Доктор Сон
Шрифт:
Ден кивнув і підняв руку, показуючи, що зрозумів. Таке збрехати йому було б не вперше.
Судячи з його помережаного венами носа, Кейсі Кінгслі не завжди страшенно не міг терпіти пияцтво. Він був дебелим чоловіком, який не так сидів у своєму маленькому, захаращеному кабінеті, а радше ніби мав його одягненим на собі. Наразі він, відхилившись назад разом із кріслом, сидів за своїм столом і переглядав Денові рекомендації, які той подав йому в акуратній блакитній течці. Потилицею Кінгслі майже торкався нижньої планки простого дерев’яного хреста, який висів на стіні поряд із взятою в рамку фотографією його родини. На тій фотографії молодший, стрункіший Кінгслі позував разом з дружиною і трьома дітьми в купальних костюмах десь, на якомусь пляжі. Крізь стелю, лише трохи приглушені, лунали звуки «Вілідж
64
«Village People» – заснований 1977 р. секстет у стилі диско, уславлений пародійним ґей-іміджем, чіпкими мелодіями і кумедними текстами; їхній хіт 1978 р. «YMCA» – про те, як весело ночувати в хостелах Християнської асоціації молоді.
– Угу-гм, – примовляв Кінгслі. – Угу-гм… так… добре, добре, добре…
Збоку на його столі стояв скляний слоїк з твердими карамельками. Не підводячи очей від тоненького стосу Денових рекомендацій, він зняв кришку, вичепив одну цукерку і закинув собі до рота.
– Пригощайся, – промовив він.
– Ні, дякую, – відповів Ден.
Прикра думка відвідала його. Колись давно його батько, либонь, сидів у кабінеті, подібному до цього, відбуваючи співбесіду заради роботи наглядачем у тому готелі «Оверлук». Про що він тоді думав? Про те, що йому дуже потрібна та робота? Про те, що це його останній шанс? Можливо. Ймовірно. Але, звісно ж, Джек Торренс був заручником своїх дружини і сина. А Ден нікого не мав. Він міг іще якийсь час плисти собі далі, якщо тут діло не вийде на добре. Проте… йому сподобалася міська толока. Йому сподобався потяг, у якому дорослі нормального розміру перетворюються на Голіафів. Йому сподобався Тінітавн, абсурдний і життєрадісний, а ще якийсь відважний у своїй зарозумілій, притаманній суто американським маленьким містечкам манері. А також йому сподобався Біллі Фрімен, котрий має в собі крихту сяйва, мабуть, сам того навіть не знаючи.
Згори над ними на зміну «Вай-Ем-Сі-Ей» прийшла «Я переживу» [65] . І тут, наче він тільки й чекав нової пісні, Кінгслі всунув Денові рекомендації назад до течки і передав її через стіл.
«Він збирається мені відмовити».
Але після дня точних прозрінь це виявилося мимо цілі.
– Це все гарно, але я збагнув, що тобі значно комфортніше працювалося б у Центральному шпиталі Нью-Гемпширу або в хоспісі, тут, у нашому місті. Можливо, з твоєю кваліфікацією ти навіть підійшов би «Домашнім доглядачам» [66] – я бачу, ти маєш посвідчення спеціаліста з надання першої допомоги і ще кілька медичних сертифікатів. Згідно з ними, знаєш, зокрема, як упоратися з дефібрилятором. А чи ти чув про «Домашніх доглядачів»?
65
«I Will Survive» – хіт 1978 р. співачки Ґлорії Ґейнор (нар. 1949 р.), одна з найвідоміших пісень епохи диско, яку досі виконують безліч артистів різних музичних стилів.
66
Офіційні агенції, які забезпечують у США домашнім доглядом старих або хронічно хворих, вимагають від своїх працівників найвищої кваліфікації.
– Так. І про хоспіс я думав. А тоді побачив міську толоку, і Тінітавн, і потяг.
Кінгслі гмикнув:
– Мабуть, був би не проти іноді побути його машиністом, чи не так?
Ден збрехав, не вагаючись:
– Ні, сер, не думаю, щоби мене це зацікавило. – Зізнання, що йому мріється вмоститися у ковшоподібному водійському сидіння ГТО і покласти руки на той штурвал з обрізаного автомобільного керма, майже напевне привело б до запитання про водійські права, а далі до розпитувань, яким чином він їх позбувся, ну а насамкінець до пропозиції покинути кабінет містера Кейсі Кінгіслі, і то негайно. – Я той хлопець, що здебільша біля граблів та газонокосарок.
– А також здебільша той, що схильний до короткотермінових робіт, судячи з твоїх паперів.
– Скоро я вже десь осяду. Гадаю, мій організм вже випрацював більшість свого запасу жаги мандрів. – Він подумав, чи прозвучала ця фраза для Кінгслі такою ж нікчемною маячнею, якою вона здалася йому самому.
– Короткотермінову роботу я тобі лише й можу запропонувати, – сказав Кінгслі. – Щойно закриються на літо школи…
– Біллі мене попередив. Якщо я вирішу ще залишитися тут, коли настане літо, тоді спробую хоспіс. Фактично, я можу подати туди заяву завчасно, якщо ви не будете проти.
– Мені однаково, що так, що інакше. – Кінгслі позирав на нього цікавим оком. – Помираючі люди тебе не бентежать?
«Твоя мати померла там, – подумав Денні. – Схоже, що сяйво врешті-решт не пропало; воно навіть ховатися не збиралося. – Коли вона відходила, ти тримав її за руку. Її ім’я було Еллен».
– Ні, – відповів він. А потім, сам не знаючи навіщо, додав: – Ми всі помираючі. Цей світ усього лише хоспіс зі свіжим повітрям.
– Ще й філософ до того ж. Ну, містере Торренс, гадаю, що я тебе прийму. Враженням Біллі я довіряю – він рідко помиляється щодо людей. Тільки не запізнюйся на роботу, не з’являйся на роботу п’яним, не з’являйся на роботу з червоними очима чи з запахом дуру. Якщо бодай щось з такого трапиться, помандруєш собі далі, бо Рівінгтон Хаус не захоче мати з тобою нічого до діла – я про це подбаю. З цим нам усе ясно?
Ден відчув, як в ньому стрепенулося обурення,
(уїдливе чмо)
але він його задавив. Тут гра йшла на полі Кінгслі і його м’ячем.
– Кришталево.
– Можеш починати вже завтра, якщо тобі так годиться. Кімнат на оренду в місті повно. Якщо бажаєш, можу зателефонувати до пари місць. Ти спроможний платити дев’яносто за тиждень, поки не отримаєш свій перший зарплатний чек?
– Так. Дякую вам, містере Кінгслі.
Кінгслі махнув рукою.
– На поки що я б рекомендував готелик «Червоний дах». Ним керує мій колишній шуряк, він тобі зробить знижку. Ми дійшли згоди?
– Дійшли.
Все це відбулося з надзвичайною швидкістю, як ото бува стають на місце кілька останніх пазлів складної, тисячогранної головоломки. Ден нагадав собі не довіряти відчуттям.
Кінгслі підвівся. Він був дебелим чоловіком, тож для нього це був повільний процес. Ден також став на рівні, і коли Кінгслі простягнув йому понад столом свою, завбільшки як окорок, долоню, Ден її потиснув. Тепер згори гупали «КейСі & Оркестр Сонячного Сяйва» [67] , розповідаючи всенькому світу, що саме таким чином їм подобається, ого-ого, ага-ага.
67
«KC & the Sunshine Band» – диско-фанк гурт, популярний у 1970-х; «That’s The Way I Like It» – їхній хіт 1975 р., текст якого в той час вважався ризиковим через легкі сексуальні натяки.
– Ненавиджу оте стрибуче бугі-лайно, – промовив Кінгслі.
«Ні, – подумав Денні. – Ти не його ненавидиш. Просто воно нагадує тобі про твою дочку, про ту, яка з тобою більше майже не спілкується. Бо все ще не може тобі вибачити».
– З тобою все гаразд? – запитав Кінгслі. – Щось ти нібито трохи зблід.
– Просто втомлений. Задовга автобусна поїздка.
Отже, сяйво повернулося, і то потужне. Поставало питання: чому зараз?
Минуло три робочі дні, Ден уже встиг пофарбувати естраду і здути машинкою з толоки все мертве листя минулої осені, коли з того боку Кренмор-авеню причвалав Кінгслі з повідомленням, що, якщо мається бажання, то на Еліот-стрит є одна квартира. У ній своя ванна кімната, себто з ванною і душем. Вісімдесят п’ять за тиждень. Ден таке бажання мав.
– Сходи в обідню перерву, – сказав Кінгслі. – Спитай місіс Робертсон. – Він підняв палець, на якому вже були помітні перші артритні вузли. – І не здумай там якоїсь херні творити, бо та жінка – моя давня приятелька. Пам’ятай, що я поручився за тебе лише на підставі хирлявого стосику папірців та інтуїції Біллі Фрімена.