типом.
«Написати про... чесність»... А що таке чесність? Спробуй визначити. І чи можна взагалі будь-що визначити в сучасному світі?.. Вона не поїхала ні до В'єтнаму, ні в Домініканську республіку, ні в Родезію... Їй захотілося побувати в Радянському Союзі, щось таке написати незвичайне... знайти матеріал... викривальний матеріал... Розкричатися на весь світ... Сама ще не знала, що і як писатиме... Але вже заздалегідь готувалася... з висот цивілізації... бо ж народилася на Середземному і каліфорнійському узбережжі. Як то? Дуже просто. Мала в собі кров цивілізації найстарішої і найновішої. Інших цивілізацій не визнавала. Їх не могло існувати. Все інше для неї — темрява, дикість, відсталість... Її коханець — газетний магнат — сміявся: «Твій антикомунізм — справа не переконань, а тільки темпераменту. Твоя пристрасть. Ти все спалюєш». Вона спалила і його... Голова в нього, мов посилана попелом... Ось як цей дріт. Сіра від сивини голова... Газетний магнат. Мільйонні тиражі... Щодня його газети цитуються по обох боках залізної завіси... енергія, безсоромність... Він володів ними ще до того, як познайомився з Єленою. Але їй завжди хотілося приписати ці заслуги собі. Не сиділа на місці. Металася по всьому світу. Брала інтерв'ю в президента Сукарно в його Богорському палаці. Розбивала йому ранкове яєчко, бо він любив, щоб це робили найвродливіші жінки, випитувала його про інтимні подробиці, про Софію Лорен, і папу римського, і про Ейзенхауера, з яким Сукарно щось там колись смажив на кухні, бо обидва були запеклими кулінарами. Їй хотілося слави такої, як тому репортерові, що перший написав про вбивство Троцького, або тому, що взяв останнє інтерв'ю у Ейхмана, або тому, що колись попав на застольну бесіду до Гітлера... Але вона знала ще й те, що справа не в простому репортажі. Газета — найліпший спосіб нападати. Нападати, нападати, завжди і всюди! І вона поїхала в цю смішну на перший погляд експедицію з єдиною метою: напасти, вдарити якнайдошкульніше, вдарити в саме підчерев'я, вдарити знизу, з самої глибини, підступно й несподівано!.. Але нічого не добула. Вічно п'яний Стіліанос зі своїми покидьками не зміг їй посприяти, виявився цілковито нездатний. Усі виявилися нездатними. Вона теж була неспроможна бодай за щось зачепитися, могла б написати тільки про якісь дрібнички, смішні й несерйозні... Сенсації не було, хоч плач, хоч уріж собі пальця, хоч рви на собі волосся... «Омірос» знов сунувся по тихій розплесканій калюжі, що звалася чомусь морем, сунувся назад, повільно, але вперто сунувся назад, і ніякі боги не рятували Єлени, ні середземноморські, ні каліфорнійські... Аж зненацька оцей чорний шквал і шторм, якого ніхто не ждав і, мабуть, ніколи тут не бачив... Яке щастя!.. Вона метнулася в радіорубку, продиктувала радистові коротку, як удар, радіограму: «Судно захоплено радянськими солдатами. Гинемо, гинемо, гинемо!» Більше нічого. Не треба розвозити. Там усе зрозуміють. Є матеріал! Є! Чудовий матеріал! Винятковий, унікальний! І не треба жодного! О! Адже ясно: в чужому морі, оточеному чужою землею, нізвідки сподіватися допомоги. Беззахисне суденце підступно захоплене новітніми піратами. Згодом наказала радистові передати ще одну, останню звістку про себе: «Солдати спускають шлюпки, заганяють до них команду, покидаємо судно». Бо гадала, так воно й станеться. Солдати похапають шлюпки, візьмуть з собою декого, а її то неодмінно, і...
