Дон Кіхот

Де Сервантес Сааведра Мигель

— Такого моїй пані не потрібно, сеньйоре рицарю, — відказала Маріторнес.

— Так що ж потрібно вашій пані, розумна дуеньє? — спитав Дон Кіхот.

— Тільки одну вашу прекрасну руку, щоб задовольнити те чуття, що привело її до цього вікна з небезпекою для честі, бо, коли б її батько довідався про це, він щонайменш одрізав би їй вуха.

— Хотів би я це побачити, — сказав Дон Кіхот. — Але хай батько її бережеться, якщо не хоче вмерти так прикро, як ніхто з тих батьків, що сміли торкнутись ніжного тіла своєї закоханої дочки.

Маріторнес, збагнувши, що Дон Кіхот згодиться подати руку, миттю збігала до стайні, взяла там оброть Пансового осла і вернулась до віконця якраз тоді, коли Дон Кіхот, ставши ногами на сідло, щоб дістати до ґрат і подати руку закоханій дівчині, казав:

— Нате, сеньйоро,

цю руку чи, краще сказати, цей бич для лиходіїв усього світу. Нате, кажу, те, чого не торкалась іще жодна жінка і навіть та, що володіє всім моїм тілом. Я даю вам її не для поцілунків, а щоб ви могли глянути на сплетіння нервів на ній, на її м’язи, на широчінь та велике число її жил і зрозуміти, яка могутня мусить бути рука, у якої така п’ясть.

— Зараз ми це побачимо, — сказала Маріторнес і, запетлювавши оброть, кинула її Дон Кіхотові на руку, а потім міцно прив’язала другий кінець оброті до засува на дверях. Дон Кіхот, почувши на своїй руці тверду оброть, сказав:

— Ваша милість, здається, не голубить, а дере мою руку. А рука ж не винна за те зло, що вчинила вам моя воля. Не можна мститися над такою маленькою частиною за горе, якому причина — все тіло, і той, хто вірно кохає, ніколи так люто не мститься.

Але всі ці міркування Дон Кіхота ніхто не слухав, бо Маріторнес, прив’язавши його, утекла разом із корчмарівною, і обидві, регочучи, покинули нашого рицаря в такому становищі, з якого він ніяк не міг сам звільнитися.

Як уже сказано, він стояв на Росінанті, просунувши у віконце руку, прив’язану оброттю до засува, і жахався в душі, що Росінант зрушить із місця. І справді, коли б Росінант рушив хоч на крок, наш рицар повиснув би на руці; тим-то він і боявся ворухнутись, покладаючи всю надію на терпіння і спокій коня, який, гадав він, може простояти так ціле століття. Нарешті, побачивши, що його прив’язано і що дами пішли, Дон Кіхот вирішив, що все це — чарування.

Отже, він почав клясти себе за свою легковажність та необачність, бо вдруге опинився в замку, де йому так не пощастило раніше. Йому ж було відомо з рицарських книжок, що, зазнавши поразки в якій-небудь пригоді, мандрівний рицар повинен мати це за ознаку того, що пригоду призначено не для нього, а для якогось іншого рицаря, і не пробувати щастя знову. Пригадуючи це, він увесь час намагався витягти руку з петлі, але її прив’язали так добре, що всі спроби його були марні. Щоправда, він тяг руку досить обережно, боячись, щоб Росінант не зрушив із місця, і через це, хоч як хотілося йому сісти на сідло, мусив або стояти на нім, або відірвати собі руку. Він то хотів мати Амадісового меча, над яким не мали сили ніякі чари, то кляв свою недолю, то згадував Дульсінею Тобоську, то гукав свого вірного зброєносця, який, простягшись на сідлі, спав міцним сном і не цікавився навіть рідною матір’ю. Він просив допомоги і в мудреців Лірганда та Алкіфа, волав до своєї доброї приятельки Урганди і, кінець кінцем, почав ревти, як віл, гадаючи, що його зачаровано назавжди і що ці муки ніколи не кінчаться. Такі гадки стверджувало ще й те, що Росінант не рушив ні на палець, і Дон Кіхот не мав уже ніякого сумніву, що йому призначено стояти так на коні без їжі, без пиття й без сну, аж поки припиниться ворожа йому діяльність зірок або поки якийсь учений чарівник здійме з нього ці чари. Та він помилявся, бо на світанку до воріт корчми під’їхало четверо вершників, добре вдягнених та озброєних, із рушницями коло сідельних лук, і стали щосили стукати, щоб їм відчинили.

Дон Кіхот, гадаючи, що він іще й досі стоїть на варті, задирливо й голосно гукнув:

— Рицарі, зброєносці, чи хто там такий, перестаньте стукати! Чи вам не ясно, що мешканці цього замку в такий час або сплять, або не мають звичаю відчиняти фортецю, поки не зійде сонце? Станьте осторонь і погуляйте, поки розвидниться, а тоді побачимо — впускати вас чи ні.

