Дума про невмирущого
Шрифт:
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,
– Знаєте що,- рiшуче сказала вона.- Ходiмте до
мене додому!
– До вас?
– здивувався Андрiй.
– А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.
– Це ж якось незручно,- завагався Коваленко.
– Але ж вам нiкуди подiтися!
– Є вокзал.
– А на вокзалi агiтпункт...
– Ну хоча б,- кволо боронився Андрiй.
– Так от, нiяких агiтпунктiв! Iдiть за мною - i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища - тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.
– Коли так, то я здаюсь,- жартома пiдняв руки догори Андрiй,- Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?
– Ви просто наївний,- засмiялася Катя.- Якi тепер магазини?
– Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
– Що ви робите?
– шепнула йому Катя.- Навiщо стiльки?
– А я їх нiколи ще не пробував,- сказав Андрiй.- Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
– А коли не сподобаються?
– Солдату має все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.
– Це батькова кiмната,- сказала вона.- Я все лишила так, як було при ньому.
– А хiба з батьком?..
– почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:
– Од нього вже два мiсяцi немає листiв.
– Два мiсяцi ще не страшно,- спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:
– Не треба про це.
– Книжок у вас багато,- з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.
– Батько був кандидат наук,- сумно сказала вона.- Викладав в унiверситетi.
– Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,- зiтхнув Андрiй.
– Хотiв вивчити мови.
– Ще вчитиметесь,- заспокоїла його Катя.- Вiйна скоро скiнчиться.
– Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.
– Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну!
– стрiпнула головою Катя. Зараз будемо вечеряти. Згода?
– Солдата про це нiколи не питають,- засмiявся Андрiй.- У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.
– Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.
– А коли я захочу вам допомогти?
– Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?
– Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,- став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.
– А варити борщ ви вмiєте?
– Аякже! Кожен українець вмiє це робити.
– А що треба для борщу?
– Для борщу? Сало.
– Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.
– Затовкується?
– Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...
– Ну, вiрю, вiрю,- замахала на нього руками Катя.- Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi... як її?
– Салотовки,- пiдказав Андрiй.
– Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?
– У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш - етиловий спирт.
– А в нас, лiкарiв,- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.
– Траплялось,- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: -Солдат всього скуштував.
Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi були в Андрiєвiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв, наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.
– А от чим пити - я не знаю,- сказала вона.- В мене немає вiдповiдної посуди.
– Кухлем,- бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнiєвий кухлик.
– Це завелике для мене,- похитала головою Катя.- Краще, мабуть, знаєте що? Давайте використаємо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на