Дума про невмирущого
Шрифт:
– Нiчого, - заспокоїв його Поль.
– Ми вiзьмемо в руки плащi i будемо схожi на мандрiвникiв.
– В Нiмеччинi зараз, здається, не дуже-то полюбляють мандрiвникiв, сказав Бранко. Всi ж ви читали на станцiях лозунг доктора Геббельса?
– Редер мюссен роллен фюр ден зiг, уннотiге райзен ферлєнген ден крiг [колеса мусять крутитися для перемоги, непотрiбнi поїздки затягують вiйну (нiм.) - ред.] - одним подихом випалив Поль.
– Чорт з ним, з Геббельсом i з його колесами! Пропоную докiнчити оцю сковороду з виробами мого кулiнарного мистецтва i алонз, анфан! [вперед, дiти (фр.) - ред.]
Надворi бомби вже шматували небо i землю, i тугi хвилi повiтря бились об стiни будинкiв i об мiцну брукiвку вузьких вулиць.
– Пора, - промовив Андрiй i першим ступив на сходи, що вели наверх. Товаришi пiшли за ним.
Визирнувши з дверей i переконавшись, що вулиця порожня, Андрiй вислизнув з будинку. Коли вiн уже йшов по тротуару, до нього приєдналися друзi.
– Ми йдемо не попрощавшись, як роблять англiйцi, - востаннє пожартував Поль.
Тепер треба було мовчати i йти, йти, йти, щоб якомога швидше лишити позад себе це мiсто, сховатися з зелених сутiнках лiсу, що був по той бiк залiзничної колiї. Бомби рвались якраз там, куди прямували втiкачi, але це було навiть краще. Бо де бомби, там завжди пустиня.
I жоден з них не повiрив сам собi, коли з провулка, якраз звiдти, де хвилину тому вирувала мiшанина металу, полум'я й землi, вийшов полiцай. Вiн був миршавий, старий i кривий на одну ногу. Вiн тяг свою ногу, як тягне побитий собака хвоста. Вiн був один проти чотирьох, але обминути його не було нiякої змоги.
Полiцай мав за своїми плечима добрих шiсть десяткiв рокiв життя, i цi роки дали йому досвiдченiсть. Вiн уникнув тотальної мобiлiзацiї й не гнив десь у чужiй землi лише завдяки своїй кривiй нозi, але вiн знав, що фюрер може покликати його на фронт навiть з такою ногою, i тому важко було знайти ще одного такого ретельного служаку, як цей полiцай. Вiн сподiвався, що коли до кривої ноги додати ще заслуги по службi - то це вже дасть йому цiлковиту гарантiю уникнути фронту.
I от тепер, при зустрiчi з чотирма незнайомими молодими чоловiками, якi прогулювалися по мiсту пiд час бомбардування так, нiби це було великоднє свято, досвiдченiсть пiдказувала старому полiцаєвi, що тут не все гаразд, а службистська запопадливiсть примусила його заступити дорогу втiкачам i грубо запитати:
– Во коммст ду гер? [Куди йдеш? (нiм.) - ред.]
Полiцай звертався до Андрiя, який стояв найближче до нього, але Коваленко мовчав. Досить йому було розтулити рота, щоб полiцай зрозумiв, що перед ним - iноземець.
– Во крiгст ду мантель? [Де взяв плащ? (нiм.) - ред.] - допитувався полiцай, щупаючи пучкою новiсiнький макiнтош, який висiв у Андрiя на зiгнутiй в лiктi руцi, i пiдозрiло оглядаючи неголенi обличчя зустрiчних.
– Якого чорта сiпаєш?
– виступив наперед Ервiн.
– Ми їдемо з фронту у вiдпустку. Зiйшли з поїзда прогулятися.
– Документи?
– простягнув руку полiцай.
– Всякiй тиловiй сволотi ще документи будемо показувати!
– презирливо кинув Ервiн i звернувся до товаришiв: - Ходiмо, панове.
Обминувши полiцая, неначе то був телеграфний стовп, утiкачi спокiйно пiшли далi.
– Стiй!
– гукнув навздогiн полiцай.
– Стiй, кажу! Але вони добре знали, що зупинятися тепер уже не можна. Знали вони й те, що не можна пришвидшувати ходу, а надто - бiгти. I йшли повiльно, спокiйно, переборюючи бажання озирнутися, стримуючи нервовий дрож, який поволi обгортав усе тiло.
Вулиця була довга, як їхнє мученицьке життя. А життя для них тут могло стати коротким, як пiстолетний пострiл. I той пострiл загримiв ззаду i, мов цвяхом, прибив серба Бранко до бруку. Ервiн кинувся до вбитого.
– Куди ти, Ервiн?
– гукнув йому Андрiй i зупинився. Француз Поль вилаявся, схопився руками за голову i кинувся бiгти. Вiн надто любив життя, щоб спокiйно ждати смертi. Андрiй озирнувся. Ервiн намагався пiдняти голову Бранко, а вона вислизала з його рук i падала й падала на землю, б'ючись об безжально твердi каменi бруку. Поруч з кривим полiцаєм уже стояв один з їхнiх охоронцiв, той самий, який хотiв погнати їх у бункер, i наставляв на втiкачiв чорного автомата.
"Знову не вдалося", - подумав Коваленко, i тої самої митi його щось ударило в груди пiд саме серце, раз i вдруге ударило, i вже не було в нього нi грудей, нi серця, а тiльки щось липке й пекуче, мов полум'я. I вiн зiв'яв вiд цього полум'я, нiби тонка стеблина молодого хмелю, i тихо, повiльно опустився на холодне камiння.
Ой хмелю, мiй хмелю, хмелю молоденький!..
З лiвого боку була стiна. Сiра, грубо оштукатурена цегляна стiна, од якої вiяло холодом i безнадiєю. Над головою нависав дерев'яний чотирикутний, вузький, мов труна, ящик. В такому самому ящику лежав i Андрiй. Коваленка не вбили: вiн знову потрапив до табору.
Глянути правобiч Андрiй не мiг: заважав бiль у грудях. Вiн вiдчув цей бiль i свої рани, щойно опритомнiв. Одна рана була в правому боцi бiля тiєї, ще фронтової. Вона була така велика, що вiд неї в Андрiєвих грудях утворився якийсь шалений протяг, i Коваленко нiяк не мiг надихатися: повiтря пролiтало крiзь нього, неначе крiзь широку трубу. Андрiй дихав часто-часто, до гiркоти в ротi, але повiтря провалювалося в якусь безвiсть, а на своє мiсце присилало кров, гiрко-солону, темну, i ця кров збивалася в клубок в Андрiєвiм ротi i душила-душила юнака, немов нечиста сила з страшної дитячої казки.
Друга рана примостилася пiд самим серцем. Серце било просто в рану своїм невтомним молоточком, викликаючи нестерпний, непогамовний бiль у всьому тiлi. Та й самому серцю було боляче, i тому воно било в рану рiдше й рiдше, кволiше й кволiше. Серце вмирало. Вмирав i Андрiй. Йому було страшно вмирати на самотi, через те вiн весь час намагався повернути голову, щоб глянути праворуч, де мали бути люди. Вiн проклинав оцю холодну, вкриту сiрими патьоками цементну стiну, на яку вимушений був дивитися тодi, як йому так хотiлося побачити, востаннє побачити когось iз рiдних, дорогих серцю людей.
I Андрiєвi все-таки вдалося повернутися. Бiль закричав у його тiлi тисячами пронизливих голосiв, але Коваленко вже лежав на спинi i дивився праворуч, туди, де стояли ряди двоповерхових дерев'яних ящикiв, у кожному з яких лежала хворi, пораненi i, можливо, вмираючi в'язнi.
Андрiєвим сусiдом був чоловiк з бiлим, м'яким, як мичка, волоссям i з дужими м'язистими грудьми. Груди цi, на яких не сходилася нiмецька трикотажна сорочка, здiймалися над ящиком круглим бугром i вражали не так своїм розмiром, як кольором. Вони були синi-синi, аж чорнi. I обличчя в бiловолосого теж було все в синцях, при поглядi на якi Андрiй навiть застогнав.