Doc 1
Шрифт:
— Да, я чула цю історію, Варя щось казала. Вона їздить до неї.
— Ага, їздить. Хороша була дівчина. Якось незвично все. У мене навіть мурашки шкірою пробігли.
А потім справді почало розвиднюватися, і хоч сонця ще не було, світлішало на очах, немов це світло родилося з самого повітря. Було холодно, трохи морозило. Ми підіймалися вгору, до наших дев’ятиповерхівок, старих пошарпаних панельних коробочок, до своїх угноєних дріб’язковим побутом сот, за дверима яких народжувалися історії, - злети і падіння, руйнувалися долі і… далі за списком, уся ця банальщина, з якої складається повсякдення, яке ми за звичкою не помічаємо.
— Може, зайдеш увечері? — запитала мама вже біля будинку. — Я пиріг з яблуками зроблю. Багато тіста і мало яблук — як ти любиш.
— Я вже так не люблю, мам. От якби
— Ну, завтра тоді?
— А завтра я по вуха в роботі.
— Тоді коли зможеш. Коли зможеш?
— Думаю, на тому тижні. Да, швидше за все. Середа-четвер…
— Добре, синок, дзвони, як шось.
— ОК, ма.
І ми розійшлися. Я востаннє глянув на неї, навіть на якусь секунду зупинився. Вона йшла рівно, м’яко ступала заасфальтованою доріжкою, тримаючи руки у кишені червоної пухової курточки.
Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Але це минуще…
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
Два тижні я закипав у роботі, немов картопля у супі. Два тижні я майже не вилазив з редакції, лише раз бігав на якусь виставку до галереї «Файн-Арт» — виставлялася одна моя знайома, але і з тієї виставки довелося швиденько ретируватися — біля столику з вином побачив Варю з Бобом. Ми посміхнулися одне одному, але решту часу, знаходячись під прицільним поглядом благочестивого сімейства, я відчував би себе незатишно.
Попереду на мене чекали п’ять днів вихідних.
— Знаєте, — звернувся я до Сича, нашого головного, — мені здається, що я своє відпахав.
— Ти від нас ідеш? — навіть не здивувався він.
— Дайте мені п’ять днів вихідних, а там побачимо.
— Гуляй, — відпустив мене головний, і я навіть розгубився. Так просто?
Була п’ята вечора. Майже темно, але йти, окрім як додому, мені не було куди. Я справді стомився, від постійного нервового навантаження викручувало руки. Прийшовши додому, я завалився на ліжко і цілу годину бездумно плював у стелю. Мені хотілося перевірити, як же воно — плювати у стелю, однак слина не долітала і, пролетівши невизначеною траєкторією, опускалася то на обличчя, то на підлогу, то на постіль.
Це заняття мені, м’яко кажучи, не сподобалося. Вмившись, я почав ходити квартирою, немов цирковий тигр у клітці. Від збудження перед грядою майже незапланованих вихідних я не знав куди діти своє тіло. Воно почувало себе незручно скрізь — починаючи від ванної, яку я приймав не довше трьох хвилин, закінчуючи балконом, на якому прогулювався, немов у себе вдома, холодний, майже зимовий протяг.
Я повечеряв. Я навіть випив кави — попереду була ніч, і я хотів пустити її на щось корисне, але потім зрозумів, що краще б я ліг спати, але було пізно — кава вже завела мій внутрішній, не підвласний розуму двигун. Руки бездумно хапали якісь предмети і, не визначившись з подальшою їхньою долею, відкладали на місце. Я зробив тридцять присідань, кілька заходів по тридцять відтискань, безперервно палив, але відчуття порожнечі так і не відпускало мене. «Шкода, що немає телевізору, — подумав я, — з радістю подивився б якусь суперечливу програму. Тим більше п’ятниця, мали б показувати щонайменше Шустера». Про останнього я мав досить приблизне уявлення, але на роботі він був другим за обговореннями після курсу долара.
Тоді я вирішив передивитися свій гардероб. Що не потрібно — віддати одній нашій позаштатниці Тані Потаповій, нехай віднесе до дитячого притулку — вона якраз узяла шефство над одним із них. Але до сорочок та регланів я так і не добрався — у кутку під накиданими брудними речами я побачив коробку, стару картонну коробку, яку я так і не розпакував з часу переїзду на цю квартиру. Правду кажуть: якщо протягом першого місяця ти не розібрав якісь речі, то вони так і залишатимуться нерозібраними. Я дістав ту картонну коробку з залишками білої клейкої стрічки, уздовж якої рожевим написом повторювалося зловісне Мері Кей. Де я взяв цю коробку?
Відкривши її, я відчув запах старих пожовклих зошитів зі старими пожовклими віршами. Між сторінок зошитів — товстих та зовсім тоненьких у косу лінію — я знайшов безліч неякісних фотографій, зроблених супутником моїх дев’яностих —
На дні коробки я побачив кольоровий клаптик. Це був шмат цупкої матерії — навіть зараз не знаю, як вона називається. Це була картина, яку я намалював більш ніж десять років тому, і називалася вона «Мушкетер». Я дістав це строкате — зелений, синій, оранжевий, рожевий кольори — полотно й відклав, щоб повісити на кухні над столом, аби кожного ранку, коли я буду снідати (вечеряв я зазвичай у кімнаті), воно підіймало мені настрій.
А потім я згадав про фарбу, яку придбав десь з місяць тому. Придбав у тій самій крамничці, і тут я відчув, як загадкові невидимі сили спускають на мене щось подібне на божественний ореол, немов запускають мене під ефірний ковпак гармонії та злагодженого відчуття себе у своєму тілі — від азарту мені запаморочилося в голові, дрібною дрожжю трусилися коліна. Я, намагаючись знайти той пакетик з готовим, уже заґрунтованим полотном і невеличкою палітрою з дванадцяти кольорів, гарячково почав перебирати речі у тумбочці. Знайшовши, я поспіхом, навіть не перевдягаючись у, як казала моя бабуся, домашнє, заходився перемішувати фарбу, шукати потрібний колір, хоча колір мені підходив будь-який. Наливши до невеличкої пасочки звичайної нерафінованої олії, я почав наносити перші мазки. Чомусь захотілося назвати майбутню картину «Мушкетер 2», але не було, не було тієї дитячої безпосередності, яка дозволяла робити дурниці, не шкодуючи ані часу, ані фарби. Чомусь пензель — той самий вічний пензель, який колись подарував мені батьків знайомий, — керувався не почуттями, не емоціями, які йшли зсередини, не жагою зробити із сірого неживого полотна кольорову мішанину, яка викликала б обурення в академістів, а як наслідок — спільну еякуляцію, але керувався розумом, прагненням відчути колір, побачити майбутній образ, надати картині сенсу.
За півгодини мій азарт випарувався, я відклав пензель, закрив палітру, щоб не засохла, і пообіцяв повернутися до «Мушкетера 2» тоді, коли буду у друзки п’яний. Напевно, не той стан, намагався виправдуватися я, хоча з іншого боку, внутрішнє бажання творити не зникало. Я знову почав бігати квартирою, перебирати старі речі, постійно знаходився у пошуку… ЧОГОСЬ. Все було зайвим, непотрібні речі попадалися під руку й нав’язливі, надокучливі думки стальними загостреними спицями впивалися у мозок.
Тоді я вирішив зіграти у якусь комп’ютерну гру, що хоч трохи заспокоїла б мій енергійний запал. Іноді я дозволяв собі побігати і постріляти віртуальним собою по вигаданому віртуальному місту — це час від часу рятувало мене від нудьги або короткочасної депресії. Відкривши ноутбук, я взявся шукати одну з тисячі встановлених на моєму комп’ютері ігор, але так і не дістався потрібної папки з грою — кров барабанила у скроні, хотілося розірватися, але так, щоб не назавжди, так, щоб тимчасово, хотілося просто виплеснути зайву рідину. Я так і не зробив жодного пострілу у своїх ворогів, я навіть не завантажив ту ідіотську гру, тому що мою увагу привернув один-єдиний вордівський файл під первозданною назвою «Doc 1», і я, немов зачарований, почав вдивлятися в нього. Просто і спокійно — вдивлятися в один-єдиний файл, немов від нього залежала вся майбутність мого існування у природі. Я знав, що він був порожній, що там не написано жодного слова, не поставлено жодної коми. І хоч як би він не магнетизував, як би він не дивився на мене своїми неіснуючими очима, але відкрити його я не наважувався — мене могли чекати як великі сподівання, так і не менш великі, проте розчарування.