І раптом цей божевільний солдат! Він таки справді дивовижно симпатичний; якщо зняти з нього уніформу й одягти в смокінг і білу сорочку, видовище було б рідкісне... Але він справжній диявол! Поламав усі плани, переплутав, примусив усіх підкорятися його залізній силі. Роздерла б його на шматки! Розтоптала б! Боже! Де взявся на її нещастя! Зумів примусити людей виконувати безглузду роботу! Використав страх і бажання жити. Ох, жити! Треба вміти боротися за життя так, як оцей вродливий солдат! Прекрасний хлопець! Чудо! Ніколи не бачила такого мужчини. Але ж він зовсім дурний! Замість ухопити першому шлюпку й утікати з цієї плавучої домовини, він сам лізе в трюм і заганяє всю команду, сподіваючись сотворити чудо. Часи чудес минули. Вік чудес і вік наївності. Але от перед нею втілення легендарного простацтва, вкрай наївного лицарства. Він хоче повернути до життя старе судно, яке вже давно приречене, і зробити героями тих, кому до героїзму ще далі, ніж їй до чистоти намірів. Боже, боже! Але ж не може вона й далі підкорятися шаленцеві, не може рискувати далі! Всьому є межа, всьому надходить кінець. Скільки тут навалено дроту? Тисяча, десять тисяч тонн? А скільки їм удалося перетягти? Тонну, дві? Це нагадує того п'яницю, який повзе рачки по шпалах, вважаючи, що добирається по сходах на десятий поверх. А шпали пролягли на тисячу кілометрів... Тисяча кілометрів терпіння? Ні, це не для неї! Годі, годі!
— Стіліанос! Стілі, жалюгідний телепню!
«Крен судна не зменшився, незважаючи на всі наші відчайдушні зусилля. Але воно трималося! І ми працювали далі».
Він глянув у бік трапа вже тоді, коли вони обоє були високо. Стіліанос чапав позаду, незграбно розставляв руки, так наче хотів упіймати Єлену, а вона вихитувалася над ним на струнких своїх ногах, гойдалася, мов чорна квітка ночі, щомиті могла зірватися від пекельних струсів судна, але не зривалася, втримувалася на крутих східцях, вперто дерлася вище й вище, і товстий Стілі рачкував за нею, прибираючи постави куролова — смішної й безглуздої.
Навколо Яковенка стривожено заґелґотіли прихвосні Стіліаноса, робота припинилася, людей безладно шамотало по трюму, колотило й перемішувало, і ось уже з тої людської лемішки виприснув один, а за ним ще один і пригинці, не озираючись, щулячись по-заячому, побралися слідом за Єленою й старпомом, а Яковенко ще й досі не міг збагнути, що ж сталося, з чого все почалося і чому почалося, він гарячково шукав у поминулих хвилях і годинах слів, які сказав Єлені й Стіліаносові і які почув од них, він перебирав усе: жести, настроєність, блиск очей, гнівну зморшку на переніссі, гримасу недовіри, посміх, який не віщував нічого, різкий помах руки,— і все намагався скласифікувати майже машинним методом: «так — ні», «так—ні». А власне, яка різниця — так чи ні? І що йому до тих двох?! І навіть до тої молодої дивної жінки, якій так хотів подобатися, красуватися перед нею, притягати всі її погляди, скупчувати погляди її на собі і тільки на собі.
Коли вперше побачив Єлену, ніби вибухнула в ньому дурна солодка млість. Здавалося: збіжить вона по трапу на берег, і він візьме її за руку і поведе понад берегом моря далеко-далеко, між камінням і водою, і каміння буде незвичне, і вода незвична, і запах каміння, і запах моря — будуть її пахощі, але не знатиме, як починати, адже ніколи не знаєш, як починати з дівчатами, і він теж не знав і водночас знав, знав і не знав, не вмів, і не було в тому ніякого жалю і горя також не було, а сорому й поготів не було, бо ті, що загинули на фронті ще молодшими за Яковенка, також не знали, бо були ще дітьми, хоч і з зброєю в руках, хоч і звалися солдатами. Він теж був солдат і теж мав у собі ще багато від дитини: необмежені запаси чистоти, яку радо міг подарувати й пожертвувати першій вродливій дівчині, що її стріне.
Але так здавалося лише в першу мить. А потім, потім... Ні, він поведе понад морем Віру з книгарні, біляву, чисту дівчину, з довірливими очима, вони підуть у таку далеч, що й не снилось обом, от тільки закінчиться його важке плавання, нестерпно виснажливий перехід через мілке збаламучене море, і він повернеться до їхнього тихого порту. Тоді вони пройдуть по вулицях, вимощених круглим камінням, між яким проростає шовкова зелена травичка, м'яка, мов Вірине волосся... Ні, він спершу напише Варці і підожде від неї відповіді. Варка відповість чимось колючим і насмішкуватим, гірше, коли не відповість зовсім, тоді знов доведеться писати їй, але він буде впертим, він буде наполегливим... Ну, а Єлені він хотів просто подобатися, тільки викрасовуватися перед нею — не більше й не далі. Хай знає, які в нас хлопці, хай бачить...