Дума про невмирущого
Шрифт:
Професор теж був задоволений.
– Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.
– Якщо заважатиме, то приїду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.
– Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.
Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.
Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.
– Дозвольте йти?
– спитав курсант Коваленко.
– Iдiть.
– Єсть, iти!
Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.
– Чому мене не виписують?
– запитав вiн.
– Є наказ округа затримати.
– Чому?
– Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:
– Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.
– Орден? Менi?
– здивувався Андрiй.
– Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.
– Але ж за що?
– прошепотiв Андрiй.- Я нiчого не зробив - i раптом орден...
– Цього вже я не можу вам сказати,- розвiв руками професор.- Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.
Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.
Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.
Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.
Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.
– Поздоровляю вас од усього серця,- сказала вона,
Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.
– Де я вас бачив?
– несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.
Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.
Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден... що ж iще?
Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. I вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.
То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.
Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала покинути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним котиковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужка нiжної шиї.
Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку - i дiвчина обернулася.
– Даруйте,- сказав Коваленко.- Але менi здається, що я вас десь бачив.
– Нiде,- вiдповiла вона й засмiялася.- Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.
– Ну, як же це так?
– знiяковiв Андрiй.
– Дуже просто. Я вас лiкувала.
– Ви Карцева?
– А ви Андрiй Коваленко?
– Ну, це всi знають.
– Мене теж усi знають.
– А чому ж я не знав?
– Так сталося. Можливо, це й краще.
– Ну, гаразд. Ви - Карцева. А як вас звати?
– Так i звiть - Карцева.
– А коли я не хочу?
– Не хочете - як хочете.
Вони перекидалися словами I поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,
– Так ми й розлучаємося, не познайомившись,- з жалем сказав Андрiй.
– Ми ще побачимось,- пообiцяла йому дiвчина.
– Завтра я виписуюсь з госпiталю.
– Правда?
– На жаль, правда.
– Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.
– Це правда?
– На жаль, правда,- засмiялася вона.
– Чому ж на жаль?
– Там побачимо!
– махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,
Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:
– Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.
– Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.
– Ну, не гнiвайтеся,- попросила Карцева,- їда I справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...
Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть