Дума про невмирущого
Шрифт:
Ця нiч була для них зовсiм невдалою. До цього вони везли з собою єдиного свiдка своєї втечi, i нiхто в цiлiй Нiмеччинi не знав, де вони. Тепер з'явилися свiдки. Отой кривий селянин, солдат з машини, обслуга станцiї. Ще до ранку звiстка про те, що на автострадi з'явилася дивна машина з озброєними iноземцями, полине у всi кiнцi, i їй назустрiч помчать сотнi озброєних до зубiв головорiзiв "захисних пiдроздiлiв". Загрозливе кiльце небезпеки стискалося навколо них, як зашморг навколо шиї приреченого до страти.
Вони сидiли в лiсi навколо невеличкого багаття з сухого хмизу й обмiнювалися думками з приводу свого становища. Однi пропонували пробиватися на пiвдень, в глухi гiрськi закутки Баварiї. Iншi вважали за краще повернути назад i, обдуривши нiмцiв, спробувати прорватися через Рейн у Францiю. Францiя уявлялася їм суцiльним партизанським табором. Ще iншi говорили, що настав час розбитися на невеличкi групи i йти на схiд не разом, а поодинцi. Антропов висунув план, яким хотiв перехитрувати найпередбачливiших гестапiвцiв.
– Нам треба посидiти отут у лiсi днiв три або чотири, - сказав вiн, тодi знов вискакувати на автостраду й перти на Дрезден. Не стануть же вони цiлий тиждень охороняти всi дороги!
– А коли стануть?
– зауважив хтось.
– Не може такого бути, - впевнено вiдказав Антропов.
– Для цього треба бути набитими дурнями.
Пiсля довгих суперечок Сашкiв план був прийнятий. Почалося марудне чекання. Як на зло зарядили дощi. Багаття розкладати не наважувались, бо вдень могли побачити дим, а вночi - вогонь. Кiнчалися й продукти, яких i без цього тривалого сидiння вистачило б дуже ненадовго. Спати доводилося пiд машиною i пiд причепом на соснових гiлках, застелених плащ-палатками. Шофер теж спав разом з усiма i мовчки зносив усi незручностi цiєї безглуздої своєї подорожi. Вчорашнi полоненi взяли в полон його, i вiн мусив коритися. Коли за лiсами дотлiв четвертий день, Андрiй, порадившись з товаришами, наказав шоферовi готуватися в дорогу. Виїхали, щойно смеркло. Доволi швидко дiсталися до автостради. I одразу ж з кузова застукотiли в кабiнку. Андрiй попросив шофера стишити хiд, але з кузова застукотiли ще дужче, а у вiкнi кабiнки з'явилася голова Антропова;
– Натискуй, хлопцi, бо за нами, здається, женуться якiсь гади!
– Давай!
– гукнув водiєвi Андрiй.
– Повну швидкiсть, а то капут!
Тi, що сидiли в кабiнцi, не могли бачити машин, якi гналися. Вiд цього ще моторошнiше ставало на душi, й Андрiй пiдганяв i пiдганяв шофера.
Не знати ще було, що то за машини позаду. Може, просто подорожнi? А коли це справдi погоня, то ще чи наважаться вони серед ночi наздогнати машину, на якiй (вони це знають напевне) сидять озброєнi люди.
– Як наша машина, витримає?
– спитав Андрiй водiя.
– О, машина перший клас!
– жваво вiдгукнувся шофер, якого теж, мабуть, не дуже влаштовувала зустрiч з своїми за таких обставин. Руськi його не вбили i, напевне, не вб'ють, а от свої обов'язково засадять у концтабiр, коли взагалi не розстрiляють пiд гарячу руку. I вiн теж думав зараз лише про одне: втекти, якою завгодно цiною втекти вiд погонi.
Невiдомо, чим би скiнчилося це жахне змагання, якби раптом попереду на автострадi не замаячiли новi машини. Вони стояли непорушно, перегороджуючи бетоннi ручаї, i, мабуть, були готовi прийняти на себе удар отiєї божевiльної втiкачки, яка сполошила половину Нiмеччини.
– Давай убiк!
– скомандував Андрiй.
– Вправо! Там он якась дорога!
– То дорога на Ейзенах!
– сказав шофер.
– Однаково!
Переслiдувачi не вiдставали вiд утiкачiв, але й не наздоганяли їх. Вони, мабуть, вважали, що в такому великому мiстi, як Ейзенах, тим не вдасться сховатися, i не особливо поспiшали.
А нiч, як навмисне, не темнiшала, а свiтлiшала, крiзь хмари визирнув срiбний окраєць мiсяця i висiв на найвиднiшому мiсцi, немов прив'язаний.
Машина промчала передмiстям Ейзенаха. Вулицi були тихi й чистi, мов свiжовимите дитяче личко. В такому мiстi не могли жити злi люди. Слово "вбивство" зовсiм не пасувало до таких вуличок.
Далi шосе закружляло понад невеличким озером, що лежало пiд височенною горою, вкритою м'якою шапкою лiсу. Андрiй вирiшив, що, мабуть, за озером одразу ж почнеться мiсто, де їх легко затримають на якiй-небудь тiснiй вуличцi, i тому одважився на одчайдушний вчинок.
– Давай он туди в кущi, - крикнув вiн шоферовi.
– I скiльки зможеш уперед!
Тi, що гналися, спершу не збагнули, в чому рiч. Тодi одна з машин поїхала далi, друга зупинилася з другого боку. Зупинилася й машина втiкачiв. У темрявi вона в'їхала одним колесом у яму й мало не перекинулася.
– Все, - сказав шофер.
– Кiнець,
– Спасибi, друже, - кинув йому Андрiй.
– Бiжи на той бiк у лiс. Ми затримаємо погоню.
З машини й причепа вже стрибали на землю втiкачi.
– Одступаємо органiзовано, - сказав Андрiй.
– Я з кулеметом прикриваю вiдхiд. Збираємось на тiм боцi в лiсi.
Есесiвцi, скрадаючись серед темних кущiв, вже оточували те мiсце, де застряла машина.
– Першими не стрiляти, - наказав Андрiй.
– Хай вони починають. Ми до кiнця повиннi витримати роль утiкачiв.
I щойно вiн це сказав, лiвобiч i правобiч м'яко вдарили двi автоматнi черги. Андрiй пiдбiг до Антропова i схопився за кулемет.
– Давай, Сашко, вiдступай, - сказав вiн, - я їх затримаю. Ну ж бо, швидше.
– Знаєш що?
– лагiдно вiдповiв Антропов.
– Одiйди й не впливай на мою нервову систему. Веди хлопцiв у лiс.
– Я тобi наказую!
– з присвистом прошепотiв Коваленко.
– Одiйди, молокосос!
– визвiрився Сашко.
– Тут лишаюсь я, зрозумiв? Я покажу отим гадам, що таке повне щастя!
Вiя ще не стрiляв, зате есесiвцi навперебiй задиркотiли автоматами, i кулi затьохкали в гiлках, мов солов'ї.
– Андрiю, - покликав з темряви Банников.
– Андрiю, дай менi руку! Швидше дай менi руку!
Такої туги Андрiй ще нiколи не чув у Павлуниному голосi. Вiн кинувся на голос i наткнувся на друга, який уже лежав на землi.
– Павлуню!
– покликав вiн i ще раз повторив: - Павлуню!..
Банников не вiдповiв, а може, його тужний голос забив рiзкий трiск Сашкового кулемета, який нарештi вiдповiв па цьвохкання автоматiв. Андрiй нахилився над Павлунею i спробував пiдвести його. Той хилився до землi, як зiв'ялий. Тодi Коваленко присiв i обережно взяв друга на плечi. Пiдвестися з такою ношею виявилося для нього важче, нiж вiн гадав, але вiн усе ж пiдвiвся й зробив кiлька крокiв у тому напрямку, куди поволi, вiдстрiлюючись, вiдходили його товаришi. Тодi йому пiд ноги пiдкотилося щось м'яке i важке, вдарило пiд колiна, i Андрiй упав навзнак. Падаючи, вiн думав лише про те, що Павлунi буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нiчим не мiг зарадити. Вiн не знав, що Павлуня вже мертвий i що йому тепер усе байдуже. I через те, що вiн не знав цього, есесiвцi нiяк не могли одiрвати Андрiєвих рук од тiла Павлунi, хоч як били вони по цих руках i якими прокльонами осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще бризкав вогнем кулемет Антропова i, пiдтримуючи його, раз по раз бахкали в темрявi нiмецькi солдатськi гвинтiвки, що були в руках у втiкачiв.