— Який же в чорта це замок чи фортеця, щоб робити такі церемонії? — сказав один. — Якщо ви — корчмар, звеліть, щоб нам одчинили. Ми звичайні подорожні, хочемо тільки дати ячменю нашим коням і одразу ж їхати далі, бо дуже поспішаємо.

— Так ви, добродію, гадаєте, що я схожий на корчмаря? — скрикнув Дон Кіхот.

— Я не знаю, на кого ви там схожі, але знаю, що ви верзете дурниці, називаючи цю корчму замком.

— Замок це й є, — відповів Дон Кіхот, — і один із найкращих у цій місцевості, а в ньому живуть особи зі скіпетром у руках і короною на голові.

— Краще було б навпаки — із скіпетром на голові, а з короною на руках. Та так воно, мабуть, і є, коли тут спинилися актори, яким часто трапляється мати при собі ці самі скіпетри та корони, про які ви говорите, бо в такій маленькій корчмі, де так тихо, не можуть спинитися люди, гідні корони і скіпетра.

— Ви мало світ знаєте, — сказав Дон Кіхот, -бо спускаєте з очей те, що часто трапляється з мандрівними рицарями.

Товаришам вершника, що розмовляв із Дон Кіхотом, обридло слухати їхні суперечки, і вони, наче скажені, почали знову стукати в ворота. Всі, хто був у корчмі, прокинулися від цього грюкоту, а корчмар устав спитати, хто стукає.

Тим часом один із в’ючаків, на яких приїхали четверо вершників, підійшов обнюхати Росінанта, що, журний та засмучений, похнюпившись, непорушно стояв, підтримуючи свого виструнченого пана. Та хоч і здавався він зробленим із дерева, але був із м’яса та крові і не міг залишитися байдужим, а повернувся й собі почав обнюхувати того, хто так ласкаво повівся з ним. Із першого ж його поруху ноги у Дон Кіхота розійшлися й вискочили з сідла, а він не впав на землю тільки тому, що повис на оброті й відчув такий біль, неначе йому відрізували п’ясть або відривали руку. Він висів на оброті, кінцями пальців ніг торкаючись землі, і це було дуже погано для нього, бо, почуваючи, як мало треба, щоб стати всією п’ятою, і силкуючись досягти землі, він завдавав собі ще більшого болю. То були тортури людей, яких катують — вони самі збільшують собі муки, силкуючись випростатись, ошукувані надією дістати землі, коли витягнуться ще трохи.

РОЗДІЛ XXV

де нечувані пригоди в корчмі тривають далі

Дон Кіхот зарепетував так, що корчмар, одчинивши ворота, переляканий побіг подивитися, хто там галасує, а за ним побігли й ті, що були за ворітьми. Маріторнес, розбуджена цим лементом, збагнула, в чім річ, полізла на сінник і, не бачена ніким, розв’язала оброть, що тримала Дон Кіхота. Дон Кіхот одразу ж упав на землю перед очима корчмаря й подорожніх, що, оточивши його, питалися, чому він так кричить. А Дон Кіхот, не відповідаючи на їхні запитання, розв’язав петлю на своїй п’ясті, звівся на ноги, скочив на Росінанта, одяг на одну руку щит, у другу взяв спис і, від’їхавши досить далеко в поле, галопом повернувся назад, гукаючи:

— Кожного, хто скаже, ніби мене зачаровано, я, якщо дозволить принцеса Мікомікона, називаю брехуном, вимагаю відповіді й викликаю на поєдинок.

Здивовані цими словами, новоприбулі перестали дивуватися, коли корчмар пояснив їм, хто такий Дон Кіхот, і порадив не звертати на нього уваги, як на божевільного.

Тим часом уже зовсім розвидніло, і всі в корчмі, почасти через це, почасти розбуджені галасом, що його зняв Дон Кіхот, прокинулися і повставали.

Дон Кіхот, побачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх не звертає на нього уваги й не відповідає на його запитання, лютував і злостився з досади. Якби в своїх рицарських правилах він міг знайти пункт, що дозволяв мандрівному рицареві втручатися в нову пригоду, давши слово втримуватися від них, поки завершить уже розпочату, він напав би на всіх їх і примусив би відповісти. Та йому здавалося непристойним устрявати в нові пригоди, не повернувши принцесі Мікомікона її королівства, і він мусив мовчати.

Аж тут демон, який не дрімає, влаштував так, що на той час на подвір’я корчми заїхав цирульник, у якого Дон Кіхот одібрав шолом Мамбріна, а Санчо Панса перемінив збрую на ослі. Одводячи осла до стайні, цирульник побачив Санчо, що припасовував в’ючне сідло, відразу визнав його за своє і, відважно кинувшись на Санчо, закричав:

— Впіймав таки я вас, дон злодію, верніть мій таз, сідло і збрую, що ви у мене вкрали!

Санчо, побачивши такий несподіваний на себе напад і почувши лайку на свою адресу, схопив однією рукою сідло, а другою так ударив цирульника по зубах, що в того потекла кров. Але цирульник не хотів випускати сідла і закричав на весь голос так, що всі почули його і прибігли на цей галас і сварку: